Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXXVI. Щодо чобіт

Батько, що мене не чекав, обійняв, сповнений ніжності та вдячності:

— Тепер уже остаточно? — сказав він. — Я врешті-решт можу...

Я полишив його самого на половині фрази, а сам пішов, щоб скинути чоботи, які мені тиснули. Як тільки я зняв їх, я вільно видихнув, ліг і простягнувся на увесь зріст, а щодо ніг, то насамперед я витягнув їх, а потім і все тіло — тож ми з ногами перебували у блаженстві. Тоді я подумав, що тісні чоботи — то був найбільший винахід на Землі, бо від них боліли ноги, і вони давали нагоду відчути неабияке задоволення, коли ти їх скидав. Вони мучили бідолашному ноги, проте потім переставили тиснути, коли їх скидали — ось тобі таке нехитре щастя задля вдоволення шевців та Епікура. Доки така думка займала мою знамениту трапецію, я кинув погляд на Тіжуку й побачив, як образ калічки починає зникати на горизонті минулого, і я відчував, як моє серце також не забарилося скинути з себе також свої тісні чоботи. І хтиве серце таки скинуло їх. Через чотири чи п’ять днів я упивався цим швидким, невловимим і нестримним моментом вдоволення, котре приходить на зміну гострому болю, тривозі чи незручності... Відтоді я зробив висновок, що життя — то найдотепніший винахід, адже голод існує задля того, щоби була нагода добре поїсти, та й мозолі вигадано лише для того, щоб відчуття щастя було ще довершенішим. Насправді я вам скажу, що людська мудрість нічого не важить порівняно з тісними чобітьми.

Ти ж, моя Еуженіє, так ніколи й не скидала тих чобіт, ти пішла дорогою життя, страждаючи від своєї кульгавості та кохання, сумна, як похорон бідняка, самотня, мовчазна, працьовита, аж поки не дійшла до тієї останньої межі... Я не знаю, чи твоє існування було таке вже й необхідне в цьому столітті. Хто знає? Можливо, просто на одного статиста було б менше на сцені театру людської трагедії.