Знову й знову

27

Коли за якусь годину він прокинувся, Бернадет у ліжку вже не було.

Вона знов одягнула свою довгу сорочку і сиділа за столом у тій частині кімнати, що мала правити за вітальню.

Там, де носій залишив Стентонів багаж.

На якусь мить, ще не зовсім прийшовши до пам’яті, Стентон подумав, що то Кессі. Коли дружина мала якусь термінову роботу, то часто серед ночі вилазила тихенько з ліжка і, не вмикаючи світла, сідала в нічній сорочці за стіл в іншому кінці кімнати.

Він усе одно прокидався і бачив її там, бачив підсвічене рівним сірувато-сріблястим світлом обличчя, що схилилося над комп’ютером.

Тільки-от цього разу за столом сиділа не Кессі.

Там сиділа Бернадет, і то її обличчя було підсвічене сірувато-сріблястим світлом.

Світлом з комп’ютера.

Стентон притьмом вискочив з ліжка, проте вона теж ґав не ловила, і наступної миті він усвідомив, що дивиться прямо в дуло свого ж власного напівавтоматичного «ґлока».

Пістолет був у ранці. Як і комп’ютер, замаскований під книгу. У тому самому ранці, з якого Стентон витягнув складаного ножа з коркотягом, щоб відкоркувати ту пляшку рейнвейну.

— Ради Бога, що ти робиш?! — скрикнув він.

— Прошу? — перепитала вона так, наче була щиро вражена не надто ввічливим тоном цих слів.

— Що ти робиш, питаю? Опусти його! Чому ти полізла в мої речі? Боже мій, Берні, опусти пістолет!

Та Бернадет далі стояла й цілилася йому в голову, рука у неї не здригнулася.

— Я прокинулася серед ночі, — заговорила вона, — і схотіла щось почитати. Твоя торба була відкрита, і я побачила там книжку. Мені стало цікаво, що може читати для розваги такий дивний чоловік, як ти. Знаю, порпатися в чужих речах негарно, але я лише дівчина, тому не встояла. А коли розгорнула ту книжку, то побачила щось іще дивніше.

Він не закрив свій ранець. Вино і місячне світло таки задурманили йому голову. Пам’ятав, що треба закрити, та потім Бернадет почала роздягатися і… і от тепер в руках у жінки, яка народилася у 1880-х, опинився комп’ютер, останнє слово техніки двадцять першого століття, який навіть у 1980-х сприймали б за щось із розряду наукової фантастики.

— Послухай, Берні, — почав Стентон, — це… це така світлова коробка… вона пов’язана з фотографуванням… така собі переносна фотолабораторія… секретний винахід… але направду нічого аж такого таємничого, просто маленька і компактна, та й усе…

Він ступив крок до неї.

— Не ворушися, Г’ю! — гаркнула вона, піднімаючи пістолет і цілячись йому прямо межи очі.

— Але ж у чому річ, Берні? Ти ж наче вже здогадалася, що я шпигун. Маєш рацію, так і є. Я, у певному розумінні, — таємний агент. У мене є спорядження. Секретне спорядження…

— Я до тієї «світлової коробки для фотографування» лише торкнулася, — перебила вона його, — і нічого там не розумію… все це дуже дивно і, чесно, досить страшно, але картинка, яка там з’явилася, набагато, набагато страшніша.

Стентон похолов, бо одразу згадав, що саме було на екрані комп’ютера, коли він користувався ним востаннє — напередодні зранку, в Сараєві. Ще один ідіотський промах. Чому він не вийшов з програми? Чому не вимкнув апарат?

— Слухай, Берні… — знову почав він.

— То була мапа, Г’ю. Мапа Сараєва. Територія навколо Латинського мосту, на північному березі Міляцки. І на ній був позначений маршрут кортежу ерцгерцога…

— Берні…

— …і розташування тих, хто збирався його вбити. І місця двох замахів на вбивство.

— Я знаю, але…

— Як там описували, Г’ю, того стрільця, який зумів утекти? Шість футів на зріст, вуса. То міг бути хто завгодно, навіть ти. Ти сам сказав так у потягу, пам’ятаєш? От лише то мав би бути серб. А якщо ні? Раптом то був англієць, який знає сербську? Чи навіть серб, який говорить чудовою, загадковою англійською? Що писали в газетах про зброю, Г’ю? Що куля, якою вбили Принципа, — невідомого різновиду? — Вона гойднула в нього перед очима пістолетом. — Я — не з міських дівчат. Різних рушниць та пістолів бачила за життя немало, але такий не траплявся мені ніколи, і про марку «Ґлок» я теж зроду не чула. Відверто кажучи, я навіть не розумію, з чого він зроблений. Секретне спорядження? Може, сербське секретне спорядження? Знаєш, Г’ю, ти, видно, таки шпигун, але, крім того, ти ще й убивця, і не зруйнував учора мир у Європі тільки тому, що поцілив не того. Ти вбив свого.

