Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ VII. Марення

Наскільки мені відомо, ще нікому не вдавалося переказати зміст свого марення; я це роблю, і наука мені за це віддячить. Якщо читачеві не до вподоби споглядання такого роду ментальних явищ, то він може просто перегорнути цей розділ і переходити власне до оповіді. Утім, якщо навіть це і не дуже цікаво, я завжди наполягаю на тому, що все ж існує певний інтерес до того, що саме коїлося в моїй голові протягом якихось двадцяти чи тридцяти хвилин.

Спочатку я набув форми китайського перукаря, з пузцем, що вправно голив китайського мандарина, котрий платив мені за роботу, лоскочучи та пригощаючи мене цукерками: отакі були примхи в мандарина.

Невдовзі я відчув, як перетворився на «Суму Теології»[21] Святого Томи Аквінського, видану в одному томі в сап’яновій палітурці зі срібними застібками та естампами. Така ідея призвела мене до повної нерухомості і навіть зараз, коли я згадую, як мої руки стали застібками до книги, що схрестилися на животі, і хтось їх мені розводив (вочевидь, то була Віржилія), така моя поза справляла враження, що я вже став мерцем.

Наостанок, коли я знову набрав людської форми, я побачив, як суне гіпопотам, котрий накинувся на мене. Я йому підкорився — не знаю, чи тому що довірився йому, чи то від страху, проте невдовзі гіпопотам помчав так карколомно, що я ледь наважився сказати, що така мандрівка немає мети.

— Помиляєтесь, — відповів мені гіпопотам, — ми мчимо до початку віків.

Я натякнув йому, що така подорож мала би бути дуже довгою, проте гіпопотам чи то мене не зрозумів, чи то не почув. Тож я запитав, побачивши, що він-таки вміє говорити, чи він є нащадком коня Ахілла або Валаамового віслюка. Він відказав мені особливим жестом, притаманним саме парнокопитим: стріпнув своїми вухами. Я ж, зі свого боку, заплющив очі й віддався на волю долі. Тепер уже я не можу вам не зізнатись, що мене мучили ці та інші вияви цікавості, я хотів знати, з чого починалися віки, чи було це таким же таємничим, як і походження виявів цікавості, чи було це таким же містичним, як і походження Нілу, і, головним чином, я був не певен, чи вартувало так чи інакше проходити крізь усі ті віки: такими були роздуми хворого. Оскільки в мене все ще були заплющені очі, то я не бачив дороги. Мені тільки згадується, що все сильнішим ставало відчуття холоду відповідно до того, як проходив день, і нарешті настав той момент, коли мені здалося, що ми опинилися в зоні вічних снігів. Дійсно, коли я розплющив очі, то побачив, що тварина скакала полем, вкритим снігом, побачив я і кілька інших великих тварин, теж на снігу. Навкруги був суцільний сніг, нас заморожувало сніжне сонце. Я намагався щось сказати, проте мені вдалося пробурмотіти тільки одне запитання:

— Де ми?

— Ми вже проїхали Рай.

— Гаразд, тоді давай зупинимося біля шатра Авраама[22].

— Але ж ми рухаємось у протилежний бік, — глумливо зауважив він.

Я відчув себе пригніченим і спантеличеним. День видався мені надокучливим і незвичайним, я промерз до кісток, їзда була важкою, а результату я не відчував. А потім — думалося мені хворому — якби таки ми дісталися до початку віків, нашої зазначеної мети, було б цілком вірогідним, що обурені віки, оскільки я таки вдерся у їхнє володіння, просто могли мене розчавити між своїми кігтями, котрі були такими ж віковічними, як і самі вони. Поки я так думав, ми потроху долали дорогу, і під нашими ногами пропливали рівнини, аж доки тварина не зупинилася, і я сам спокійно зміг подивитися навколо себе. Тільки подивитися: бо я нічого не міг побачити окрім білого снігу, котрий цього разу заполонив і саме небо, що до того часу виглядало блакитним. Можливо, час від часу мені видавалося, що я таки бачив то одну, то іншу рослину — величезну, незграбну, листя якої тріпотіло від вітру. Тиша була в тій місцевості, як у гробниці: можна сказати, що життя речей для людини здавалося безглуздим.

Впала з неба? Виросла з землі? Я цього не відаю, тільки пам’ятаю, що тоді переді мною з’явилася величезна постать жінки і спрямувала на мене погляд, що пломенів, ніби сонце. Уся ця фігура мала розмах диких форм, що не могли поміститися в кут зору людського ока, бо контури розчинялися в середовищі, і те, що мені видавалося спочатку щільним, насправді часто було прозорим. Сказати, що я був ошелешеним, — не сказати нічого: стан мій був такий, що я не зміг витиснути з себе навіть слова. Однак за якийсь час — доволі короткий — я все ж запитав, хто вона і як її звати.

— Звати мене Природа, або ж Пандора, я твоя мати і твій ворог.

