Необхідне зло

Один

е часто побачиш чоловіка з діамантом у бороді. Та коли принцу забракне місця у вухах, на пальцях та на одязі, бакенбарди та підборіддя вважатимуться цілком гідними таких прикрас.

Масивні двері червоного дерева Будинку уряду розчинилися з першим ударом годинника опівдні й вони вийшли: звіринець магарадж, низамів[1], набобів[2] та інших; усі двадцять задраповані у шовк, золото, коштовне каміння і таку кількість перлів, що їх вистачило б, аби потопити цілий ескадрон графинь-вдів. Кілька з них проголосили себе нащадками сонця і місяця; інші походили від когось із сотні індуїстських божеств. Принаймні, так вони самі стверджували. Ми ж змішували їх у одну купу й називали принцами.

Ці двадцять приїхали з королівств, найближчих до Калькутти. По всій Індії таких володарств налічувалося більше п’яти сотень, і разом вони складали дві п’ятих країни. Принаймні, так вони самі вважали, а ми залюбки це підтверджували, доки вони співали «Прав, Британіє!» і присягалися на вірність Його Величності.

Вони вийшли, як боги, дотримуючись строгої ієрархічної послідовності, із віце-королем на чолі, на нестерпну спеку, у затінок дюжини шовкових парасольок. Із одного боку, за щільною червоною лінією солдатів гвардії віце-короля, у тюрбанах, стовпилися королівські радники, державні службовці та інші прихвосні. А позаду них стояли ми з Не Здавайся.

Неочікуваний залп — салют із рушниць — зігнав із пальм силу-силенну круків, які пронизливо закаркали. Я рахував залпи: усього тридцять один, на таку честь заслуговує лише віце-король,— жодному місцевому принцу не дочекатися більше двадцяти одного. Не зайвим буде підкреслити, що в Індії будь-який британський державний службовець стоїть вище за індуса, навіть якщо той і нащадок сонця.

Як і салют, засідання, щойно відвідане принцами, було чистою фікцією. За справжню роботу візьмуться згодом їхні міністри та люди з Міністерства у справах Індії. Важливий сам факт, що принци були тут, на лужку, перед групою фотографів.

Прочовгав віце-король, лорд Челмсфорд, прикрашений усіма церемоніальними регаліями. Вигляд він завжди має при цьому такий, ніби йому геть незручно, і тому скоріше нагадує швейцара в готелі «Клерідж». Як на людину, схожу на трунаря, що мало не помирає від голоду, тримається він непогано, але як подивитися на нього в компанії принців, то інакше, ніж голубом серед павичів, і не назвеш.

— Який із них наш?

— Он той,— відповів Не Здавайся, киваючи на високого чоловіка з тонкими рисами обличчя у рожевому шовковому тюрбані. Принц, заради якого ми тут опинилися, стояв третім знизу на сходах і першим у черзі до трону в королівстві Одіша, десь на південному заході Бенгалії. Його Ясна Високість крон-принц Самбалпура Адгір Сінґх Сай зажадав нашої присутності, точніше, присутності Не Здавайся. Вони разом були в Гарроу. Я тут лише тому, що мені наказали допомагати. Наказ безпосередньо від лорда Таггарта, комісара поліції, який запевняє, що отримав його від самого віце-короля.

— Ці переговори мають велике значення для уряду,— наголосив він,— і згода Самбалпура є вирішальною.

Важко повірити, що якийсь там Самбалпур може взагалі щось вирішувати. Навіть щоб знайти його на мапі — а він заховався під літерою «Д» у слові Одіша,— знадобилося б збільшувальне скло і чимала порція терпіння, якого мені цими днями так бракувало. Крихітне королівство завбільшки як острів Байт, із відповідною кількістю населення. Утім, я тут, готовий послухати розмову між крон-принцом і Не Здавайся, бо губернатор Індії вважає це справою великої ваги.

Принци стали півколом навколо віце-короля для офіційної світлини. Найважливіших посадили на позолочені стільці, менш значущих розставили на ослонах за ними. Принц Адгір сидів праворуч від віце-короля. Доки розставляли меблі, королівські особи вели приємну бесіду. Дехто спробував вислизнути, але їх пригнали на місце стурбовані урядовці. Нарешті фотограф попросив уваги. Принци слухняно припинили розмову і повернулися до нього: спалах освітив обличчя нащадків, і їх нарешті відпустили на волю.