На очах у неї бриніли сльози, та рука не тремтіла, а на обличчі читалася рішучість.

— Віддай мені пістолет, Берні, — сказав Стентон.

— Нічого подібного. Ти — під арештом, Г’ю. Знаю, після того, що у нас було відучора, це звучить просто смішно, але я здам тебе поліції. Вибач, мушу так зробити, бо ти — чоловік страшенно небезпечний. Опиратимешся — я стрілятиму, попереджаю. Що це за пістолет, я, може, й не знаю, але де у нього гачок, розберуся, не сумнівайся.

— Ти ж не вистрелиш у голого чоловіка, Берні. Це… не за правилами.

— Ще й як вистрелю, повір.

— Не вистрелиш, бо пістолет на запобіжнику.

Очі Бернадет мимоволі ковзнули вниз, на зброю, і тієї ж миті Стентон різко ступив уперед і одною рукою вихопив у неї пістолет, а другою одночасно затиснув їй рота, щоб не закричала.

Затиснув вуста, які так причарували його своєю усмішкою, коли він уперше побачив їх у потягу. Вуста, які, ще й години не минуло, так палко цілував. Однозначно, темп життя у цьому новому світі явно набирав ходу.

— Ти щойно припустилася великої помилки, тому тепер слухай мене дуже уважно, — спокійно сказав він. — Не виривайся, прошу! Я страх як не хочу завдати тобі шкоди… хоч і знаю тебе лиш один день, але вже дуже люблю, тому, будь ласка, перестань вириватися і послухай. Я не промахнувся, Берні. Я вбив того, у кого цілив. Пригадуєш, що ти сказала у потягу? Що я, на твою думку, не з тих, хто промахується? Ти мала рацію. Я таки не з тих. Я приїхав у Сараєво, щоб відвернути вбивство, а не скоїти, і з цим упорався. Вбив Гаврила Принципа, перш ніж той убив Франца Фердинанда. І так, я британський військовий, це правда, але з армії мене тимчасово відрядили для виконання однієї дуже особливої місії. Місії цілковито неофіційної. Розумієш, деяким надзвичайно впливовим людям у Британії стало відомо про плани сербів скоїти напад на члена австрійської імператорської родини, але відправити агента, який завадив би здійсненню цих планів, звісно, не можна було. Маю на увазі, офіційно. Офіційно Британія шпигунів не має і шпигунством не займається. Діяльність британського громадянина в Боснії за дорученням свого уряду становила б серйозне порушення австрійського суверенітету і могла б сама по собі призвести до неабиякої кризи. Тому в армії мені надали відпустку, а сюди я прибув як цивільна особа, щоб перешкодити планам сербів. — Викладаючи все це, Стентон не міг не відзначити про себе, що кожне сказане слово — чистісінька правда; опустив він тільки той факт, що на виконання цього завдання його відрядили з відстані у сто одинадцять років. — Розумієш, мої керівники у Британії бачать точнісінько те саме, що й ти чи будь-яка інша розсудлива людина: якби серби вбили спадкоємця австро-угорського престолу, це створило б реальну загрозу війни в Європі, ба навіть у цілому світі. Та цього не сталося. А не сталося тому, що я застрелив Принципа.

Бернадет перестала звиватися й викручуватися у нього в руках. Вона уважно слухала, і з кожним його словом очі у неї округлювалися все більше й більше. Стентон обережно прибрав руку з її рота. Вона не закричала.

Нараз він усвідомив, що, наче той дурень, стоїть посеред кімнати у чому мати народила, і сказав:

— Я б хоч штани натягнув. Ти не закричиш, можна тобі вірити?

Бернадет кивнула, проте всіх сумнівів явно ще не позбулася.

— Британському уряду зовсім не конче було відправляти на таке завдання власного шпигуна, — мовила вона. — Якщо їм стало відомо про змову, то чому вони просто не попередили австрійців, щоб ті захистили ерцгерцога?

Стентон тут-таки навів дві вельми вагомі причини:

— Ну, по-перше, це могло банально не спрацювати. Британія, ти ж пам’ятаєш, пов’язана у рамках Троїстого союзу, чи то пак Антанти, з Росією, а росіяни підтримують сербів. Австрійські військові Росії не довіряють патологічно і мають для цього всі підстави, адже допіру торік виявилося, що їхній головний шпигун — російський кріт.

