Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XV. Марсела

Минуло тридцять днів, доки я знову з’явився у Гранде Росіо, прокладаючи шлях до серця Марсели. Я не підганяв жеребця свого сліпого бажання, радше їхав на віслюку терпіння, хитро і наполегливо. Насправді є два способи завоювати прихильність жінки: бурхливий — так, як бик, що захопив Європу, та улесливий — так, як лебідь Леду чи золотий дощ Данаю, — всі три є винаходами батька Зевса, котрий нині вийшов з моди й тепер його замінили кінь та віслюк. Я не стану розповідати про хитрощі, до яких я вдавався, ні про підкуп, ні про альтернативу довірі чи страху, ні про марні очікування, ні про будь-які інші каверзи, до яких я вдавався на попередньому етапі. Я можу стверджувати, що віслюк, вартий жеребця, — це віслюк Санчо Панси, справді філософа, котрий і привів мене в її домівку в кінці вказаного періоду, я зліз з віслюка, штовхнув його в бік і наказав іти на пасовисько.

Перші відчуття моєї молодості, якими ж ви були солодкими! Такими мали бути під час створення світу враження від перших сонячних променів. Уяви собі оце відчуття від першого сонечка, що торкається поверхні обличчя світу, який розквітає під його впливом. То було таке саме відчуття, друже читачу, і якщо колись тобі було вісімнадцять років, ти сам можеш це все пригадати.

Наша пристрасть, чи то зв’язок, чи можна це назвати якимось іншим словом, бо я щодо назв не дуже звертаю на це уваги, мала два етапи: консульський та імператорський. На першому, котрий був доволі коротким — правили ми обоє: і Шав’єр, і я, хоча він ніколи й не повірив би, що ділить зі мною правління Римом. Утім, коли його довірливість не змогла протистояти свідченням дійсності, Шав’єр склав свої повноваження, і я взяв у свої руки всю повноту влади. Це вже був період імператорського правління Цезаря. Увесь всесвіт належав лише мені, проте — як сумно! — недешево коштувала мені ця влада. Мені доводилось шукати гроші, примножувати їх, щось вигадувати. Спочатку я з’ясував, наскільки щедрим був мій батько, він же мені давав усе, що я в нього просив, без застережень, без затримки, без гніву. Він говорив, що я молодий хлопець, і що він колись теж таким був. Проте мої потреби були настільки великими, що переходили певні межі, і він уже переставав бути таким щедрим, а потім ставав усе більш і більш скупим щодо грошей. Тоді я звернувся до матері й переконав її, щоб вона передала мені деякі речі, що вона й робила тишком-нишком. Цього було мало, і тоді я вдався до останнього засобу: я почав закладати майно, що мав мені потім передати у спадок батько, підписував боргові зобов’язання, що мусив віддати те колись лихвареві разом з чималими відсотками.

— Справді, — говорила мені Марсела, коли я приносив їй шовк чи якусь перлину, — ти справді хочеш, щоб я з тобою посварилася?.. Навіщо це?.. Такий дорогий подарунок...

А якщо то була прикраса, то вона, говорячи це все, тримала її в руці, намагалась роздивитися у кращому освітленні і, сміючись, приміряла, а потім щиро і палко мене цілувала. Тож вона ніби і протестувала, але очі у неї світилися від задоволення, а я відчував щастя від того, що вона така рада. Вона дуже тішилась нашими старовинними золотими дублонами, котрі я приносив їй стільки, скільки міг отримати. Марсела все те складала в залізну шухлядку, ключ від якої ніхто й ніколи не знав, де саме лежить. Вона його ховала, боячись прислуги. Будинок, у якому вона жила в Кажуейрусі, належав їй. Меблі в ньому були хорошої якості й міцні, з чорного дерева, різьблені; так само, як і всі інші домашні речі: дзеркала, глечики, інший посуд — у неї був дуже гарний столовий набір з Індії, котрий їй подарував один вищий чиновник з департаменту Митниці. Пішов би він до дідька той посуд, скільки нервів мені коштували оті подарунки. Бо ж господиня не раз мені нагадувала про це, а я не приховував, як дратували мене оці та й інші подарунки її колишніх коханців.