Крон-принц Адгір побачив Не Здавайся, очі у нього зблиснули. Він відірвався від розмови із гладким магараджею, який розвісив на собі все, що було в нього у сейфі, ще й шкуру тигра перекинув через плече, і попрямував до нас. Він був високий і світлошкірий, як на індійця, із манерами офіцера кавалерії чи гравця в поло. За стандартами принців, убраний він був досить просто: світла блакитна туніка з діамантовими ґудзиками, підперезана на талії золотистим паском, білі шовкові штани і чорні оксфорди, начищені до блиску. Тюрбан тримався завдяки шпильці зі смарагдами і сапфіром завбільшки з гусяче яйце.

Якщо вірити лорду Таггарту, батько принца, магараджа, був п’ятим у списку найбагатших людей Індії. А всім відомо, що найбагатша людина Індії — то найбагатша людина у світі.

Принц наближався до нас, і посмішка його ставала дедалі ширшою.

— Банті Банерджі! — вигукнув він, розкривши обійми.— Наче вік не бачилися!

Банті... Ніколи ще не чув, щоб Не Здавайся так називали, а ми вже рік разом знімаємо квартиру. Цей псевдонім він тримав у таємниці, і я його не звинувачую. Якщо б хтось у школі наважився охрестити мене Банті, я б і сам не став про це патякати. Та й Не Здавайся не є його справжнім іменем. Так його назвав колега з Імперської поліції. Батьки подарували йому ім’я Сурендранат, тобто король богів; і хоча я майже опанував бенгальську вимову, сказати це правильно мені ніяк не вдається. Сержант запевняє, що то не моя провина. Він каже, що в англійській мові бракує правильного приголосного, а саме м’якого «д». Послухати його, так англійській мові багато чого бракує.

— Для мене честь знову бачити вас, Ваша Високосте,— ледь уклонився Не Здавайся.

Принц немов від болю скривився, як те роблять аристократи, коли вдають, що хочуть, ніби з ними поводились, як зі звичайнісінькими людьми.

— Облиш, Банті. Гадаю, ми можемо обійтися без цих формальностей. А це хто? — запитав він, націливши на мене руку, інкрустовану коштовностями.

— Дозвольте представити капітана Віндгема,— відповів Банерджі.— Колишній скотленд-ярдівець.

— Віндгем? — повторив принц.— Той, що схопив терориста Сена минулого року? Та ви ж улюблений поліцейський віце-короля!

Сен — індійський революціонер, який сорок років бігав від влади. Я заарештував його за вбивство британського офіцера, і мене проголосили героєм Британської Індії. Насправді все набагато складніше, та я не мав ані часу, ані бажання виправляти оповідки. І що важливіше, не мав на це дозволу віце-короля, який перевів справу в розряд особливо секретних. Тож я посміхнувся й потиснув принцу руку.

— Радий познайомитися з вами, Ваша Високосте.

— Будь ласка,— сказав він,— називайте мене Аді. Так мене всі друзі називають.— Він на мить замислився.— Знаєте, добре, що ви тут. Я хотів обговорити з Банті делікатну справу, але думка такої людини, як ви, буде напрочуд цінною. Власне, мені пощастило,— обличчя його просяяло,— вас привели сюди самі боги.

Я б міг заперечити, що то були не боги, а віце-король, але у Британській Індії різниця між ними не дуже велика. Якщо принц хоче зі мною поговорити, то мені не доведеться тинятися тут і прислуховуватись, як та індійська мамця у шлюбну ніч свого сина.

— До ваших послуг, Ваша Високосте.

Він клацнув пальцями, окликнувши джентльмена, що стояв неподалік. Лисий чолов’яга в окулярах, доволі знервований — немов бібліотекар, що заблукав у небезпечному кварталі міста,— але вбраний дуже розкішно, хоча йому явно бракувало франтівства, та й королівські коштовності б не завадили.

— На жаль, тут не дуже зручне місце для бесіди,— сказав принц, чекаючи на свого чоловіка.— Ви з Банті не відмовитеся супроводити мене до «Ґранд-готелю», де ми б змогли все обговорити у зручніших умовах?

Прозвучало це геть не схоже на запитання. Підозрюю, що більшість королівських наказів віддаються саме так. Лисий чоловік низько вклонився перед ним.

— Добре,— утомлено сказав принц.— Капітане Віндгем, Банті, дозвольте представити Гаріша Чандру Даве, диван Самбалпура.