— Кріт?

— Це означає — подвійний агент. Ти ж, напевне, читала про скандал з Альфредом Редлєм?

На інформацію про цей абсолютно катастрофічний для австрійської розвідки випадок Стентон натрапив під час підготовки до місії. За рік перед Великою війною з’ясувалося, що Альфред Редль, шеф австрійської військової розвідки, продавав воєнні плани свого керівництва росіянам, бо потребував грошей на утримання свого коханця, теж офіцера розвідки.

— Так, читала, — визнала Бернадет. — Дуже масна історія.

— Ну от, і через Редля росіяни постійно згодовували австрійцям дезінформацію ще з 1903-го, тому цілком імовірно, що відомості, отримані від союзника Росії, вони заздалегідь уважали б за неправдиві.

— Темна справа, — погодилася Бернадет.

— Чекай, ти ще й половини всього не знаєш. Темна — не те слово. Адже вельми вірогідно, що навіть якби австрійці таки повірили британському попередженню про підготовку замаху в Сараєві, то все одно, можливо, пальцем об палець через це не вдарили б.

— Пальцем об палець не вдарили б? І дозволили б анархістам убити свого кронпринца?

— Поміркуй сама. Цей кронпринц одружився, бо закохався. Одружився всупереч волі імператора, який затято проти цього шлюбу заперечував. Так затято, що звелів своєму двору піддавати герцогиню справжнісінькому остракізму, а дітей, які народилися у неї з Францом Фердинандом, офіційно позбавив права спадкоємства. Не варто забувати і про те, що австрійській еліті давно вже руки сверблять поставити на місце Сербію. По суті, Франц Фердинанд — це один із небагатьох голубів, тоді як імператор — достеменний яструб.

Бернадет нахилилася і стиснула його за руку.

— Голуби і яструби? О Боже, Г’ю, твою манеру висловлюватися я просто обожнюю.

— То ти мені віриш?

— Так, чорт забирай, вірю! Але ти серйозно думаєш, що старий імператор міг бажати своєму племінникові смерті? Бо у того не досить родовита дружина?

— Влада ще й не таке з людьми робить, повір.

Стентон шкодував, що не може розповісти Бернадет усієї правди. Розповісти, що у попередній версії століття імператор, почувши про загибель свого небожа, насправді лиш полегшено зітхнув. В історії залишилися його слова: «Вища сила відновила порядок, який, на жаль, не зумів зберегти я». Якби вона це почула, то очі у неї, мабуть, стали б іще кругліші. Бо ж старий щиро вірив, що Франца Фердинанда порішив сам Бог, аби зберегти цілісність Габсбурзької династії.

— Сама бачиш, — повів далі Стентон, — у нас був один-єдиний надійний спосіб запобігти вбивству — відвернути його самотужки. Мене залучила до цієї справи група людей, зосереджена навколо кембриджського Трініті-коледжу. Вони дбають про збереження миру у світі й називають себе орденом Хроноса.

— Бога часу?

— Еге ж… бо часу залишалося вже небагато, треба було завадити Європі знищити саму себе.

Якусь хвилю Бернадет мовчала.

— Ну, в усьому цьому сенсу, звісно, більше, бо уявити тебе пансербським націоналістом якось складно, — озвалася врешті вона. — Гарна робота, до речі. Ти спрацював просто відмінно.

— Я мав надію, що не треба буде нікого вбивати — ні Принципа, ні, тим більше, ту бідолашну дівчину, яка там із ним стояла, — але коли я надійшов, він уже витягав зброю.

— Ти не мав вибору.

— Так. Думаю, вибору в мене не було.

— Дивовижно, як ти взагалі там опинився. У газетах писали, що трапилося якесь непорозуміння і водій повернув не туди. І все склалося так, наче ти знав наперед.

— З цією роботою рано чи пізно з’являється нюх на такі речі.

— Ніби шосте чуття?

— Еге… щось подібне.

— У будь-якому разі, ти направду впорався чудово.

— Дякую.

Знову запала мовчанка. Скориставшись нагодою, Стентон вимкнув і закрив свою «світлову коробку для фотографування».

— Дівчата від такого просто мліють, — озвалася Бернадет.

— Ага, тут мені й справді щастить.

— Скажи, всі шпигуни такі самі збіса привабливі, як ти?

— О Боже, ні, яке там. Я один-єдиний такий супер-сексі.

— Супер-сексі? Ще одне дивовижне слово, прошу дуже. Де ти їх береш?

— Маю дар.

Бернадет підвелася з-за столу і заходилася вкотре вже стягувати з себе сорочку.