Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXXI. Згори донизу

Через три наступні місяці мої справи йшли фантастично добре. Флюїди, Сабіна, очі дівчини, бажання її батька — все це були поштовхи, що наближали мене до одруження. Спогад про Віржилію час від часу з’являвся на порозі, а з нею і чорний чорт, котрий ставив переді мною люстерко, в якому я здалека бачив Віржилію, що обливалась слізьми, проте приходив і другий бісик, рожевий, з іншим люстерком, і в ньому відбилась постать Нья-Лоло — ніжна, осяйна, просто янгольська.

Я нічого не кажу про свій вік. Я його не відчував, додам навіть, що я його відкинув геть одної неділі, коли пішов на месу в каплицю Лівраменту. Оскільки Дамашсену жив у Кажуейрусі, то я часто супроводив їх під час меси. На схилі гори ще не було нічого, окрім одного невеличкого палацу на самій горі, де саме й була каплиця. Так от, у неділю, коли ми спускалися з Нья-Лоло з гори, а я тримав її під руку, не знаю, як так сталося, але раптом я відчув, що відкидаю тут два роки, там чотири, потім там попереду ще п’ять, і таким чином доки ми спустилися вниз, мені лишилось всього якихось років двадцять, такими, якими вони були колись — радісними й веселими.

Наразі, якщо ви хочете знати про обставини, чому сталася така пригода зі мною, то вам просто треба дочитати цей розділ до кінця. На схилі по дорозі вниз ми зустріли групу чоловіків. Дамашсену, який ішов поруч з нами, помітив їх і збуджено подався вперед, а ми йшли позаду. І ось що ми побачили: там були чоловіки різного віку, високі й низькі, різного кольору шкіри, одні в сорочках із закоченими рукавами, інші в піджаках, були й такі, хто був одягнений в лахміття, вони по-різному поводилися, одні стояли зігнувшись, інші сперлися на паркан, ще інші, нахилившись, руками тримались за коліна, дехто сидів просто на камінні, очі ж усіх були спрямовані в центр, а з розширених зіниць, здавалося, визирала душа.

— Що там? — запитала мене Нья-Лоло.

Я зробив їй знак, щоб вона мовчала, тихенько пройшов уперед — мене всі пропускали насправді мене просто не помічали. Саме центр кола приковував їхню увагу. Там проходили півнячі бої. Я побачив двох суперників, двох півнів з гострими шпорами, вогненними поглядами та гострими дзьобами. У обох гребні були скривавленими, вже не було пір’я на яскраво-червоних від крові грудях, сили вже почали їх покидати. Проте бою вони не припиняли, не відводячи погляди один від одного, дзьоб догори, дзьоб донизу, удар одного, удар другого, вони просто тремтіли від гніву. Дамашсену забув про все на світі: спектакль витіснив з його свідомості увесь світ. Марно я говорив йому, що час повертатися, він не відповідав, не чув, весь зосередившись на півнях. Саме бій півнів був його пристрастю.

Тоді Нья-Лоло м’яко смикнула мене за руку та попросила піти звідти. Я погодився, і ми рушили з нею схилом вниз. Я вже говорив, що схил був безлюдний, що ми йшли з меси, проте ще не сказав, що дощу не було, погода стояла сонячна. І сонце було таке пекуче, що невдовзі я відкрив парасольку, закріпив її по центру і нахилив так, що додав іще одну сторінку до філософського трактату Кінкаса Борби: один Гуманітас пестить іншого Гуманітас... Саме тоді мої роки покотилися згори донизу.

Біля підніжжя ми зупинилися на кілька хвилин, чекаючи Дамашсену. Невдовзі він з’явився в оточенні тих глядачів, що коментували, як завершився бій. Один з них, скарбник, що тримав гроші, які ставили на кін, роздавав пачку старих банкнотів по 10 тостонів тим, хто виграв заклад, від чого ті ще більше раділи. Що ж до півнів, то їх несли під пахвою їхні господарі. У одного з них гребінь був дуже рваний і закривавлений, — я зрозумів, що він зазнав поразки, проте я помилився, переможеним був другий, у котрого геть не лишилося гребеня. Обидва були з відкритими дзьобами, ледь дихали від виснаження. Публіка була ж весела, незважаючи на сильне збудження під час бою. Вони переповідали епізоди пташиної сутички, згадували колишні двобої. Я відчував сором і відразу, ще пригніченішою почувалася Нья-Лоло.