Диван — це дорівнює прем’єр-міністру, хоча те саме слово в нас позначає канапу.

— Ваша Високосте,— улесливо посміхнувся диван, випрямляючись.

Він був мокрим від поту, як і всі ми, окрім принца. Диван покосився на нас із Банерджі. Поліз у кишеню, витяг червону бавовняну хустинку і промокнув лискуче чоло.

— Якщо дозволите сказати вам декілька слів віч-на-віч, я...

— Якщо це стосується мого рішення, Даве,— роздратовано відповів принц,— то, боюсь, воно остаточне.

Диван спантеличено потрусив головою.

— Якщо дозволите, Ваша Високосте, я дуже сумніваюся, що це відповідає намірам Його Високості вашого батька.

Принц зітхнув.

— Я також сумніваюся, що мій батько за це хоч фігу дав би. Але батька тут немає. І якщо віце-король не підвищив тебе до посади ювраджа[3], рекомендую прислухатися до моїх бажань і братися до роботи.

Диван знову промокнув чоло, низько вклонився і відступив назад, немов побитий пес.

— Клятий бюрократ,— пробурмотів принц під ніс. Він повернувся до Не Здавайся.— Не повіриш, Банті, він із Гуджарта і вважає себе розумнішим за всіх інших.

— Біда в тому, Аді,— відповів сержант,— що так воно і є.

Принц нагородив його кривою посмішкою.

— Ну, якщо мова йде про ці переговори, то заради його ж блага, краще йому дотримуватися моїх наказів.

Із того, що мені вдалося витягти з лорда Таггарта, переговори стосувалися заснування Палати принців. Хоча це й нагадувало назву опери Гілберта й Саллівана[4], але Палата принців — остання геніальна думка Його Величності губернатора, яка мусить заспокоїти зростаюче незадоволення місцевих мешканців. Така собі індійська Палата лордів — потужний голос Індії в індійських справах. Приєднатися запросили, так би мовити, усіх місцевих принців. Бачу в цьому певну перекручену логіку. Урешті-решт, якщо створювати в Індії угрупування, яке не поділятиме популярних думок індійців, а підтримуватиме нас, то чому б і не об’єднати ці п’ять сотень гладких і слабких принців. Якщо хтось із індусів на нашому боці, то це вони.

— Можна поцікавитися вашою думкою? — запитав я.

Принц сухо розсміявся.

— Просто пил у очі, дурня. Тільки й роботи буде, що балачки. Усім це зрозуміло.

— Вважаєте, нічого не вийде?

— Навпаки,— посміхнувся він.— Сподіваюся, про все домовляться і наступного року відбудеться урочисте відкриття. Звісно, великі цабе — Гідерабад, Гваліор та інші,— не приєднаються. Це знищить уявлення про те, ніби їхні країни справжні, та й я, чорт мене забирай, докладу зусиль, щоб Самбалпура там не було. Але інші, дріб’язок — Куч-Біхар, Раджпутан, північні штати,— благатимуть, щоб їх туди взяли. Зроблять усе, аби тільки здаватися трохи важливішими. Мушу зізнатися, що ви, британці, дещо вмієте дуже добре,— продовжив він.— А саме маніпулювати пихою. Ми віддали цю землю вам, а за що? За кілька добрих слів, уявних титулів і решток із вашого стола, за які ми б’ємося, як ті лисані за гребінці.

— А щодо інших західних князівств? — запитав Не Здавайся.— Наскільки я зрозумів, вони переважно роблять те, що й Самбалпур.

— Правда,— відповів принц.— Можливо, і цього разу так буде, але тільки тому, що я підтримую їх фінансово. Гадаю, якби вони мали вибір, то були б не на моєму боці.

У глибині саду заграв військовий оркестр, і, почувши знайомі акорди «Боже, бережи короля», принци й урядовці виструнчились і повернули обличчя до оркестру. Багато хто почав підспівувати, але не наш принц, який, схоже, уперше став не таким ясним, як обіцяв його титул.

— Час рятуватися втечею,— зауважив він.— Схоже, віце-король збирається проголосити одну зі своїх славетних промов, а мені аж ніяк не хочеться гаяти решту цього гарного дня, слухаючи його... Якщо ви не хочете лишитися?

Я не заперечував. Віце-король мав харизму мокрої ганчірки. Цього року я вже отримав задоволення вислухати його промову на параді для нових офіцерів і не мав великого бажання повторювати подібний епізод.

