Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XCII. Незвичайний чоловік

Невдовзі я врешті закінчу історії про незвичайне. Коли я пішов, щоб сховати листа і годинника, до мене навідався худорлявий чоловік середнього зросту із запискою від Котріна, який запрошував мене на обід. Чоловік, що приніс цю записку, був одруженим з сестрою Котріна, він приїхав з Півночі і звали його Дамашсену. Він брав участь у революції 1831 року. Це все він мені розповів протягом якихось п’яти хвилин. Він виїхав з Ріо-де-Жанейро, бо не схвалював політики Регента, бо той був просто віслюком, ну майже віслюком, а міністри саме цим і користалися. Врешті-решт революція ось-ось мала вибухнути. У цей момент, хоча він і висловлював свої політичні погляди доволі суперечливо, йому все ж вдалося сформулювати, який саме мав бути уряд, який би його вдовольнив.

— Це мав бути поміркований деспотизм, — говорив він. — Людей цінують не за тим, як вони говорять, як вони співають, а за тим, як вони вдягнені.

Я тільки не збагнув, чи він мав на увазі деспотизм одного, двох, тридцяти чи трьохсот чоловік. Він висловлювався на найрізноманітніші теми, серед яких був і розвиток торгівлі африканцями і вигнання з країни англійців. Йому дуже подобався театр: як тільки він сюди приїхав, то пішов до театру «Сан-Педру», де дивився дуже пафосну драму «Марія Жуана» і ще одну дуже цікаву комедію «Кетлі, або Повертаючись у Швейцарію». Також йому дуже подобався Деперіні, в «Сафо», чи то в «Анні Болейн», він добре не пам’ятав. Проте щодо Кандіані, так, сеньйоре, то була просто сама чарівність. А зараз він хотів би послухати «Ернані», бо його донька наспівувала арії з опери вдома, коли грала на фортепіяно: “Ernani, Ernani, involami[59]...” — все це він говорив і наспівував майже вголос. У провінцію такі речі доходять лише, як відлуння. А донька просто помирала від бажання почути ці всі опери. У неї такий ніжний голос. Та ще смак, дуже тонкий смак. А! Він дуже хотів повернутися в Ріо-де-Жанейро. Він уже обійшов знайомих у всьому місті, всім передавав вітання... Слово честі! У деяких місцях йому хотілося плакати. Він більше не стане подорожувати кораблем. Його дуже нудило на борту корабля, так само як і всіх інших пасажирів, крім одного англійця... Хай вони всі йдуть до біса ті англійці! Тут не буде порядку, якщо не вигнати геть усіх англійців. Що нам може зробити Англія? Якби йому знайти кількох людей, які бажали того ж самого, то вони за одну ніч вигнали б звідси цих британців... Дякуючи богу, патріотизму не бракує, — і він бив себе в груди. Що не дивувало, то це те, що він успадкував такі якості від родини. Він походив із сім’ї давнього дуже патріотичного капітана-мора. Так, панове, він був не якийсь-там злидар. Якби трапилась нагода, то він би показав, з якого дерева зроблено його човна... Проте час минав, вечоріло, і я сказав, що конче прийду на обід, а там на мене чекатиме вже триваліша розмова.

Я відвів його до дверей кімнати, він зупинився і повідомив мене, що він мені симпатизує. Коли він одружувався, я був у Європі. Він знав мого батька, людину правих поглядів, вони разом були на балу на Прайа-Гранде... Ех, було колись... Пізніше він мені ще розкаже, а зараз уже пізно, йому ж іще треба зайти до Котріна і повідомити мою відповідь. Він вийшов, я зачинив за ним двері...