Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXXXIV. П’ятдесят років

Раніше я вам цього не говорив, а тепер скажу. Коли Віржилія спускалася сходами, а морський офіцер мене поплескав по плечу, мені вже було п’ятдесят років. Отож моє життя котилося сходами вниз — іншими словами, мій найкращий період життя, або ж принаймні та його частина, котра була сповнена насолоди, бурхливих пригод, прихованих страхів. Проте врешті-решт той період був найкращим, якщо говорити щиро. Якщо ж вдатися до високих матерій, то найкращий період мене чекав попереду, про що я матиму честь розповісти на наступних сторінках цієї книжки.

П’ятдесят років! Не треба й зізнаватися, адже ти, читачу, відчуваєш, що моя розповідь уже не така весела й дотепна, як у перші дні. Того дня після розмови з морським офіцером, котрий невдовзі вдягнув свій плащ і пішов, маю зізнатися, мені стало сумно. Я повернувся до бальної зали. Пам’ятаю, що я танцював польку, що був у захопленні від світського балу, від квітів, від кришталю, від прекрасних очей і від приглушеного гомону світських розмов. Я не шкодую за тим всім, я відчував себе молодим. Та через півгодини, коли я залишив бал, а була вже четверта ранку, що я побачив, коли сів у карету? Свої п’ятдесят років. Вони вперто були там, не дрижали від холоду, не страждали на ревматизм, проте все ж дрімали від втоми, бажаючи швиденько дістатися теплого ліжка і відпочити. Тоді — ви тільки подивіться, яких меж може сягати уява людини, вже сонної, — тоді мені здалося, що я почув, як кажан, що забрався на дашок, вигукнув:

— Сеньйоре Брасе Кубасе, молодість залишилась у залі, у кришталі, у світлі, у шовках, іншими словами — не у вас, а в інших.