Коли я таке почув, то трохи відступив назад, охоплений страхом. А з горла тієї жінки вирвалось щось таке, що збурило усе навколо нас, наче буревій; рослини нагнулися до землі, а довгий стогін розірвав німоту зовнішніх речей.

— Не лякайся, — сказала вона, — моя ворожість не вбиває, це головно задля життя, яке таким чином стверджується. Ти живеш — і мені не треба іншої напасті.

— Я живу? — спитав я, вп’явши нігті собі в долоні, аби пересвідчитися в тому, що я існую.

— Так, подивися сюди, де ти живеш. Не бійся втратити отой непотріб, що ти називаєш гордістю. Ще протягом кількох годин ти скуштуєш хліб болю, і якщо твоя свідомість на мить повернеться до тебе, ти скажеш, чи хочеш жити.

Сказавши таке, жінка-привид простягнула руку, схопила мене за волосся й підняла у повітря, ніби я був легкий, як пір’їнка. Тільки тоді мені вдалося побачити її обличчя — воно було здоровенним. Я не бачив нічого більш спокійного: жодного різкого руху, ніякого виразу ненависті чи гніву, єдиним виразом була загальна, повна егоїстична незворушність; вираз безкінечної глухоти й відсутності волі. Обурення, якщо воно в мене й було, лишилося закритим у серці. Водночас на цьому обличчі з крижаним виразом проступала аура молодості, суміш сили та процвітання, перед якими я відчував себе найслабшим та найстарезнішим посеред живих.

— Ти мене зрозумів? — запитала вона після тривалого споглядання один одного.

— Ні, — відповів я. — Ти просто абсурд, ти просто з казки. Я марю або ж якщо це правда, то я з’їхав з глузду, а ти не виходиш за межі поняття божевілля, тобто, ти лише маячня, котрою людина в несвідомому стані не може управляти й до якої не може доторкнутися. Ти — Природа? Природа, яку я знаю, — то лише мати, а не ворог; вона не робить з життя болячку, і не має, як оце ти, такого байдужого виразу обличчя, як зі склепу. А чому Пандора?

— Бо я несу у своїй торбині[23] добро і зло, і найбільше благо, що його мають люди, — надію, останню втіху людей. Ти тремтиш?

— Так, твій погляд мене заворожує.

— Я тобі вірю: я не тільки життя, я також і смерть, і ти маєш повернути мені те, що я тобі дала в борг. Великий ласунчику, чекай на насолоду від нічого.

Коли це слово прозвучало, як грім серед отієї величезної долини, мені здалося, що то був останній звук, котрий долинув до моїх вух. Мені здалося, що я відчуваю, як моє тіло раптом розкладається. Тоді я повернувся до неї з очима, сповненими благання, і попросив у неї ще кілька років.

— Нещасна хвилина! — вигукнула вона. — Навіщо ти просиш ще кілька моментів життя? Для того, щоб пожирати інших і щоб тебе поглинули потім? Хіба тобі не набридли цей спектакль і ця боротьба? Ти надто добре знаєш. Все, що я тобі показала, не таке безглузде і не таке сумне: світанок дня й меланхолія вечора, тиша ночі, краєвиди землі, сон, врешті-решт, — все те, що є найкращим моїм здобутком. Чого ще хочеш ти, прекрасний бовдуре?

— Просто жити, я не прошу тебе більше ні про що. Хто, як не ти, вклала в моє серце любов до життя? І якщо я люблю життя, чому ти маєш убивати саму себе, убиваючи мене?

— Бо ти вже мені більше не потрібен. Не важлива для часу хвилина, що минає, проте важлива та, що йде назустріч. Та хвилина, що надходить, — сильна й соковита, вона гадає, що несе в собі вічність, проте несе і смерть і зникає, як і інші, хоча якийсь проміжок часу таки існує. Ти кажеш — егоїзм? Так, егоїзм, у мене немає іншого закону. Егоїзм збереження. Ягуар розриває бичка тому, що він є їжею для ягуара, і щоб ягуар вижив, він має його з’їсти, а якщо той до того ж іще має ніжне м’ясо, то це ще краще, — оце і є всесвітній закон. Піднімися й подивися.

