Знову й знову

38

Не було її і в кімнаті.

У Стентона боліла голова. Він зиркнув на пляшку, що стояла на столику біля узголів’я. Була порожня. Вони випили все, до дна. Ні, не так. Він випив усе. Онде по той бік ліжка — склянка Бернадет, склянка, яку він наповнив, коли почав розповідати свою історію, а вона, очевидно, ледь пригубила.

Вмить Стентон був уже на ногах.

Він розповів. Розповів геть усе.

А вона сказала, що йому вірить.

І справді — вірить. Частково. У дуже маленьку частину його історії.

Ту, де йдеться про вбивство кайзера.

У все інше Бернадет, звісно, не повірила. Чи ж він збожеволів? Ну як, як могла вона в таке повірити? А він сам повірив би? Адже сумнівався навіть тоді, коли у правдивості цього задуму його переконувала вся сивочола професура Кембриджського університету. На її місці він не повірив би у щось таке ніколи в житті. І ніхто не повірив би. Повірити в це просто неможливо.

Стентон уже вдягався. А водночас нишпорив очима по кімнаті. Що взяти з собою? Що найважливіше? Схоже, все найважливіше і так уже в ранцях. На якусь мить йому здалося, ніби на столі залишилося його портмоне, але виявилося, що то гаманець Бернадет. Вона полюбляла чоловічі аксесуари; це була, так би мовити, частина її політичного образу.

Він глянув на свої ранці. Стояли у тому ж місці, що й напередодні ввечері. Отже, Бернадет їх не торкалася. Якби ж то він показав їй свій комп’ютер… Фотографії, історичний архів. Цікаво, тоді вона повірила б?

У те, що він — мандрівник у часі?

Ні, подумала б, мабуть, що перед нею якийсь чародій, ілюзіоніст, що він підсипав їй дурману або її загіпнотизував.

Але в те, що він — із майбутнього, що ціле інше, альтернативне двадцяте століття, у якому вона сама жила й померла, вже збігло й закінчилося, — ні, таки не повірила б.

Стентон визирнув у вікно. Надворі допіру розвиднювалося, і вулиця внизу була безлюдна. Вгорі тягнувся вздовж усього кварталу плаский дах. Поруч із вікном бігла вниз досить міцна на око ринва, якою в разі нагальної потреби можна скористатися, щоб вибратися нагору.

Він одягнув коротку шкіряну куртку, яку купив першого по приїзді до Берліна дня, і заховав по кишенях документи на інші імена, якими забезпечили його хроносити. Одне посвідчення було німецьке, інше — австрійське. У разі неминучої — щодо цього не мав уже жодних сумнівів — утечі ідентичність Г’ю Стентона більше йому не знадобиться.

Відтак витягнув з більшого ранця снайперську гвинтівку — найважче з усього, що там лежало. Ця зброя своє завдання виконала, та й Бернадет її бачила, тож носитися з нею далі не було сенсу. Потім вийняв звідти взагалі все, залишив тільки одну зміну одягу, пару книжок та ще якісь дрібнички, надбані вже у цьому столітті. А тоді з меншого ранця переклав туди комп’ютер, запасний пістолет, гроші та смартфон із чи не найкоштовнішим своїм скарбом — фотоальбомом. Якщо вже тікати, то з одним ранцем буде набагато легше, ніж із двома.

Ще один, останній погляд навколо.

Що ж, начебто все, можна рушати.

Адже вже час.

Не те щоб він особливо переймався тієї миті, виживе чи ні. Навпаки, був би, здається, абсолютно щасливий загинути, прошитий поліцейськими кулями. Орден Хроноса висотав із нього життя.

Спершу відібрав найбільшу в його житті любов, а тепер певною мірою позбавляв і шансу знайти любов удруге. Адже він покохав Бернадет. Кохав її і далі.

Проте Стентон мав план і знав, що мусить цей план виконати. Попри все, йому хотілося таки попередити нове майбутнє про старе. Залишити розповідь про те, якою була історія, перш ніж він її змінив. Для цього мав повернутися у Константинополь.

Він підхопив ранець і ступив до дверей.

Та не встиг взятися за ручку, як та ворухнулася.

Заки двері прочинилися, Стентон уже спрямував на них свій пістолет.

Через поріг ступила Бернадет.

Стентонові в ніс ударив запах ще теплого, щойно з печі, хліба. Під пахвою у неї і справді був затиснутий буханець.

— Боже мій, — озвалася вона, — ти що, стріляти зібрався?

