Знову й знову

34

Відразу за входом у будинку містився просторий вестибюль, завішаний стягами профспілок, які об’єднували представників давно забутих у Стентоновому столітті професій: залізничних обхідників, ліхтарників, бляхарів-рівняльників, кушнірів, котлярів, склодувів, клепальників, токарів по дереву. За іншої нагоди Стентон із задоволенням порозглядав би й усі чудові стінописи та сповнені героїчним духом фрески, створені у ті часи, коли боротьба за робітничу солідарність була ще справою шляхетною і натхненною.

Однак події того вечора розглядати місцеві цікавинки якось не надихали.

Посеред вестибюля скупчилися ті самі бородаті чоловіки, що стояли раніше на помості, а тепер метушилися навколо Рози Люксембург, на око значно спокійнішої за них.

Один із бороданів помітив Стентона і виступив наперед, щоб відрекомендуватися. То був чоловік доволі вродливий, хоч і на позір якийсь уже трохи потріпаний: високе чоло, копиця густого й шорсткого чорного волосся, вуса, які аж благали, щоб їх бодай розчесали. Очі за скельцями пенсне у металевій оправі дивилися пильно, але по-доброму.

— Добрий вечір, пане офіцер, — привітався він. — Мене звати Карл Лібкнехт.

Стентон це ім’я знав. Воно, зрештою, було знане кожному студентові, який вивчав сучасну історію. У втраченому вже столітті то був єдиний депутат німецького Рейхстагу, який голосував проти вступу Німеччини у війну. Через кілька років він загинув разом із Розою Люксембург, коли їх обох до смерті побили на вулиці у Берліні.

— Г’ю Стентон, — відрекомендувався й собі Стентон. — Боюсь, я не офіцер. То був лише… маневр.

— Маневр? Дива, та й годі, — мовив Лібкнехт. — А може, й не зовсім. Якби ви справді виявилися поліцейським, то це взагалі було б уперше: поліція прийшла нам на допомогу! Як на мене, то ви й не німець.

— Ваша правда, я британець. Тут у відпустці. Просто подумав, що… треба допомогти.

— Ну, це вже таки дійсно щось дивовижне. Ваш учинок направду неймовірний і надзвичайно шляхетний.

Навколо схвально загули, з пів десятка добряче зарослих бородами голів закивали на знак цілковитої згоди.

— До того ж абсолютно в дусі англійського джентльмена, — долучився до хору й жіночий голос. — Прийти на допомогу дамі, яка потрапила у халепу, — Роза Люксембург підійшла і потиснула йому руку. — Ви врятували мені життя, у цьому немає жодного сумніву.

Вона виявилася ще нижчою, ніж Стентонові видалося спочатку, і головою ледь сягала йому до грудей. Та попри всю свою мініатюрність, то була сильна особистість: це впадало у вічі відразу. Обличчя мала рішуче і вольове: глибокі темні очі, довгий, тонкий і бездоганно прямий ніс, здорова шкіра, повнуваті губи.

Їй було десь за сорок, і у волоссі проглядала вже подекуди сивина; однак, незважаючи на це, вона здавалася зовсім іще юною. Не знати чому Стентонові ця жінка зразу припала до вподоби.

— Я лише виконував свій обов’язок… е-е… мадам, — ніби збоку почув він себе самого. Не знав, навіщо це сказав, але щось же, мабуть, таки мав сказати.

— Свій обов’язок? Ваш обов’язок — рятувати соціалістів? Ото нам би ще бодай кількох таких, як ви.

— Ну, як на мене, то побачивши людину в біді, на допомогу їй має прийти кожен… — чомусь Стентону здалося, що цього пояснення недостатньо, і він повів далі: — Крім того, я був радий допомогти, бо маю подругу, яка вами захоплюється.

— О, справді? Я її знаю?

— Це одна ірландська суфражистка. Ні, ви її не знаєте, просто вона вважає вас дуже вагомою постаттю, оце й усе.

— Що ж, коли її побачите, то передайте подяку за те, що відправила вас до мене. Вип’єте чогось? Чаю, мабуть, ви ж англієць.

