Знову й знову

44

У тому, що вирвати жінку з лап поліції він зуміє, Стентон не сумнівався анітрохи. Шпиталі надійністю охорони не відзначалися ніколи, хоч яких зусиль докладала задля цього влада. Надто багато людей сновигає то туди, то звідти, надто багато білих халатів та масок на обличчях, надто багато метушні з тими, хто потребує невідкладної допомоги. Надійністю в цьому плані шпиталі не могли похвалитися й у двадцять першому столітті, а вже на сто одинадцять років раніше — то й поготів, у цьому Стентон був упевнений.

Проте забрати жінку звідти — це тільки пів справи. Потім же її доведеться ще десь ховати, доки вона одужуватиме. Щоб переховувати хвору, а може, й непритомну жінку, та ще й забезпечити їй належний догляд, треба підготуватися.

Від самого початку Стентон розумів: якщо йому вдасться знайти стрільця з даху «Вертгайму», почуватиметься той, скоріш за все, геть кепсько; тому-то, як і у випадку з МакКласкі тієї першої ночі у Константинополі, він узяв собі двокімнатний номер. Щоправда, тоді йому й на думку не спадало, що це так само буде жінка. Щоб не привертати уваги адміністрації готелю, здалося б завчасу надати якісь пояснення. Видати її, як стару професорку, за свою матір не вийде: вона, мабуть, таки замолода. Що ж, доведеться в такім разі скористатися іншою ріднею.

— З Дар-ес-Салама до мене приїхала сестра, — оголосив Стентон адміністраторові, повернувшись після зустрічі з журналістом Фідлером до готелю. — Здоров’я у неї слабке, а нині вона ще й оговтується після важкого поранення, якого зазнала під час полювання у савані. Ми повернулися у фатерлянд для того, щоб підлікувати її у шпиталі, тож тепер їй треба відновити сили. Вона житиме в другій кімнаті у мене в номері. Сподіваюся, готель спроможний забезпечити всі належні умови з огляду на таку делікатну ситуацію?

Управитель готелю, якого покликали на наполегливе прохання шановного пана Дрехслера, запевнив, що жодних проблем із цим не буде, і — Стентонові трохи відлягло від серця — про якісь там папери навіть не заїкнувся. Сестра німецького офіцера могла селитися у них просто так, братових документів цілком стало на двох.

Потому Стентон винайняв автомобіль — чудовий чотирициліндровий «мерседес-бенц» коричнево-малинового кольору — й одразу ж у нього закохався. Нахилившись до решітки радіатора і крутнувши корбу, щоб завести двигун, він забув і про напружену ситуацію, у якій перебував, і про емоційне сум’яття, яке часом накривало його з головою, й дозволив собі натомість хвилинку щирої радості. Жодного тобі електрозапалювання. Хочеш завести цю крихітку — крути корбу.

Коли чималенька машина стрепенулася й ожила, задвигтіла всім корпусом, Стентон заліз усередину і відкинувся назад на жорсткому шкіряному сидінні з пружинами під сподом. Провівши рукою по полірованій дошці приладів з червоного дерева, він і сам повірити не міг, що опинився за кермом авто вперше після того, як покинув двадцять перше століття. За інших, веселіших обставин така-от класика неодмінно була б першою стравою, якою він досхочу поласував би. Водити вінтажне авто задовго до того, як те авто стало вінтажним, тоді, коли воно становило, по суті, останнє слово техніки — чогось кращого Стентон і уявити собі не міг. Та ще й їздити практично порожніми дорогами: саме тобі ревіння двигуна, брязкіт сталі, шкіра, латунь і ґума. Велика, примітивна, неандертальська машина зі своїм особливим характером. Машина, керувати якою не так і просто. Ніяких тобі підсилювачів, ніякої синхронізованої коробки передач. Лише людина супроти металу.

Випробувавши передачі та зчеплення, Стентон виїхав на вулицю і дав собі слово: якщо він вибереться коли-небудь з цієї часової веремії, то купить пів десятка автівок. Хай їм грець, тим жінкам, у нього будуть машини! І мотоцикли. Британські мотоцикли. Можна буде влаштувати тур Британією на найновішому «енфілді» 1914-го року випуску. Або взяти «нортон» і перемогти в наступних перегонах «Туріст-Трофі» на острові Мен.

