Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XCIII. Обід

Яка кара господня був той званий обід! На щастя, Сабіна посадила мене біля доньки Дамашсену, звали її Еулалія, або ж по-домашньому ласкаво Нья-Лоло. Дівчина виявилась тендітною, спочатку вона соромилась, однак лише спочатку. Їй бракувало елегантності, проте вона це компенсувала своїми очима, котрі просто сяяли, і єдиним їхнім недоліком було те, що вона їх з мене не зводила. Хіба тоді, коли дивилася на страву, проте Нья-Лоло їла дуже мало, тож майже не дивилася у свою тарілку. Ввечері вона співала, голос у неї був, як говорив її батько, «дуже ніжний». Проте мені таки вдалося звідти вислизнути. Сабіна підійшла до мене і запитала, як мені видалася донька Дамашсену.

— Так собі.

— Вона дуже симпатична, правда ж? — прийшла на допомогу мені сестра. — І хоч їй бракує поки що трохи світськості, але яке в неї серце! Просто перлина. Дуже гарна наречена для тебе.

— Мені не до вподоби перлини.

— Ото вже впертюх! Скільки ти збираєшся бути одинаком? Коли вже ти дозрієш? Так от, мій скарбе, хочеш ти цього чи ні, але мусиш одружитися з Нья-Лоло.

Доки вона все це говорила, вона мене пестила, гладячи пальчиками по щоках. Така ніжна, як голубка, та водночас рішуча й наполеглива. Господи, Боже мій! Може, заради цього вона і вирішила помиритися зі мною? Мене трішки збентежила така думка, проте якийсь таємничий голос мене кликав до будинку Лобу Невеса. Я сказав «прощавай» Сабіні та її погрозам.