І, сказавщи це, вона схопила мене і підняла високо вгору. Я спрямував свій погляд на один із схилів і став дивитися, довго дивитися вдалину; дивився крізь снігопад — то було щось унікальне. Уяви собі, читачу, віки у зменшеному вигляді, їхню ходу, усі народи та раси, всі пристрасті, скупчення імперій, війни апетитів та ненависті, взаємне знищення людей і речей. Ось таким було видовище, вистава дивовижна і жорстока. Історія людей та історія Землі мали таку силу, котру їм не могли надати ні наука, ні людська уява, бо наука — річ доволі повільна, а уява не така чітка. То ж побачене мною було живою концентрацією усіх часів. Щоб описати все це, було б необхідно зупинити блискавку. Століття пролітали у вихорі і все ж, — саме тому, що очі того, що бачить марення не такі як звичайні — я бачив усе те, що проходило переді мною — пошесті та насолода — все від того, що називають славою аж до того, що називають злиднями, я бачив також кохання помножене на злидні і бачив злидні, що призводили до ще більшої немочі. Там були і жадібність, котра пожирає, і гнів, що спалює, і заздрощі, що зводять з розуму, і мотика, і перо, змочені потом, і амбіції, і голод, і марнославство, і меланхолія, і багатство, і кохання — всі вони хвилювали людину, всі ним бемкали як дзвіночком, аж поки не руйнували його, як непотріб. Це були різні форми однієї недуги, котра то гризла нутрощі, то гризла думки. І завше ходила вдягнена в костюм паяца, що блукав в оточенні людської раси. На якийсь час біль тамувався, відступав перед байдужістю, котра видавалась сном без сну, або перед вдоволенням, котре було несправжнім болем. Тоді людина, побита недугою та охоплена бунтарством, бігла перед фатальністю речей, поза постаттю неясною та мінливою, котру не можна було помацати руками, інші ж картинки здавались неймовірними, або ж невидимими, всі вони зшиті зі шматків, з’єднані неміцним швом, голкою самої уяви, а ця фігура — не більше і не менше, ніж примара щастя — або ж тікала від неї або ж дозволяла, щоб її тримали як у пелюшках, а людина притискувала її собі до грудей — вона ж собі сміялася, беручи на глум і зникала як марево.

Доки я дивився на таке горе, я не міг стримати скрику болю, котрий чи то Природа, чи то Пандора слухала без заперечень чи сміху. І я не знаю, за яким саме законом порушення функціонування мозку я став реготати — і сміх мій був ідіотським і недоречним.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Річ дійсно курйозна й заслуговує на увагу, можливо, трохи монотонна, проте варта уваги. Коли Йов проклинав день свого зачаття, то це тому, що він хотів побачити звідси, з висоти, таке видовище. Ходімо туди, Пандоро, відкрий своє черево і з’їж мене, прохання кумедне, проте з’їж мене.

Відповідь примусила мене подивитися пильно вниз і побачити віки, котрі й далі рухалися, швидко та бурхливо; покоління змінювалися новими поколіннями, одні були сумними, як євреї під час полону, інші веселі та розпутні, як Коммод[24], та всі вони врешті лишилися в могилі. Я хотів було втекти, але якась таємнича сила тримала мене за ноги, тоді я сказав собі: «Гаразд, століття минають, прийде й моє і також мине, аж доки не настане останнє століття, котре й дозволить мені знайти розгадку вічності». Я примружив свій погляд і продовжував дивитися на віки, котрі наближалися й віддалялися. Чи був я тепер спокійним і рішучим, не знаю. Навіть чи можна сказати, що було мені весело. Можливо, я себе відчував навіть веселим. Кожне століття приносило свою частку світла й тіні, апатії та бажання боротьби, правди й помилок, і за ними йшли кортежем системи, нові ідеї, нові ілюзії; кожна з них спочатку розквітала, як рослина весною, а потім марніла та жовкла, щоби потім знову воскреснути. Відповідно до того, як життя набувало регулярності календаря, творилися історія й цивілізація, а людина — гола й беззахисна, озброювалася і вдягалася, будувала палац або ж хижу, просте село або ж «стобрамні» Фіви, створювала науку, що все досліджувала, і мистецтво, що захоплювало, ставала оратором, механіком, філософом, проходила поверхнею Землі і спускалася в черево планети, піднімалася на повітряній кулі понад хмарами, тим самим допомагаючи працювати над містичним твором, чим і заповнювала потребу життя і меланхолію незахищеності. Мій погляд, тим часом, — неуважний і з відразою — побачив нарешті нинішнє століття, а поза ним — майбутні. Це століття відчувало себе вправним, умілим, сповненим життя, вібруючим, трохи неясним і мінливим, знавцем багатьох речей, проте врешті-решт таким же жалюгідним століттям, як і попередні, що вже минули. Так само воно минуло, як і інші, швидко і монотонно. Я подвоїв свою увагу: пильніше став вдивлявтися, я ж збирався побачити останнє століття — останнє! Проте тоді вже швидкість проходження віків була такою стрімкою, що неможливо було що-небудь зрозуміти. На тлі такого мерехтіння століть — удар блискавки був завдовжки у ціле століття. Можливо, тому речі почали змінюватися; снігопад усе закрив собою — окрім гіпопотама, що мене туди привіз, та й він зменшувався, зменшувався, аж доки не досяг розміру кота. Насправді то-таки був кіт. Я його добре роздивився, то був мій кіт на прізвисько Султан, котрий грався біля дверей моєї спальні скрученим у кульку листком паперу.