— Тебе не було, — тихо мовив він, але пістолета не опустив. — Ще й п’ятої немає. Чому ти пішла?

— Сон мені не йшов, — пояснила Бернадет. — Та й як заснути, коли лежиш біля чоловіка з іншого світу? Ніби мало того, що ти змусив мене в тебе закохатися, то ще й, на додачу до всього, виявився мандрівником у часі.

Говорила і всміхалася. Усміхалася тією самою чарівною усмішкою, яка так причарувала його ще тоді, у потягу до Загреба. Та ось ця усмішка дещо пригасла.

— Г’ю, ти так і не передумав стріляти? Чому ти в мене цілишся? І чому це ти одягнений, з торбою в руці… ти що, йдеш?

Стентон опустив пістолет. На душі враз трохи полегшало… чи принаймні зажевріла непевна надія на полегшення.

— Я прокинувся, тебе не було. То й подумав…

Її обличчям пробігла тінь печалі.

— Подумав, що я тобі не повірила?

— Ти ж пішла, і я…

— Теж зібрався йти, так, Г’ю? І якби я простояла у черзі за гарячим хлібом ще п’ять хвилин, то вже тебе тут не застала б? — Вона зиркнула на стіл, потім — на ліжко, яке з ним ділила. — І ти навіть записки не залишив? Не черкнув, чорт забирай, навіть двох слів на прощання? Оце так мало все закінчитися? Ти збирався просто взяти і зникнути? А казав, що мене кохаєш!

— Так і є… я справді тебе кохаю, Берні, дуже кохаю. Тебе не було… я запанікував… вибач.

І він опустив на підлогу свій ранець.

Її обличчя трохи розпогодилося.

— Я не хотіла тебе будити — тільки й того. Знай совалася туди-сюди, як та дурепа, і курила, а ти ж іще повністю не одужав, сон тобі потрібен. То я й подумала: піду купити свіженького гарячого хліба, щоб ти мав чим поснідати, коли прокинешся. Не знаю, чи є на світі щось ліпше за свіжий хліб тільки-но з печі, хіба ж ні? Можна зараз випити кави, а потім кудись прогулятися, влаштувати собі чудовий пізній сніданок або, ще краще, ранній ланч.

Стентон усміхнувся. Його з головою поглинуло відчуття величезної полегші. Вона й далі могла бути його.

Властиво, вона й далі була його.

А як же близько він підступив до того, щоб її втратити. Якби лише на дрібку швидше зібрався, якби вона лише на дрібку загаялася, купуючи той хліб, вони не побачилися б уже ніколи.

— З’їмо по скибці зараз? Чи стрибнемо спочатку ще трохи у ліжко? — спитала з кокетливою усмішкою Бернадет. — За пів годинки він навіть охолонути не встигне.

Стентона раптом охопило таке збудження, що йому мало не запаморочилося в голові. Вона й далі його кохала. Вона й далі хотіла з ним кохатися.

— Я голосую за ліжко, — сказав він.

Бернадет почала розстібати ґудзики.

— Ото дурненький, — мовила вона, скидаючи свій легкий літній плащик, — думав, я пішла, а я тільки вискочила купити йому свіжого хліба.

Можливо, вся штука була у слові «купити», яке прозвучало вже двічі.

Невже це воно спонукало Стентона раптом згадати?

Її гаманець так і лежав на столі. Всього якусь хвилину чи дві тому він мало не переплутав той гаманець зі своїм.

Бернадет тим часом уже розстібала блузку, з-під якої визирала спідня сорочка. Корсета не вдягнула, і груди під тонким шовком бубнявіли вільно, нічого їх не стискало й не обмежувало. Стентонові нараз страшенно захотілося підійти і до них торкнутися. Поцілувати. Він же кохав її. І хотів.

А проте на столі так і лежав гаманець.

— За що ти купила хліб, Берні?

— Ммм? — блузку Бернадет уже зняла, а тепер розстібала тоненький шкіряний ремінець своєї модної, напрочуд короткої спідниці, яка закінчувалася трохи вище кісточок, виставляючи напоказ високі чобітки на ґудзиках, якими вона дуже пишалася.

— Твій гаманець на столі. З собою ти його не брала. От мені й цікаво, за що ти купила хліб.

Бернадет на мить спинилася.

— Мала кілька монет у кишені. Г’ю, ми йдемо кохатися чи так і будемо говорити про закупи?