— Отже, вирішено,— кивнув принц.— Стоїмо до кінця пісні, а тоді їдемо.

Затихли останні ноти гімну, гості повернулися до розмови, віце-король зробив крок до підвищення посеред трави.

— Саме час,— вигукнув принц.— Ходімо, доки ще не пізно.

Він розвернувся і пішов стежкою назад до будинку. Не Здавайся крокував поруч, я дріботів позаду. Кілька урядовців розгублено простежили за нами поглядами, віце-король розпочав свою промову, але принц звертав на все це не більше уваги, ніж слон на зграю шакалів.

Схоже, він чудово орієнтувався у цьому лабіринті Будинку уряду, і, пройшовши повз кілька рядів слуг у тюрбанах, що охороняли кілька пар дверей, ми вийшли з будівлі, цього разу на червоний килим головних сходів.

Наш передчасний відхід був для почету принца цілковитою несподіванкою. Кремезний чолов’яга у червоній туніці та чорних штанах заметушився, віддаючи накази лакеям. Форма, поведінка і гучний голос, що лунав з могутнього горла, надто вже нагадували стиль полковника шотландської гвардії. Якби не тюрбан.

— Ось де ти, Шекаре,— вигукнув принц.

— Ваша Високосте,— вишколено відсалютував чоловік.

Принц повернувся до нас.

— Полковник Шекар Арора, мій ад’ютант.

Полковник мав статуру Канченджанги[5], та й вираз обличчя був таким само крижаним. Бронзову шкіру побив вітер, у сіро-зелених очах спалахувала тривога. Усе це разом видавало горянина, людину з певною частиною афганської крові у венах. Та найбільше вражала рослинність на його обличчі, яка робила його схожим на індійських воїнів із сивої давнини: бороду він коротко стриг, а вуса були короткі, змащені, із закрученими кінчиками.

— Автомобіль уже викликали, Ваша Високосте,— відрапортував він.— Незабаром приїде.

— Добре,— кивнув принц.— У мене спрага, як у диявола. Що скоріше ми повернемось у «Ґранд-готель», то краще.

Під’їхав сріблястий роллс-ройс із відкритим верхом, підбіг слуга у лівреї і відчинив дверцята. Мить вагання. Разом із водієм нас було п’ятеро, один зайвий. За нормальних обставин троє розташувалося б позаду, двоє — спереду, але не схоже, щоб обставини у принца часто бували нормальними. Та й авто це навряд чи годилося для такої непристойної тісняви. Вихід знайшов сам принц.

— Шекаре, чому б тобі не сісти за кермо? — Ще один наказ, сформульований як запитання.

Кремезний ад’ютант клацнув підборами і пішов до місця водія.

— Сідай поруч зі мною позаду, Банті,— запросив принц, улаштовуючись зручніше на сидінні з червоної шкіри.— Капітан може сісти попереду.

Ми з Не Здавайся так і зробили, і авто пошелестіло по гравію між рядами пальм і підстрижених лужків.

«Ґранд-готель» був за три хвилини їзди від східних воріт резиденції, але з міркувань безпеки наразі були відчинені лише північні ворота. Авто випливло крізь них і майже одразу зупинилося: дороги на захід були перекриті. Ад’ютант здав назад, повернувся до палацу губернатора і виїхав на західну частину Еспланади.

Я повернувся назад, щоб краще бачити обличчя принца і Банерджі. Не звик я сидіти попереду. Схоже, принц прочитав мої думки.

— Дивна річ ієрархія, чи не так, капітане? — посміхнувся він.

— Тобто, Ваша Високосте?

— Візьмемо нас трьох,— пояснив він,— принц, інспектор поліції та сержант. На перший погляд, наші посади дають нам чітке уявлення про ієрархію. Але не все так просто.

Він показав ліворуч, на ворота «Бенгальського клубу», повз який ми саме проїжджали.

— Хоч я і принц, але колір моєї шкіри не дозволяє мені увійти до цієї величної установи; це стосується і Банті. Ви ж, англієць, таких труднощів не матимете. У Калькутті перед вами відчинені всі двері. Наша ієрархія дещо змінилася, так?

— Розумію, про що ви,— погодивсь я.