Вона слухала мене і сміялася з таким наївним виглядом — то була наївність і ще щось, чого я на той час добре не розумів; проте зараз, коли я згадую ту історію, думаю, що в тому сміхові змішалися різні речі, як у того створіння, що народилося, наприклад, від шекспірівської відьми та серафима Клопштока[38]. Не знаю, чи зрозуміли ви мене. Оскільки вона знала про мої запізнілі ревнощі, здавалося, що їй подобалось викликати їх у мене все більше. Тож одного дня, коли я не зміг їй придбати кольє, котре вона побачила у ювеліра, вона сказала мені, що то була просто примха, і що наше кохання не потребувало таких грубих виявів для його підтвердження.

— Я вам не пробачу, якщо ви будете думати про мене таке, — додала вона, погрожуючи мені пальчиком.

І зразу ж по тому, швидка як пташечка, сплеснула в долоні, потім обвила руками моє обличчя, притягнула до себе і скорчила таку милу гримасу, як мала дитина. А потім, схилившись на кушетці, й далі говорила про те ж саме, просто й відверто. Вона ніколи не погодилась би з тим, щоб її почуття купували. Часто вона робила вигляд, що купилась на щось, проте справді вона дуже небагатьох таки кохала по-справжньому. Наприклад Дуарте, лейтенант Дуарте, котрого вона справді кохала два роки тому — так от йому важко було примусити її погодитися на якісь вартісні подарунки від нього, так само як і від мене. Вона могла прийняти без відрази лише дрібнички незначної вартості, як золотий хрестик, що він його подарував їй одного разу на свято.

— Той хрестик...

Говорячи це, вона торкнулася рукою своїх грудей і дістала тоненького золотого хрестика, що звисав з шиї.

— Але ж цей хрестик, — перебив я, — хіба ти не говорила, що саме твій батько...

Марсела похитала головою і сказала з жалем у голосі:

— Хіба ти не зрозумів, що то була брехня, що я те говорила, аби тебе не бентежити? Йди-но сюди, chiquito[39], хіба можна так мені не довіряти... Я кохала іншого, та хіба то має значення, якщо все вже в минулому? Коли-небудь, коли ми з тобою розійдемося...

— Не кажи такого! — заволав я щосили.

— Всьому настає кінець! Одного дня...

Вона не змогла закінчити свої слова, ридання стиснуло мені горло. Вона простягла руки, взяла в них мої, поклала собі на груди і прошепотіла мені тихо на вухо:

— Ніколи, ніколи, моє кохання! — я подякував їй своїм вологим поглядом. Наступного дня я приніс їй те кольє, яке раніше відмовлявся їй купувати.

— Щоб ти пам’ятала про мене, коли ми розійдемося, — сказав я.

Спочатку Марсела гнівно мовчала, потім зробила прекрасний театральний жест, намагаючись викинути те кольє на вулицю. Я схопив її за руку, попросив її дуже, щоб вона не робила такого необдуманого кроку та лишила прикрасу собі. Вона усміхнулася й погодилася.

Тим часом вона щедро відплачувала мені за мої жертви; вона слідкувала за моїми найпотаємнішими думками, не було такого бажання, яке б вона від душі не задовольнила, без особливих зусиль, за особливим законом сумління та сердечного поклику. Ніколи таке бажання не бувало розумним, то була просто примха, дитяча забаганка: мені хотілось подивитись, як вона вдягається, як виглядає з тими чи іншими прикрасами, щоб вдягнула цю сукню, а не ту, хотів, щоб вона пройшлася переді мною або ще щось подібне. І вона це все робила з усмішкою і весело щебетала.

— Ти з арабського світу, — говорила вона мені.

А потім йшла по сукню й по мереживо, і все це з такою покірністю, що просто зачаровувала.