— У нас і віскі є, — пожвавішав Лібкнехт. — Я б і сам не відмовився.

— О, від віскі ти не відмовишся ніколи, — усміхнулася Люксембург.

А вони тут, здається, не сумують, подумав Стентон, хоч і пережили допіру нелегке випробування. Цікаво. Якби йому спало коли-небудь на думку уявити керівників міжнародного соціалістичного руху, ті, мабуть, постали б у нього в уяві такою собі доволі похмурою компанією. Гм, то вони скисли, напевне, вже після того, як прийшли до влади; схоже, так воно здебільшого й буває.

Ковтнути віскі Стентон теж не відмовився. Врешті-решт вчився ж він колись на історичному факультеті й проґавити таку фантастичну нагоду не міг: стояти і попивати скотч у самісінькому епіцентрі бурхливих політичних подій, які розвивалися надзвичайно стрімко і загрожували перейти у глибоченну кризу. Можливо, він оце чаркується з майбутніми керівниками Німеччини, подумалося йому. Буде що розповісти Бернадет! З Бернадет він іще побачиться: щодо цього вагань уже практично не мав.

Невеличкий бенкет влаштували в маленькому залі засідань комітету партії. Прислуги тут не було. Лібкнехт із неабияким ентузіазмом наповнив склянки і запропонував тост за «чоловіка, який урятував нашу Розу».

Всі радо відгукнулися; Стентона знай поплескували по спині й вітали. Сама Люксембург, утім, лише сумно похитала головою.

— Я вам, звісно, дуже вдячна, містере Стентон, — мовила вона, — та боюсь, ви тільки трохи відтермінували страту. Наступного разу вас тут не буде.

— Думаєте, натовп повернеться? — запитав Стентон.

— Можливо, не сьогодні, — тихо відповіла вона, — але вони повернуться, запевняю вас, точно повернуться.

— Ну, так, згоден, якийсь час у місті, можливо, буде не дуже спокійно, і вам усім краще частіше озиратися і взагалі поберегтися, але ж рано чи пізно все заспокоїться, хіба ні? Я дуже поважаю німецьку владу і певний, що порядок скоро відновлять.

У відповідь Люксембург посміхнулася, проте в її посмішці читався страх і сум.

— А їм не потрібен порядок, містере Стентон, — так само тихо сказала вона. — Вони ж самі все це влаштували.

Стентон аж сторопів.

— Що? Організували натовп, який на вас напав? Ну, навряд, не думаю. Я ж сам був у тому натовпі і…

— Організовувати натовп не було потреби, — перебила його вона. — Натовп організувався сам після того, як вони вбили кайзера.

Стентон озирнувся навколо і побачив тепер уже серйозні, ба навіть похмурі обличчя: хтось кивав на знак згоди, хтось втупив очі в підлогу. Він був приголомшений і ледь спромігся перепитати:

— Ви серйозно?

Бо просто не йняв віри. Він завжди тримався думки, що всілякі несусвітні теорії змови — це прерогатива доби інтернету, часів, коли будь-яку абсолютно параноїдальну, божевільну ідею можна було миттєво поширити на весь світ, надаючи їй таким чином ореолу вірогідності. Адже йому й самому часто-густо траплялося стикатися з вельми глибокодумними ідіотами, які запевняли, що принцес убивають колишні чоловіки, аби не дати їм вийти заміж за мусульман, а президентів усувають їхні власні секретні служби. Проте від Рози Люксембург, однієї з найвідоміших і найпроникливіших інтелектуалок століття, такої маячні він якось не сподівався, тому спробував заперечити:

— Та ну, дайте спокій… невже ви справді вважаєте, що німецького імператора вбили німецькі ж правлячі кола? Щоб дістатися до вас усіх? Та ну. З усією повагою, не думаю, щоб ви аж так багато для них важили.

— Не думаєте? — перепитала Люксембург. — А от вони, мабуть, таки думають. Гаразд, те, що ми собі тут гадаємо, особливого значення не має: що буде, те буде. Одне скажу вам напевне: його імператорську величність убив не соціаліст. Наша організація існує в цьому місті вже тридцять років. Ми своїх знаємо.