То була брехня, і Стентон збагнув це тієї ж миті. Брехня, яка розбила йому серце.

—  Берні, — сказав він, — ти пам’ятаєш той день, коли ми вперше зустрілися, в потягу? Коли ти сказала, що оплату за обід ми розділимо на двох і ти випишеш чек?

Чи пам’ятала вона? Бо він пам’ятав, пам’ятав кожне слово. Про ту першу їхню зустріч він пам’ятав усе; ті спогади були йому дуже дорогі.

— До чого ти хилиш, Г’ю? — спитала вона.

— Ти сказала, що я можу дати на чай, якщо маю таке бажання, бо ти монет у кишенях не носиш ніколи. «Вони розтягують тканину і просто нищать силует». — Бернадет аж рота злегка роззявила, і він побачив ті милі, ледь нерівні зубки, які так любив. — Цю хлібину тобі дали в поліції, правда? Щоб ти мала чим пояснити свою відсутність, якщо я прокинусь, доки ти повернешся?

Якщо у нього й залишались іще якісь щонайменші сумніви, то ледь помітне вагання, яке майнуло в неї на обличчі, умить їх розвіяло. Вона була сильна жінка, проте зараз грала роль приманки у пастці — становище, якому, м’яко кажучи, не позаздриш. А тут її спіймали на брехні, тож хоч-не-хоч доводилося прораховувати варіанти. Про це йому розповіли прегарні зелені очі, які раптом примружилися — лишень на якусь частку секунди, та від нього це не сховалося.

Що йому все відомо, Бернадет збагнула відразу і заперечувати навіть не намагалася. Блеф закінчився.

— Ти хворий, Г’ю, — сказала вона, і тепер уже на тих чарівливих смарагдових очах забриніли сльози. — Ти ж обманюєш сам себе. Тебе треба… ти маєш бути у… Г’ю, ти мусиш зрозуміти. Ти божевільний.

І перед Стентоном розверзлася безодня самотності ще глибша, ніж могло примаритися у найстрашнішому сні. В ту безодню він тієї миті і падав.

— Я не божевільний, Берні, але бачу, тобі цього не зрозуміти. Просто я попросив тебе повірити у те, у що ти повірити не здатна. Це для тебе занадто, я вже просік.

«Я вже просік». Ще один вислів із іншого часу. Колись такі вислови їй подобалися. Вони несли щось нове. Тепер же він бачив на цьому милому веснянкуватому обличчі лише страх. Вона його боялася. Дуже боялася.

— Г’ю, ти вбив імператора Німеччини, а провину приписав іншим, невинним людям, і їх тепер арештовують, арештовують цілими тисячами. Ти — маніяк. Злий маніяк. Маніяк-убивця. Я кохала тебе. Я справді тебе кохала, але ти хворий, тебе треба ізолювати.

— Берні, дозволь, я покажу тобі, — заблагав він. — Покажу тобі, що…

— У ту твою магічну фотокоробку я дивитися не буду! Твої фокуси мене не цікавлять! Я вже бачила, як ті твої голочки повернули тебе до життя. Знаєш, у тобі є щось чаклунське. Але ти ще й убивця… думаю, й ерцгерцога ти також хотів убити і…

Хліб випав у неї з рук, вона затулила долонями лице і заплакала.

Стентон ступив уперед і спробував її пригорнути, але вона відсахнулася так, наче руки у нього були з розжареного металу.

— Не торкайся до мене! Не торкайся до мене, Г’ю! Я вже тобі сказала. Там, де є брехня, любові бути не може, а ти — брехун. Не знаю… може, ти взагалі ніякий не божевільний, а все це — якась страхітлива британська змова проти Німеччини. Мене вже нічого не здивує. Знаю тільки одне: я тебе просто ненавиджу.

Стентон здався. Розібратися з цією новою мукою, помістити її в один ряд із іншими своїми муками ще буде час. Коли-небудь згодом.

І що це він узагалі робить? Благає її. Намагається пригорнути. Гру ж програно. Вона донесла на нього в поліцію. Вся берлінська військова машина вже на ходу: убивця нарешті попався. Час рухатися.

Стентон знову підняв пістолет, а заодно й спробував укласти якийсь план і прорахувати свої шанси.

Тут іще нікого немає. Вони не кинулися негайно за адресою, яку отримали від Бернадет, не ввірвалися відразу до кімнати, не витягли його з ліжка, не пришпилили своїми чобітьми до підлоги. Натомість дали дівчині хлібину і відправили назад, з усіма її усмішками та розстебнутими блузками, щоб утримати його на місці. Знають уже, що він вельми вправний убивця, та ще й до зубів озброєний і загнаний у кут, а тому дуже небезпечний. Хочуть узяти живим, розсудив Стентон.