Або вирушити на «тріумфі» навколо Ірландії, а заодно й заїхати до…

Але зараз думати про це ні́коли. Бернадет мусить зачекати. Тепер у його житті з’явилася нова жінка. Мандрівниця у часі з майбутнього.

У 1914-й Стентон прибув, сподіваючись, що після смерті кайзера його пов’язана з орденом Хроноса місія завершиться. Та довідавшись про прибуття нового агента хроноситів і збагнувши, що «полагодити» століття він, цілком можливо, не зумів, знав уже, що вийти, образно кажучи, у відставку поки що не вдасться.

Він усе ще солдат, усе ще на бойовому посту.

Стентон їхав своїм «мерседесом» по Берліну. Орієнтуючись за планом міста, що лежав розгорнутий на колінах, шукав крамницю медичного спорядження, адресу якої знайшов у телефонному довіднику в готелі. І раптом упіймав себе на тому, що усміхається. Опинившись за кермом авто, він одразу ж став почуватися краще, ніби нарешті знов узяв під контроль ситуацію і сам керував перебігом подій. Скрегіт масивної коробки передач та надсадне ревіння зібраного вручну двигуна, що вібрував під великим блискучим капотом, подарували йому не одну хвилину непідробної втіхи; щось подібне він відчував уперше після того, як заснув в обіймах Бернадет.

Ну от, знову на думці — вона. І так що кілька хвилин.

Цікаво, чи розшукав він її у тому столітті, в якому смерть кайзера справді означала завершення його місії і яке тепер зникло з часу. Напевне, таки розшукав. Чхати на Шеклтона, Еверест і всі бірмінгемські машини разом узяті. Йому потрібна Бернадет. Потрібна тепер і, безперечно, потрібна була й тоді, коли світ востаннє торував цей шлях. Можливо, він таки завоював її знову, відвіз якось у Кембридж і показав Ньютонову скриньку, що й сьогодні лежить на горищі у помешканні декана. Це вже точно мало б її переконати. Єдиний доказ, який підтверджує його слова і яким володіє декан Трініті-коледжу. Варто лише пробратися на те горище і…

То він уже так робив? У тому нині вже втраченому столітті і житті? Розшукав Бернадет, відвіз у Кембридж і тріумфально продемонстрував доказ, який мав би спонукати її знову його покохати… знову з ним кохатися? Від цієї думки йому мало не запаморочилося в голові.

У крамниці медичного спорядження Стентон купив лікарський халат і маску, а тоді поїхав на Ляйпціґер-пляц — той самий майдан, який перетнула його епохальна куля, перш ніж розтрощила вщент череп імператора Німеччини. Зупинився біля самого «Вертгайму». Коли він проходив тут востаннє, навколо аж роїлося від людей та розмаїтих транспортних засобів, тепер же було майже порожньо. Тут-таки до нього послужливо підбігло двоє одягнених в уніформу швейцарів, які показали йому стоянку. Втім, їхня допомога виявилася не надто потрібною, бо інших бажаючих припаркувати авто поблизу не спостерігалося.

Універмаг, символ берлінського економічного дива, з якого Стентон минулого разу виходив, крадькома розкидаючи підроблені соціалістичні листівки, справляв тепер враження зовсім інакше. Там, де раніше кипіло життя, нині було тихо і сумно. Велетенську жіночу статую у центрі атріуму задрапували чорним — начебто на знак спокути за ту роль, яку мимоволі відіграв «Вертгайм» у національній трагедії. Барвисті шовки та блискотливі люстри замінили чорними полотнищами. Кожен працівник мав на руці широку чорну пов’язку. Проте жодні зовнішні прояви жалоби перемінити долю універмагу, схоже, вже не могли. Навіки заплямований скорботними спогадами про найтемніші в історії імперії дні, він перетворився на магазин-примару. Велетенські знижки та якісь аж розпачливі рекламні акції не приваблювали навіть найзавзятіших мисливців за дешевизною. Колись тут обслуговували тисячі клієнтів за годину, нині ж, окрім Стентона, в усьому універмазі не набралося б і пів десятка покупців.