— Так, але ж кожного психопата ви знати не можете, правда? Можливо, стріляв якийсь одинак… божевільний, який уявляє себе соціалістом.

— І має доступ до друкарні? Вибачте, але таку високоякісну листівку, яка проголошує смерть імператора і закликає до революції, законним шляхом не надрукуєш. — Вона витягнула з кишені одну зі Стентонових листівок. — Той, хто зробив ось це, мав доступ до таємної друкарні; це не та річ, яку може склепати на горищі самотній божевілець. А друкарня, містере Стентон, займає чимало місця і страшенно шумить, її так легко не сховаєш.

Тільки не та, де видрукували ці листівки, подумав Стентон, хоч і розумів, що про настольні лазерні принтери його співрозмовниця жодного уявлення мати не може, а тому нічого такого у своїх логічних побудовах і не враховує.

— Послухайте, — вела тим часом далі Люксембург, — я розумію, це звучить неймовірно і навіть приголомшливо, але є лише два середовища, спроможні потай надрукувати щось подібне: революціонери, тобто ми, і влада. Ми знаємо, що у жодній з наших друкарень цього не робили. То де ж тоді робили?

— Ну, листівки могли надрукувати за кордоном… чи щось таке, — не здавався Стентон.

— Та невже? А навіщо якійсь соціалістичній організації з-за кордону це робити? Скоїти, фактично, анонімне вбивство кайзера і залишити послання, яке неминуче викличе масові, брутальні гоніння соціалістів. Навіщо? Тим, хто убив кайзера, стало розуму виготовити таку-от високоякісну листівку та досвіду й уміння порішити його одним-єдиним пострілом з дуже великої відстані у велелюдному місті. А проте текст у цій листівці такий беззмістовний і розпливчастий, наче його єдина мета — спровокувати заворушення.

— Так, але вбити свого ж імператора…

— Я теж вважаю це вчинком неймовірно брутальним і цинічним. Ціле життя мене вражає той цілковитий моральний вакуум, який існує всередині цього так званого «християнського панівного класу», та все одно я ніколи не повірила б, що вони на щось таке здатні. Але іншого реального пояснення я не бачу.

Що сказати, Стентон не знав. Адже вона, властиво, мала рацію і змальовувала ситуацію абсолютно точно. Досвідчене і проникливе угруповання, що викристалізувалося у середовищі правлячої еліти, вбило кайзера і цинічно підставило лівих. Єдине, чого Роза Люксембург уявити не могла вже ніяк, — це те, що це угруповання сформувалося в Кембриджі 2024-го року, а не на Вільгельмштрассе 1914-го. В усьому ж іншому вона влучила в самісіньке яблучко.

— Вам, звісно, зрозуміло, до чого я веду, — продовжувала його співрозмовниця. — Схоже, ми мусимо прийняти той факт, що певна частина військового керівництва оголосила нам війну на знищення і не зупиниться ні перед чим — навіть своїм імператором вони, як бачите, пожертвували. Тож попереду — достоту страшні часи. Нас чекають середньовічні за своєю брутальністю репресії. Тенета розкинуть широко, й усіх, окрім хіба що лідерів ультраконсервативних сил та догідливого й улесливого селянства, вважатимуть за цілком справедливу здобич. Люди нашого штибу мусять негайно йти у підпілля або неминуче зіткнуться із загрозою арешту чи просто безслідно зникнуть. Як я вже казала, містере Стентон, це війна, й усі перші битви ми, безперечно, програємо. Але той, хто сіє вітер, може згодом пожати бурю. Вони підняли ставки. Що ж, нам не залишається нічого іншого, як теж їх підняти і відповісти на вогонь вогнем. А тоді вже хто його зна, що принесе майбутнє?

Стентон озирнувся на обличчя навколо. Посмішок як не було. Всі стояли похмурі й серйозні. Справді, якщо вони мали рацію, то все йшло до громадянської війни, яка могла призвести до революції.

— Гаразд, містере Стентон, — додала Люксембург, — гадаю, зі своїми проблемами ми спробуємо розібратися самі. Від усієї німецької держави ви нас захистити навряд чи зумієте.