То що ж вони робитимуть? Підійдуть до справи розважливо і спокійно. Зберуть групу захоплення. Терпляче дочекаються сприятливої нагоди і схоплять його, коли він вийде з будинку.

«Можна зараз випити кави, а потім кудись прогулятися, влаштувати собі чудовий пізній сніданок або, ще краще, ранній ланч».

Отже, так усе й задумано. Діяти напевне, без зайвого поспіху. Очистити вулицю. Розмістити групу захоплення. Надійно перекрити всі шляхи навколо на той випадок, якщо перша спроба схопити його провалиться.

Значить, якщо бути обережним, час висковзнути, можливо, ще є.

Щоб таки дістатися до Константинополя і залишити пересторогу.

А тоді вже пірнути у Босфор.

Він підійшов до вікна і непомітно визирнув надвір. Звісно ж, безлюдно на вулиці вже не було. Три чоловічі постаті: одна — тут, інша — там, ще інша — дещо віддалік. Усі в цивільному: котелок, фетровий капелюх з широкими крисами, канотьє. Один читає газету, другий курить цигарку, третій просто підпирає знічев’я стіну. Досвідченому оку досить одного погляду, щоб умить розпізнати зовнішнє спостереження. Як діти, чесне слово… ще б гармату на двері навели.

— Г’ю, поліції відомо, що ти тут, — озвалася, шморгнувши носом, Бернадет. — Не впирайся, прошу тебе. Я не хочу, щоб тебе застрелили в мене на очах.

Стентон зиркнув на вулицю востаннє. Всі шпики втупилися у парадні двері. Вгору, на його вікно, не дивився ніхто. Будинок чималий: звичайна міська кам’яниця в довгому ряду подібних. Вікон багато. Хтозна, може, вони навіть не знають точно, яке саме вікно — його.

Шанси непомітно вибратися на дах не такі вже й погані, зміркував він. А тоді відчув якийсь рух позаду.

І, різко крутнувшись, ледь устиг перехопити занесену догори руку з чавунною кочергою, що мала наступної миті опуститися йому на голову.

Недооцінювати гнів жінки, яка розлюбила, не варто. Особливо якщо ця жінка — рудавка з Ірландії.

— Ісусе милий, — охнув він, використавши проти Бернадет її ж власну вагу і знерухомивши дівчину борцівським прийомом. — Ти направду пречудова жінка, Берні. Як же шкода, що ти не можеш мені повірити…

— Ти вбивця! — закричала вона. — Божевільний убивця!..

Він затиснув їй рота рукою. Помешкання, звісно, на п’ятому поверсі, проте вікно прочинене. А йому зовсім не треба, щоб поліція почула зойки і зворохобилася, збагнувши, що задум провалився.

— О-ох! — його черга наробити шуму. Коли ці дещо завеликі передні зубки раптом вгризлися до крові йому в долоню, то вже такими милими чомусь не здавалися.

Стентон закинув другу руку через голову Бернадет, запхав пальці їй у ніздрі й потягнув. Її волосся торкнулося його обличчя, і він відчув пахощі тих прегарних світло-каштанових пасем — ті самі пахощі, якими так насолоджувався раніше, коли вони кохалися.

Її голова подалася назад і зуби розтислися, але тієї ж миті вона примудрилася з усієї сили хвицнути його у гомілку підбором своїх високих чобітків на ґудзиках і вирвалася-таки йому з рук. Досі Стентон діяв упівсили. Кремезний, міцний чоловік — проти тендітної жінки, дев’яносто кілограмів — проти п’ятдесяти, і то з натяжкою. Завдати їй болю він страх як не хотів, тож і розплачувався тепер за свою слабкість закривавленою долонею і різким болем у гомілці. І от Бернадет знову стояла перед ним; з того, як здіймались у неї груди, він зрозумів, що не мине й пів секунди, як вона знову закричить.

І йому не спало на думку нічого кращого, як ударити. Відпрацьованим свінгом з лівої у скроню — ударом, який одразу відправив її у нокаут. Уперше в житті він підняв руку на жінку, мало того — на жінку, в яку був закоханий. На душі стало геть кепсько.