Варто було ввійти досередини, як до нього відразу підійшло троє працівників.

— Мені потрібна жіноча нічна сорочка і чепець, — сказав він. — Сорочка має бути проста і широка: моя дружина — інвалід. Крім того, потрібна ще повсякденна сукня і білизна.

У супроводі цілого гурту понад усіляку міру люб’язного персоналу Стентон пройшов на другий поверх, де містився відділ жіночого одягу. А там почув абсолютно очевидне запитання:

— Який у мадам розмір?

Стентон майнув подумки назад до слідів у стамбульському погребі… за британською шкалою ті грубі робітничі черевики тягнули, мабуть, розмір на шостий, не більше. Потім обвів поглядом працівниць, які вишикувалися перед ним, і кивнув на одну з дівчат:

— Думаю, десь такий, як у вас, панночко.

Купивши все, що треба, він поїхав назад у «Кемпіньскі»; повсякденну сукенку повісив у шафі, що стояла у вільній кімнаті, білизну розклав у комоді. Потому спакував у ранець халат, маску, нічну сорочку і чепець, а в кишеню поклав заспокійливе і пістолет.

Вже на виході з готелю Стентон підійшов до стійки адміністратора і різко кинув:

— Я розраховую пополудні забрати свою сестру зі шпиталю. Буду вдячний, якщо підготуєте до мого повернення крісло на коліщатах.

А тоді вирушив на винайнятому авто до шпиталю Берлінер-Бух, де чувала раніше над його непритомним, отруєним тілом Бернадет. На стоянці для старшого персоналу та карет «швидкої» виднілося кілька вільних місць; на одному з них Стентон і припаркувався. Така напасть як евакуатори була ще далеко в майбутньому. В усякому разі, заплатити штраф для нього — не проблема.

Монументальними кам’яними сходами він піднявся до оздобленого колонами входу і ввійшов досередини. Там заскочив у першу-ліпшу вбиральню й одягнув лікарський халат. А далі без жодних перешкод подався углиб будівлі і, натрапивши на вахтера, поцікавився, де лежить жінка під наглядом поліції; чув, мовляв, що на вигляд вона якась благувата, ніби з цирку втекла, то цікаво було б глянути.

Вахтер радо пояснив, як знайти потрібну палату, і додав, що розчарований «гер доктор» точно не буде.

Прихопивши дорогою крісло-каталку, Стентон піднявся на відповідний поверх. Крісло залишив біля ліфта, а тоді знайшов палату.

Під дверима стояло двоє чоловіків у формі, до яких Стентон одразу й підійшов, не стишуючи кроку.

— Мені треба перевірити зіниці пацієнтки на предмет розшарування сітківки, — сказав він, вигадуючи привід просто на ходу. — Це буквально кілька секунд. Будьте ласкаві пройти зі мною в палату, тоді ви зможете засвідчити, що перевірку було проведено без жодної загрози для пацієнтки, яка перебуває під вашою опікою.

Помітивши на обличчях поліцейських тінь вагання, Стентон не дав їм і рота розтулити.

— Якщо ви допустите мене до своєї підопічної без нагляду, я буду змушений повідомити про це вашому керівництву, — різко кинув він. — Поліція доручила лікування цієї пацієнтки нашому закладу, і я не маю наміру заплющувати очі на порушення правил безпеки, які ви самі й установили. Тому й наполягаю, щоб процедура, яку я зобов’язаний провести, відбувалася у вашій присутності.

І така-от, по суті, нісенітниця спрацювала. Відома схильність німців виявляти послух владі вкотре стала Стентонові у пригоді. Двоє охоронців покірно ввійшли за Стентоном у палату, де він притьмом їх і знешкодив: першого — різким ударом з лівої у скроню, другого — аперкотом з правої у підборіддя. Обидва без звука звалилися на підлогу, і Стентон упорснув їм те саме заспокійливе, яким за тиждень до того мусив приспати Бернадет.

