Знову й знову

3

— Г’ю, мені було так прикро, коли я дізналася про твою страшну втрату, — мовила професорка МакКласкі, наливаючи чай з того самого порцелянового чайничка, який Стентон пам’ятав ще зі своїх студентських років. — То я й подумала: якщо ні тобі, ні мені нема з ким відсвяткувати Різдво, то чому б нам не провести цей день разом?

Запропоновану чашку гарячого чаю Стентон узяв, а от на теплу усмішку, яка її супроводжувала, не відповів.

— Та мені якось байдуже, професорко, — сказав він натомість. — Різдво більше нічого для мене не означає.

— Різдво знаменує народження нашого Спасителя, — зауважила МакКласкі. — Це вже напевне щось та й означає.

— Ну, мене той хлопака не спас.

— Можливо, у твоєму випадку він просто не довів ще справу до кінця.

Стентон зміряв стару професорку довгим, важким поглядом. Мало кого він поважав більше, але ж усьому є межа.

— Я все-таки сподіваюсь, що ви покликали мене сюди не для того, аби запропонувати знайти собі втіху в релігії, — сердито пробурмотів він.

— Аж ніяк, — відповіла МакКласкі. — Я взагалі не думаю, що релігія має втішати. У тім-то й клопіт з англіканцями, наприклад: вони намагаються втішати. А люди в глибині душі прагнуть вогню і сірки. Їм потрібен жорстокий, мстивий Бог, який наказує, що робити, і карає, якщо вони не слухаються. Саме тому такий популярний сьогодні пророк Мухамед. Я й сама замислювалася часом, чи не перейти мені в іслам. Аллах принаймні ще всього пороху не розтратив. Та ба, там треба зректися випивки, а це вже не для мене. До речі, ковточок чогось міцненького? Ти ж по дорозі промерз, мабуть, до кісток.

О пів на дев’яту ранку Стентон хотів був від цієї пропозиції відмовитися, та МакКласкі, не чекаючи на відповідь, одразу сягнула вниз по пляшку коньяку, що стояла на підлозі поміж її набряклими щиколотками. На велике зображення хворої печінки, що мало за розпорядженням уряду красуватися на кожній пляшці з алкоголем, вона тільки пирхнула, а тоді щедро хлюпнула в кожну чашку.

— Чесно тобі скажу: коли я потребую втіхи, то зазираю переважно не в церкву, а в чарку.

— Мені випивка не потрібна, я пив аж забагато. Не помагає.

— Ну, то хоча б на Різдво. Будьмо! — професорка цокнула своєю чашкою об Стентонову, гучно подула на гаряче питво і, добряче ковтнувши, задоволено зітхнула.

— Гаразд, професорко, — озвався Стентон, — то в чому, власне, річ? Ви писали, що хочете нагально зі мною побачитися. Чому?

— Ти був у Шотландії, правда? — спитала МакКласкі, пустивши повз вуха Стентонове запитання. — Я говорила з твоїм полковником.

— А звідки це йому відомо, де я? Він же мене витурив.

— Тебе тримають на оці. Бояться, видно, щоб ти не почав розпатякувати направо й наліво про свої приголомшливі секретні місії. Міг би заробити на цьому купу грошей.

— Купи грошей мені не треба. І ніколи не було треба. Вони мали би про це знати. Крім того, навіть якщо тому бовдуру відомо, де я, то якого милого він вам про це розповідає? Мені здавалось, у полку мали б поводитися стриманіше.

— Твій полковник закінчив Трініті-коледж. А це щось та й означає, навіть у наш час.

Г’ю кивнув. Звісно ж, означає. У країні, розпанаханій найрізноманітнішими поділами, що їх тільки може породити суспільство, — сектантськими, релігійними, расовими, статевими, фінансовими, — такі-от прадавні зв’язки і справді мали ще значення. У певні кола люди потрапляли за правом народження, а Стентонова мати працювала водійкою автобуса. З тіньовою діяльністю мережі так званих «старих друзів по університету» він запізнався, коли почав учитися на військовій стипендії у Кембриджі, і вона й досі неабияк іноді його дивувала.

— Гаразд, то що вам від мене треба? — запитав Стентон. — Навіщо ви мене розшукували?

— І до цього дійдемо, Г’ю, не турбуйся, дійдемо, — відповіла МакКласкі, і в її м’якому начебто тоні прозвучали раптом сталеві нотки, що наганяли страху не одному поколінню студентів. — Але я воліла б робити це на свій лад і своїм темпом.