На столі лежали якісь папірці й оцупок олівця. Впродовж їхньої ідилії, яка протривала тиждень, Бернадет укладала коротенькі списки закупів, щоб нічого не забути. Онде один:

«Кава. Булочки. Сир. Фрукти. Вино. Шоколад!!»

Стентон проковтнув клубок у горлі. Який же він був щасливий…

А тоді перевернув той папірець і написав: «Я не той, за кого ти мене маєш. Я сказав тобі правду. До кінця життя не пробачу собі, що тебе вдарив. Кохаю тебе. Прощавай».

Геть безглуздо, авжеж, і по-дурному. Востаннє він вибачався за секунду до того, як застрелив дівчину-квіткарку, і це тоді його мало не погубило. Зайві деталі допомагають напасти на слід. Утім, зразок його почерку вони й так уже мають завдяки формулярам, які він підписував у шпиталі.

Потому Стентон запхав собі в ранець ще теплу хлібину, що її принесла Бернадет. Від погоні у ворожій країні він уже колись тікав і знав, що їжею за таких обставин нехтувати не варто: трапило щось під руку — бери. А тоді знову підступив до вікна.

Три шпики далі стояли на своїх місцях. Ось і четвертий: без сумніву, старший — ще один чоловік у котелку. Ось новий котелок перекинувся словом із канотьє і рушив до першого котелка. Стентон глянув угору по вулиці, в напрямку станції метро. Побачив поліцейського у формі, біля нього — двох робітників. Поліцейський показав рукою спершу на один бік вулиці, потім — на другий, а тоді начебто накреслив ногою у чоботі уявну лінію на бруківці. Зрозуміло, готують вуличний блокпост. Віддалік з’явився невеликий військовий загін. Судячи з того, як рухалися солдати, їм наказали пересуватися якомога тихіше. Це чи не вперше Стентон бачив німецьких військових, які не тримали крок. Зиркнув по вулиці вниз: там діялося щось дуже подібне.

Отже, зараз — останній шанс. Усі заклопотані підготовкою пастки. Якщо йому пощастить непомітно вибратися з помешкання, то фора в нього буде чималенька — фактично, цілий ранок. За задумом поліції, Бернадет мала повести його на пізній сніданок. Коли б це мало бути? Об одинадцятій? Імовірно, біля десятої, але до одинадцятої вони нервуватись ще не почнуть, це точно. А може, й до дванадцятої, бо ж абсолютно свідомо дали собі купу часу на підготовку надійної пастки. Можливо, спало на гадку Стентонові, їм також залежить на тому, щоб зробити все тихо, без зайвого розголосу, щоб ні широкий загал, ні журналісти його не побачили і не почули. Бо ж і поліція, і армія активно використовують зараз карт-бланш, який отримали на розправу з профспілками і лівими. Якщо раптом виявиться, що насправді вбивцею був якийсь англієць — сам-самісінький, чи то божевільний фантазер, чи шпигун, — то це змінить ситуацію докорінно, і влада опиниться у становищі вельми непривабливому. Тому-то він, Стентон, — перешкода, з якою треба впоратися дуже акуратно. Тому-то й затримати його явно збираються подалі від цікавих очей.

Тож час іще є.

Якщо тільки завчасу не отямиться Бернадет — а це, скоріш за все, так і буде. Він глянув на неї. Лежала розпростерта на підлозі. Блузка розстебнута, у виріз сорочки визирає одна грудь, набухаючи крутим пагорбом угору, до підборіддя. Грудь то підносилася, то опадала в такт рівному диханню. Це добре. Навряд чи той удар сильно їй зашкодив.

Бернадет тихенько застогнала і поворушилася.

Стентон витягнув з ранця свій медичний набір — той, який Бернадет принесла у шпиталь, урятувавши таким чином йому життя. Вийняв шприц, цього разу не з антибіотиком, а з заспокійливим. Тоді клякнув біля неї і, скориставшись своєю лівою рукою як джгутом, знайшов вену і зробив ін’єкцію.

— Вибач, — шепнув знову. Схоже, це вже входило у звичку. Проте йому направду було прикро — і за неї, і за себе.

Він застебнув їй блузку і поклав під голову подушку.