А тоді обернувся до постаті, що лежала на ліжку, і раптом до глибини душі пройнявся усвідомленням достоту неймовірної значущості цього моменту.

Двоє мандрівників у часі з двох різних версій усесвіту зустрілися у третій.

Як він і очікував, жінка лежала без пам’яті. Поранена рука і плече у неї були сильно забинтовані і на око дуже набряклі. Зараження крові, як і в нього раніше, а тому без ліків двадцять першого століття вона просто повільно згасатиме, доки не помре.

Стентон узявся за покривало.

Часу розмірковувати й далі про неймовірну природу цієї зустрічі, про те, що зараз його руки торкнуться до істоти з іншого віку, не мав. Сам, зрештою, був такою істотою.

Скинувши з жінки покривало, він побачив на ній звичайну лікарняну нічну сорочку, що зав’язувалася на спині. Потому вийняв складаного ножа, перерізав зав’язки і стягнув з неї ту сорочку.

А наступної миті Стентонові аж подих забило, і він мало не відвів мимоволі очей, бо такого скаліченого й понівеченого тіла на своєму віку ще не бачив. Гаразд, шрами від кульових поранень йому траплялися, пару таких мав і сам. І пруги від нагая, і рубці від ножа, і потрощені від ударів палицею кістки — траплялося всяке-різне, але ніколи — все вкупі на одному тілі.

Вражало й татуювання — мішанина кепсько виконаних, наївних, на позір аматорських і водночас навдивовижу жорстоких картинок, що нагадали Стентонові наколки російських кримінальників. Серед неоковирних кривуль виднілися якісь буцім офіційного штибу цифри, а під лівою груддю — щось подібне на медичні дані. Внизу живота помітно було кілька грубих шрамів від кесаревих розтинів.

Він витягнув з ранця нічну сорочку і нахилився, щоб трохи піднести жінку над подушкою і вдягнути ту сорочку їй через голову.

І тут зненацька, геть несподівано жінка різко підняла ліву руку і схопила Стентона за горло, стиснула справжнісінькими лещатами. Прийом цей, одразу збагнув він, був добре відпрацьований, і міцні, мовби залізні пальці спокійно могли буквально за кілька секунд просто розчавити йому гортань.

Перед інстинктивним бажанням самому схопити руку напасниці за зап’ястя Стентон устояв, цілком усвідомлюючи, що в цій ситуації перевага — на її боці. Хватка у неї була мертва, у нього залишалися лічені секунди.

Жінка розплющила очі.

А він же був упевнений, що вона непритомна. Лежала в гарячці, на око — геть квола і чахла, але доторк чужої руки, видно, привів її до тями і наділив неймовірною силою.

— Ніхто мене не зґвалтує, — прогарчала англійською вона.

Стентонове горло пронизував уже неабиякий біль. Хрящі гортані хрустіли і лаштувалися вламатися у трахею. У такі лещата він не потрапляв зроду. І спіймала його в ті лещата жінка, та ще й хвора.

Вибору не було. Стентон підняв руки, які несамохіть опустив був їй на плечі, відвів трохи назад, а тоді рубонув її ребрами долонь з обох боків у шию.

Хватка не ослабла. Взагалі. Ані на грам.

Неймовірно.

Звісно, бив він не на повну силу, бо аж ніяк не хотів її убити. Зате вона була вже зовсім не далеко від того, щоб убити його.

Стентон ударив обіруч ще раз. І ще раз. Її шия скидалася на сталевий трос. З таким самим успіхом можна було застосовувати прийоми карате до ліхтарного стовпа.

У голові в нього вже все пливло. В очах темніло. Сміх та й годі. Просто немислимо. Ще якихось десять секунд тому він збирався забрати з лікарняного ліжка безпомічну жінку. Й ось ця ж таки жінка вичавлювала з нього останній подих життя.

Стентон згадав про складаний ніж, яким перерізав зав’язки на її сорочці; поклав був його на тумбочці біля ліжка. А тепер сягнув рукою назад і намацав — там, де й сподівався. Невеличкі ножиці, один із численних інструментів, так і залишилися відкритими. Він розмахнувся і всадив їх жінці глибоко у витягнену руку, яка тримала його за горло.