Стентон прикусив губу. Дещо не зміниться ніколи. МакКласкі й далі була професоркою, а він — студентом, і залишити ці ієрархічні стосунки в минулому було годі, хай що відбувалося у житті потім, після університету. Колишні студенти МакКласкі ставали міністрами, послами або, як‑от він, відзначеними не одною нагородою солдатами і знаменитими шукачами пригод. Та варто було їм знов опинитись у цьому-от старовинному, часів королеви Анни кріслі й відчути на собі погляд цих-от несамовитих, налитих кров’ю очей, що свердлили їх з-під густих кущуватих брів, як вони знову перетворювалися на вісімнадцятилітніх першокурсників. Ці брови — прозвані, до речі, «чагарями МакКласкі» — були тепер кумедно підведені вугільно-чорною фарбою. «Якщо вже вона завдає собі клопоту їх фарбувати, то могла б і трохи підрівняти», — подумав Стентон. Він ковтнув чаю. Навіть коньяк не перебивав виразного смаку: то був улюблений ґатунок професорки, «Інґліш брекфест» з ароматом полуниці. Цього чаю йому не доводилося куштувати п’ятнадцять років.

— Я був у Шотландії, в горах, — підтвердив він. — Ген далеко на північному заході. Жив у наметі на схилах біля озера Лох-Марі.

— Холоднувато.

— Трохи.

— Бичування й очищення, так?

— Просто подумав, що, може, якісь серйозні фізичні випробування дозволять трохи відволіктися.

— Але, звісно, не так сталося, як гадалося.

— Не так.

— То була дурнувата ідея.

— Мабуть.

— Якщо вже тобі кортить похандрити, то це можна робити і в теплі.

— Напевне, я трохи розраховував на те, що помру там від голоду чи виснаження.

— Боже милий, та невже? Чого ж тоді просто не застрелитися?

— Я не вірю в самогубство.

— А-а… Ану ж існує все-таки потойбічне життя. Зрозуміло. Тобто ти сподівався, що встрянеш у боротьбу зі стихіями, а далі матінка-природа про все подбає сама і відправить тебе чистенького, без жодної плямки на сумлінні, прямісінько у небуття?

— Еге ж, щось таке я й мав на думці.

— Тільки-от, на лихо, ти — «Граніт» Стентон. Чоловік, якого не так просто вбити. Бо ж на скелях забагато їстівного лишайника. Під кригою плаває кумжа, яку ти навіть кульковою ручкою проткнеш і витягнеш, не те що острогою. Навколо цілком достатньо галузок та вересу, щоб сплести рятівну ширму від крижаного вітру. Г’ю, тут у коледжі всі залюбки дивилися твої відео. Дивилися і страшенно пишалися. Студенти постійно про тебе розпитують. А я їм розповідаю, як ти колись голими руками ловив під час лекцій щурів і їв їх сирими.

— Я зловив одного-єдиного щура, — відповів Стентон, — і, звісно, його не з’їв. Така перекуска, мабуть, мене вже точно вбила б.

— Ну, легенд, якими обростає твоє ім’я, вже не зупинити. «Граніт супроти граніту». Чудове шоу. Я собі всі випуски завантажила. Навіть заплатила. Ну, ті гроші все одно на доброчинність пішли.

Стентон поморщився. «Граніт супроти граніту» — назва справді вийшла непогана. Ніяких тобі нісенітниць типу «Людина супроти дикої природи». Його досвід свідчив, що «людина проти природи» — ідея доволі безглузда, бо ж природі байдужісінько, живий ти чи мертвий. Коли людина випробовує себе супроти дикої природи, то у тім-то, власне, й річ, що випробовує вона себе. Тому Стентон і придумав для тих своїх аматорських відео таку назву. А от скористатися для цього своїм армійським прізвиськом — це вже була повна дурня. Чудово, звісно, коли товариші по службі вважають тебе шаленим, відчайдушним сучим сином і прозивають «Гранітом», але використовувати це прізвисько у серії викладених у мережу відеороликів — показуха, як не крути.

— Я, — вела далі МакКласкі, трохи стишивши свій зазвичай громовий голос, — хочу також сказати, що мені страшенно прикро і все таке… Через той нещасний випадок. Прийми співчуття… хотіла написати ще тоді, коли щойно про це почула. Просто жахіття якесь.

Професорка поклала собі у чай ще одну ложечку цукру і тепер розмішувала його, на позір страшенно збентежена.

— Нещасний випадок? Я не вважаю це нещасним випадком, — відповів Стентон. — Це було вбивство.

МакКласкі підвела погляд від своєї чашки.

— Вбивство, Г’ю? Ти справді так думаєш?

— А як іще назвати ситуацію, коли маму з двома дітьми збивають на шаленій швидкості просто на пішохідному переході й тікають?