— Але це ще не все,— продовжив він.— Наш друг Банті є брахманом. Як член касти священиків він стоїть вище за принца, не кажучи вже про поліцейського офіцера, який узагалі поза кастами,— посміхнувся принц.— Знову ієрархія змінилася, і хто ж тепер скаже, яка із трьох легітимніша?

— Принц, священик і поліцейський проїжджали у роллс-ройсі повз «Бенгальський клуб»...— підсумував я.— Схоже на початок не дуже веселого жарту.

— Навпаки,— не погодився принц.— Якщо подумати, жарт дуже веселий.

Думки мої повернулися до дороги. Маршрут, яким ми їхали, прямував зовсім у протилежний від «Ґранд-готелю» бік. Не знаю, як там цей ад’ютант орієнтується на вулицях Калькутти, але перше враження таке, ніби він знає їх так само, як я бульвари Тімбукта.

— Ви знаєте, як доїхати? — запитав я.

Ад’ютант нагородив мене таким поглядом, від якого б і Ганг укрився кригою.

— Так,— відрізав він.— На жаль, дороги до Чоурінґхі перекриті через релігійну процесію. Нам рекомендовано скористатись альтернативним маршрутом через Майдан.

Дивний вибір, але день приємний, і провести його можна було набагато гірше, ніж роз’їжджаючи у шикарному роллс-ройсі. Позаду розмовляли принц із Не Здавайся.

— Аді, про що ви хотіли поговорити?

Я повернувся саме вчасно, щоб побачити, як спохмурніло обличчя принца.

— Я отримав листи,— сказав він, покручуючи діамантового ґудзика на комірці шовкової туніки.— Може, то все дурниці, але коли я почув від твого брата, що ти сержант поліції, одразу ж вирішив звернутися за порадою.

— Що за листи?

— Якщо чесно, називати їх листами — це надавати їм великого значення, на яке вони аж ніяк не заслуговують. Цидулки, не більше.

— І коли ви їх отримали? — запитав я.

— Минулого тижня, ще у Самбалпурі. За кілька днів до від’їзду до Калькутти.

— Привезли їх із собою?

— Вони в номері,— кивнув принц.— Незабаром самі побачите. До речі, чому ми досі не приїхали? — роздратовано звернувся він до свого ад’ютанта.— Що там відбувається, Шекаре?

— Довелося зробити гак, Ваша Високосте,— відповів той.

— Ці листи,— продовжив я,— ви комусь показували?

Принц махнув на Арору.

— Лише Шекару.

— А як саме ви їх отримали? Я так розумію, що відправили їх не королівською поштою Самбалпура і не на адресу королівського палацу?

— А ось це цікаво,— відповів принц.— Обидва залишили в моїй кімнаті: перший під подушкою на ліжку; другий у кишені костюма. І в обох написано те ж саме...

Автомобіль сповільнив рух: ми наближалися до рогу Чоурінґхі. Де не взявся, перед нами вигулькнув чоловік у шафрановому вбранні індуїстського священика. Така собі розмита помаранчева куля. Роллс-ройс загальмував, але чоловік уже зник під бампером.

— Ми його збили? — поцікавився принц, підводячись на задньому сидінні.

Ад’ютант вилаявся, відчинив дверцята і вистрибнув. Він кинувся вперед і опустився навколішки перед постраждалим. Тут ми почули звук удару — глухий стук, який буває, коли щось важке зіткнеться із плоттю та кістками,— і ад’ютант упав.

— Боже! — вигукнув принц.

Він стояв, тож бачив усе значно ліпше за нас. Я штовхнув дверцята, та не встиг і ноги висунути, як чоловік у шафрановому вбранні підвівся. З-під брудного волосся виблискували дикі очі, неохайна борода стирчала в різні боки, чоло вкривали чорні смуги, схожі на сліди попелу. У руці у нього щось виблиснуло, і в мене похололо серце.

— Лягайте! — гукнув я принцові, схопившись за кобуру, але він застиг, немов кролик перед коброю.

Нападник підняв револьвера і вистрілив. Перший постріл пробив лобове скло, і воно розлетілося. Не Здавайся схопив принца за руку, відчайдушно намагаючись його пригнути.

Запізно.

Пролунало ще два постріли, і я вже знав, що вони влучать у свою ціль. Обидва увійшли точнісінько у груди принца. Кілька секунд він стояв, ніби справді був богом і кулі пройшли повз нього. Тоді на шовку туніки поступово проступили яскраво-червоні плями, і він ніби зім’явся, наче паперовий кухоль під дощем.