Це дало йому менше, ніж секунду. На коротку мить хватка ослабла. Відпустити вона його не відпустила, але стиск залізних лещат і справді на якусь дрібку ослаб. Очі в неї натомість розширилися. Навряд чи напасниця повністю усвідомлювала, що відбувається, але біль у руці таки дещо її до свідомості наблизив.

Стентон ударив ще раз.

Очі у неї на мить спалахнули. А потім заплющилися.

Вона знову зісковзнула у непритомність.

Лещата поволі розімкнулися.

Обстежувати своє мало не розтерзане горло чи вражатись безжальною несамовитістю жінки часу у Стентона не було. Проте вона мало його не прикінчила — розпростерта горілиць на лікарняному ліжку, ослаблена інфекцією, володіючи, фактично, лиш однією рукою. Дідько з ними, з наколками; схоже, ті інші хроносити таки знали, що роблять, коли обрали саме її.

Тепер жінка у ліжку начебто й справді лежала непритомна, але Стентон був уже насторожі. Думав навіть уколоти їй заспокійливе, та не знав, якими ліками її вже накачали, тому вирішив, що ризикувати не варто. Шприц, утім, тримав напоготові — так, про всяк випадок. Він відірвав шмат простирадла і перев’язав рану від удару ножицями, тоді зумів якось натягнути їй на голе тіло нічну сорочку, а насамкінець надів на голову жіночий чепець для спання.

То була мить достоту химерна, бо в тому чепці, з пишним білим коміром під підборіддям навіжена дикунка перетворилася раптом на образ невинності та супокою. Крім одного чи двох дрібних шрамів, обличчя в неї особливих ушкоджень не зазнало й, обрамлене білою тканиною, справляло зовсім інше враження, мало якийсь аж ніби лагідний вигляд. Якби Стентон не знав, то ніколи не повірив би, що під тією нічною сорочкою ховається худе й жилаве, пошрамоване і понівечене тіло воїна.

Він узяв її на руки й, переступивши через охоронців, які нерухомо лежали долі, підійшов до дверей і визирнув назовні. У коридорі нікого не було. Щастить, нічого більше й не треба. Головне — вийти непоміченим з палати, а далі поводитися впевнено, майже нахабно, й усе буде гаразд, тут сумнівів Стентон не мав. Твердим кроком він вийшов у коридор і попрямував до ліфта. Дивився лише вперед, голову тримав високо. Раптом просто перед ним де не взялася медсестра. Він одразу ж гиркнув наказовим тоном:

— У пацієнтки зневоднення, вона знепритомніла. На щастя, я саме робив обхід, а то вона лежала б зараз на підлозі. Про це поговоримо згодом. Біля ліфта стоїть крісло-каталка. Привезіть негайно.

Після того, що накоїла з його горлом колега по мандрах у часі, говорити було страшенно важко і боляче. Либонь, скрипучий голос таки наганяв страху, бо медсестра аж виструнчилась, і Стентон не здивувався б, якби вона ще й честь йому віддала. Дбати про безпеку чи ставити запитання до її обов’язків не належало. Якраз навпаки. Від самого початку навчання їй без упину вбивали в голову, що найперший її обов’язок — слухатися лікарів. І вона тут-таки кинулася вперед, хоч Стентон рухався насправді так стрімко й цілеспрямовано, що, попри все її панічне бажання прислужитися, до крісла вони дісталися одночасно.

— Дякую, сестро, наразі це все, — мовив він, обережно опускаючи в те крісло свою ношу.

У ліфті Стентон хутко стягнув з себе халат і засунув його під сидіння каталки, перетворившись відтак на дбайливого чоловіка, який забирає зі шпиталю свою дружину. Коли двері ліфта відчинилися на першому поверсі, він упевнено покотив крісло до виходу.

— Скоро будемо дома, люба, — сказав, минаючи приймальню.

А тоді — через вхідні двері надвір. Ліворуч від кам’яних сходів був пандус, і буквально через кілька секунд Стентон уже садив свою колегу-хроноситку в «мерседес».