— Ну, якщо подивитися на це так…

— Я вважаю це вбивством. Якби міг, то засудив би кожного з них до смерті і сам виконав би вирок.

— А я б тобі куртку тим часом потримала, — сказала МакКласкі. — Але їх так і не знайшли? Всі четверо зникли й усе тут?

— Еге ж. Вернулися до того наркопритону чи метанолової лабораторії, звідки вилізли.

Стентон простягнув чашку, і МакКласкі хлюпнула туди ще коньяку.

— То ти просто взяв і відрізав своє колишнє життя? — запитала професорка.

— Десь так.

— А як же друзі?

— У мене ніколи не було їх багато. З моєю роботою так простіше.

— Родина?

Стентон зміряв МакКласкі дещо підозріливим поглядом.

— До чого це ви хилите?

— Просто підтримую розмову, Г’ю.

— Навряд. Вам потрібна відповідь.

— У такому разі, — різко відповіла МакКласкі, — ти міг би зробити мені ласку і відповісти.

Дивовижно, як легко, вмить вона перехоплювала ініціативу і змушувала співрозмовника оборонятися. Йому доводилося віч-на-віч стикатися у глушині з ведмедем — і він брав гору, а от упоратися за чашкою чаю з МакКласкі не міг. Звісно, не володіючи мистецтвом провадити бесіду, першою жінкою-деканом кембриджського Трініті-коледжу не станеш.

— Знаю, твоя мати померла, — вела далі професорка. — Цигарки, правда?

— Так, рак легенів.

— У принципі, їй ще пощастило. Якщо вже гинути, то принаймні від того, що тобі до вподоби. І ти, звісно, єдина дитина. Батько ще живий?

— Не знаю. Мені байдуже. Все одно я ніколи його не бачив. Ну, годі вже, професорко, що це за…

— А рідня твоєї дружини? — МакКласкі не дала збити себе з пантелику і гнула своє. — Це ж тепер, фактично, твоя сім’я. Горе мало б вас поєднати… ну, й таке інше.

Розуміючи, що не відкараскається, Стентон знизав плечима.

— Тактовність до ваших сильних сторін ніколи не належала, правда, професорко? Гаразд, якщо вже ви наполягаєте… Ні, з батьками Кессі я майже не спілкуюся. Вони — прихильники нью-ейджу, по суті, справжні гіпі. А тут, уявіть собі, їхня донька виходить заміж за військового, та ще й спецняка — просто терориста у формі, на їхнє переконання. Словом, вони з цим так і не змирилися. А та серія відео у мережі вибісила їх ще більше: вони забрали собі в голову, що я під’юджую різних придурків убивати рідкісних тварин. Я їм ніколи не подобався, смерть Кессі нічого не змінила. Після похорону я з ними не бачився.

— Чудово.

— Чудово? Чому чудово? До чого це все, професорко?

— На все свій час, Г’ю, — відказала МакКласкі. — Погода кепська, і в нас цілий день попереду. А де ж ти взагалі жив? Дома тебе не було, це мені відомо, і на Лох-Марі просидіти три місяці ти не міг. У листопаді там ударили такі морози, що не вижив би навіть ти.

— Та так, то тут, то там, — відповів Стентон. — У готелях, у хостелах усіляких. Часом ночую де попало. У дорозі час якось легше минає.

— Час до чого?

— До смерті, мабуть.

— То ти вирішив просто здатися?

— Що значить — здатися? Світ зійшов на пси, мені до нього байдуже… та й до себе самого байдуже теж.

— А що сказала б на це Кессі?

— Кессі більше нічого ніколи не скаже. Вона померла.

— Ти ж солдат, Г’ю. Навіть якщо тебе витурили. Хороші солдати не здаються.

Стентон усміхнувся. Нині таке не часто почуєш. Навіть в армії до різних старомодних понять на кшталт відваги та честі ставилися з глибокою підозрою. Їм бракувало «інклюзивності».

У двері постукали. Привезли сніданок.

— Вперед, Сал, — кинув один із посильних, доки професорка розписувалася у відомості. — Насолоджуйтесь.

Стентон ще ніколи не чув, щоб до МакКласкі зверталися на ім’я, та ще й отак його скоротивши.

— Еге ж, — сказала та, коли вони знову залишились самі, — тепер я Сал. Ну, гаразд, нехай. Ця новочасна культурна зрівнялівка винятків не знає. Але найсмішніше тут те, що хай скільки усі називають одне одного на ім’я, багаті далі багатшають, бідні — біднішають, і загалом усім на всіх начхати. Ну, хіба життя не прекрасне?