А тоді закинув на плече свій єдиний уже ранець, ступив до вікна і виліз назовні. Настала найнебезпечніша мить. Варто комусь із поліцейських чи солдатів на п’ять поверхів нижче підняти вгору очі — і навздогін за ним одразу кинеться погоня. Проте всі там дуже заклопотані, до того ж намагаються якомога менше шуміти, а його помешкання — на найвищому поверсі, і не мине й хвилини, як він уже буде на даху. Шанси, отже, не такі й погані. Стентон став на підвіконня і сягнув до ринви. За час перебування у шпиталі ослаб він добряче, але опісля старанно працював над відновленням фізичної форми, рана ж його вже фактично загоїлася. Тож по ринві до карниза виліз без особливих проблем, там перебрався на черепичний дах, а звідти міг уже пройти уздовж цілого кварталу і спуститися на вулицю по той бік поліцейського загородження.

Пастка залишилася позаду. Та щоби вибратися з неї, довелося спершу вдарити, а потім накачати заспокійливим Бернадет. Думка про це викликала у Стентона справжній розпач.

Опинившись на вулиці, він швидким кроком рушив із Мітте в напрямку Лертського вокзалу. У першому ж пристойному готелі, який трапився дорогою, спинився і винайняв кімнату, з готовністю погодившись заплатити за попередню ніч, адже було, мовляв, дуже рано, і покоївки ще не стали до праці, про що його й попередили з усією належною суворістю. Роздумуючи про те, як би то надійніше замаскуватися, Стентон, властиво, на цю ранню годину й розраховував. Розумів, що Бернадет його одяг описати зуміє, і сподівався підібрати собі щось із речей, повернутих із пральні. Під дверима номерів їх уже, напевне, розклали, а от пожильці розібрати навряд чи встигли.

Йому пощастило: прямуючи коридором до свого номера, він зумів потай розжитися на всі необхідні деталі чоловічого гардеробу. А допіру переступивши поріг свого номера, кинув убрання на ліжко і заходився змінювати свою зовнішність — що сильніше, то краще. З ранця вийняв набір для гоління та складаний ніж (серед усіх розмаїтих інструментів там знайшлися і ножиці), налив у таз для умивання води і почав голити собі голову. Зробити це самотужки було не так і легко, до того ж привертати зайву увагу порізами та струпами на голомозому черепі зовсім не хотілося, тому він змусив себе не поспішати. На щастя, дзеркало у номері мало дві бокові частини на завісах, і, повертаючи їх, голову можна було бачити майже повністю. Стентон зголив усе волосся, залишив тільки латку на маківці, а ту підстриг — дуже коротко, як велів панівний серед тогочасних німецьких військових звичай. На його думку, то була найогидніша чоловіча стрижка, на яку будь-коли сподоблялося людство.

Закінчивши марудитися з головою, він виголив і обличчя. За тижні, збавлені у шпиталі, борода в нього відросла, а потім голитися не випадало, бо Бернадет борода подобалася. «У душі кожна суфражистка мріє потрапити в лапи до якогось троглодита, — сухо сказала вона. — Принаймні в цьому переконують нас усілякі грайливі карикатури в газетах». Тепер же Стентон повністю поголився, залишивши тільки маленькі вусики, які коротко підстриг на той-таки німецький військовий манір. Отримані від хроноситів німецькі документи були вироблені на ім’я Людвіґа Дрехслера, німецького юнкера, який виріс у Східній Африці. Створюючи цього персонажа, МакКласкі зі своєю командою фальшувальників вирішила, що, як і у випадку використаної раніше австралійської ідентичності, колоніальне минуле дасть змогу дещо применшити подив, який може викликати Стентонів акцент чи мова.

Поголившись, Стентон відніс таз, де плавали обрізки волосся та бороди, у загальну вбиральню в кінці коридору й обережно спорожнив його в унітаз. Давати поліції привід шукати чоловіка зі щойно виголеною головою не варто. Потому він спакував усе назад у ранець і вийшов із номера, пробувши там ледь пів години. Двері замкнув і почепив на них табличку з проханням не турбувати, а тоді, щоб не потрапити на очі адміністратору, скористався чорним ходом і залишив готель. Звідти Стентон подався прямо на вокзал, до якого було якихось п’ять хвилин пішки. Там купив квиток до Праги, на перший потяг у південному напрямку. Встигнути на нього зумів, притьмом пробігши пероном і на ходу застрибнувши у вагон, який уже рушив.

Сідаючи на своє місце, він глянув на годинник. Відколи Бернадет повернулася до їхнього помешкання з гарячою хлібиною в руках, минуло менше години з чвертю.

Доки поліція вирішила зламати двері до помешкання і знайшла непритомну дівчину на підлозі, Стентон був уже на півдорозі до австро-угорського кордону. А ще за два дні — у Константинополі.