— Слухайте, професорко, — озвався Стентон, беручи тарілку зі смажениною, — ви збираєтеся мені сказати, навіщо ви мене сюди покликали, чи ні?

— Я спробую, але коли ти мене вислухаєш, то й сам, думаю, побачиш, що пояснити це не так просто.

— То спробуйте.

МакКласкі приклалася до яєчні з беконом, яку — Стентона мало не пересмикнуло від огиди — полила медом.

— Пояснити, що тут до чого, направду складно, я це знала, — з напханим ротом сказала вона. — Почнімо, мабуть, так… Якби ти міг змінити щось одне в історії, якби мав можливість повернутися в минуле і там, у певному місці і в певний час, щось змінити, то куди б ти вирушив? Що б зробив?

— Професорко, ви ж чудово знаєте, що…

— Г’ю, тут не про тебе особисто мова. Повернутися на ту вулицю в Кемдені й утримати свою дружину і дітей на тротуарі ти не можеш. Я хочу почути відповідь не суб’єктивну, а об’єктивну. З тобою і твоєю особистою трагедією це не пов’язано. Йдеться про нас усіх, про нашу глобальну трагедію. Про людство.

— До дідька людство. Я цій смердючій купці придурків дам іще покоління-друге, більше вона не протягне, та й по заслузі. Всесвіту без нас буде ліпше.

— Невже ми такі невиправні? — запитала МакКласкі.

— А хіба ні?

— Звісно, що ні. Раса, яка породила Шекспіра й Моцарта, невиправною бути не може. Ми просто збилися з дороги, у тім-то й річ. Але уяви, що ти можеш дати нам шанс виправитися. Один-єдиний шанс. Один-єдиний хід у великій грі на шахівниці історії. Що б ти вибрав? Що, на твою думку, стало найбільшою помилкою у світовій історії і, ближче до діла, що саме ти міг би зробити, аби цій помилці запобігти?

— Вся людська історія загалом була повною катастрофою, — не здавався Стентон. — Якщо вам так кортить її виправити, поверніться на кілька сотень тисячоліть назад і пристреліть першу мавпу, яка спробувала випростатися і прогулятися на двох, а не на чотирьох.

— Е ні, не годиться, таку ледачу демагогію та уявні апокаліптичні наслідки залиш собі. Мені потрібна відповідь належна, обґрунтована фактами.

— Сумуєте за своїми студентами, професорко? — поцікавився Стентон. — Без ваших «А що, якби…» вам і свята не милі?

— Якщо тобі так хочеться…

— Та ні, не хочеться. Щось я не в гуморі для таких забав.

— Ти взагалі ні для чого не в гуморі. Сам кажеш, що просто збавляєш час, доки не помреш, отже, кращого заняття все одно не маєш. А тут у нас Різдво і мінус десять за вікном. То чому б не зробити мені приємне? Поснідай. Ковтни ще коньяку і зроби ласку самотній старій карзі, яка так мріяла про бодай якесь товариство і знала, що ти ще самотніший за неї.

Стентон знову глянув у вікно. Насувалася буря, і перспектива застрягнути напередодні Різдва в якомусь дешевому готелику не посміхалася навіть тому, хто не надто переймався життям. А в теплій вітальні у МакКласкі було повно приємних для ока речей із тих часів, коли ні його, ні Кессі, ні їхніх дітей ще й на світі не було. Книжки, картини, різний антикваріат. Він заплющив очі й ковтнув чаю з коньяком, а тоді збагнув, що вже трохи сп’янів. Утім, то був такий м’який, приємний кайф, і йому це подобалося — чи не вперше відтоді, як…

Проганяючи цю думку, Стентон труснув головою і зосередив увагу на співрозмовниці.

— Гаразд, професорко, — мовив він, — якщо вже у нас Різдво…

— Тоді гра розпочинається! — МакКласкі піднесла свої жовті, поплямлені нікотином руки і плеснула в долоні. — Вперед. Добре подумай. Отже, у чому полягала найбільша помилка людства? Що стало для нього найгіршою катастрофою?

Надворі, наче по сигналу, щось зловісно задеренчало, й у шибку, мовби наміряючись висадити скло, вдарив крижаний шквал. Воднораз обернувшись, вони побачили, як від рами відскакують градини з мармурову кульку завбільшки. На щастя, вікна недавно укріпили, бо така-от негода налітала тепер дедалі частіше.

— Ну, ось вам і відповідь, як на мене, — озвався Стентон. — Кліматичні зміни. І то дуже значні, чи не так? Землетруси, цунамі, засухи, повені, торнадо, малі льодовикові періоди, бодай би їм… Гольфстрім змінює напрямок і — бац! — Східний Сассекс перетворюється на Північну Канаду. Ще кілька неврожайних років, і цілий світ майже неминуче опиниться на межі вимирання від голоду.

— Г’ю, кліматичні зміни — це наслідок, — різко заперечила МакКласкі. — Наслідок глобального потепління, яке, зі свого боку, теж наслідок. Наслідок спалювання вуглецю, який, зокрема, урухомлює автомобілі. Ти хотів би відмовитися від такого винаходу як автомобіль?

— От із цим не до мене, професорко. Я — фанат авто, ви ж знаєте. Думаю, ідеально відлагоджений восьмициліндровий двигун парочки айсбергів таки вартує.

— А як тоді бути з центральним опаленням? Із замороженими продуктами? З інкубаторами для недоношених дітей? З ліфтами для тих, кому важко пересуватися? Всі ці речі ми зазвичай катастрофою не вважаємо, правда? Однак усі вони тією чи іншою мірою спричиняють глобальне потепління. То що, нам від усього цього теж відмовитися?

Стентона охопило почуття, що не навідувалося до нього відтоді, як він іще студентом сидів на лекціях у МакКласкі: професорка обвивалася навколо нього, мов удав, і кільця ставали щораз тугішими й тугішими.

— Ну, це ж питання масштабу, чи не так? — сказав він, намагаючись відстояти свою позицію. — Звісно, є й значні переваги, але факт залишається фактом: від часів промислової революції…

— І ти назвав би її катастрофою? — тріумфально перебила його МакКласкі. — Хотів би їй запобігти? Події, яка принесла здоров’я і достаток мільярдам людей? Дешеві харчі, дешевий одяг, дешева енергія. Цілі народи здобули зручності такого рівня, яких раніше не знали навіть королі. Поза тим, запобігти промисловій революції ти ніяк не зумів би, хоч би й захотів. Тому що ця революція не була однією окремою подією, вона стала наслідком чималої кількості наукових і технологічних проривів. Початок їй не поклав якийсь один винахід, вирішальної ролі тут не мала навіть прядильна машина, хоч про це й торочили колись у школі. А я дозволяю тобі змінити лиш одну-єдину, однісіньку річ. Тож вибачай, Г’ю, але ні, доведеться тобі спробувати ще раз.

Стентон аж розсміявся. Він не сміявся понад пів року, тому почувався при цьому доволі дивно. Проте всередині трохи попустило.

— Ну, професорко, викладайте.

— Що викладати?

— Таж ви давно вже з’ясували для себе відповідь, це цілком зрозуміло. Просто, перш ніж її озвучити, хочете ще кілька разів загнати мене на слизьке. Точнісінько як тоді, у студентські часи. Я можу назвати що завгодно. Наприклад, винайдення рушничного пороху. Розщеплення атома. Завезення віспи з Європи у Новий Світ і сифілісу — у зворотному напрямку. Водогін, який римляни спочатку винайшли, а потім погубили свинцевими трубами. А ви так чи інак скажете, що це не те, бо ж вам відомо, чим усе закінчиться.

МакКласкі осушила свою чашку і знову хлюпнула у неї коньяку.

— Знаєш, Г’ю, тут ти і маєш рацію, і не маєш, — визнала вона. — Відповідь у мене таки є, але чим усе закінчиться, я уявлення не маю, цього поки що не відає ніхто на світі. Зате мені й справді відомо, як усе почалося. Почалося, якщо вже на те пішло, тут, у цій-от кімнаті. Цілком імовірно, у цих-от кріслах. Двісті дев’яносто сім років тому.

Стентон подумки швиденько підрахував.

— У 1727-му?

— Саме так, у 1727-му.

МакКласкі відсунула наполовину спорожнілу тарілку і поклала ноги у кросівках «Nike» на низенький пуф. Тоді оцупкуватими, поплямленими коричневим пальцями набила прадавню просмолену люльку тютюном, який, схоже, носила просто врозсип у кишені своєї шинелі.

— Ти ж не проти, якщо я собі покурю, доки ти доснідаєш, правда? Знаю-знаю, курити ближче ніж за п’ятдесят метрів від іншої людини чи будівлі заборонено, але яке пуття з того, що я порядкую у Трініті-коледжі, якщо у своїй вітальні порядкувати не можу?

— Я не проти, — відповів Стентон. — Я двічі їздив на Близький Схід, то там курили всі — і я теж.

— Щоб розповісти добру історію, без люльки не обійтися, це я давно засвоїла.

— Ви збираєтеся розповісти мені історію?

— Першу половину, Г’ю. Другу ще не написано.