Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ IV. Нав’язлива ідея

Мої міркування після стількох кульбітів і переворотів обернулися на нав’язливу ідею. Нехай береже тебе, читачу, бог від такої нав’язливої ідеї, краще вже порошина в оці або навіть колода. Згадайте Камілло-Бенсо Кавура[10] — саме нав’язлива ідея об’єднання Італії його доконала. Бісмарк, щоправда, ще не помер, проте варто зазначити, що природа буває примхливою, а історія — це вічне лаврове дерево. Наприклад, Светоній[11] представив нам Клавдія таким собі простачком — або ж «гарбузом», як його назвав Сенека[12]. А про Тіта говорив, що той заслужив усі принади Риму. Прийшов скромний професор і знайшов спосіб показати, що з двох цезарів насправді всі заслуги належали саме тому, кого прозивав «гарбузом» Сенека. А ти, мадам Лукреціє, квітка родини Борджіа, якщо якийсь поет[13] і змалював тебе як католицьку Мессаліну, то з’явився такий собі недовірливий Грегоровіус[14], котрий таки применшив значною мірою оцю твою якість, і якщо ти й не постала як лілія, то все ж і не лишилась геть закаляна в болоті. Я ж не зробив свого остаточного вибору між поетом і мислителем.

Тож нехай живе історія, примхлива історія, котра дозволяє трактувати себе як завгодно, і повернувшись до своєї нав’язливої ідеї, скажу, що саме вона гартує чоловіків, і сильних, і навіжених; а ідея непевна, розпливчаста, мінлива — саме вона породжує Клавдіїв, — стверджує Светоній.

Моя ідея була визначеною, точною, такою як... Мені не спадає на думку ніщо таке непорушне в цьому світі: можливо, місяць, можливо, єгипетські піраміди, можливо, колишня німецька їжа. Подивися, читачу, на порівняння, що краще підходить сюди, подивися сюди і не відходь убік, скрививши носа лише тому, що ми ніяк не дійдемо у цих записках до власне оповіді. Саме туди ми і прямуємо. Гадаю, що тобі, як й іншим читачам, твоїм побратимам, більше сподобається розповідь про пригоди, аніж роздуми, і гадаю, що ти маєш рацію. Тож прямуймо туди. Наразі ж варто сказати, що ця книга написана флегматично, повільно, як це робить людина, котра вже змирилася з короткотривалістю свого віку. Праця ця надзвичайно філософська, та належить незвичайній філософії, іноді дуже суворій, іноді грайливій. Те, що не будує, але й не руйнує, не запалює, але й не коштує дорого, і все ж є радше і більше марнуванням часу й меншою мірою пропагандою якогось вчення.

Ходімо туди, повернімо ніс у потрібний бік і звернімося до пластиру. Залишмо історію з її капризами елегантної дами. Ніхто з нас не брав участі у битві біля острова Саламін[15], ніхто, з мого боку, не писав свідчення з Аугсбурга. Якщо я коли-небудь і згадую Кромвеля, то лише в тому сенсі, що такою ж твердою рукою, як розігнав парламент, він міг би накласти на англійців ще й пластир Браса Кубаса. Не смійтеся з цієї спільної перемоги пуританізму й аптекарської справи. Хто не знає, що біля підніжжя великого прапора — державного, величного — часто майорять і здіймаються інші прапорці — скромні, особисті, і що саме вони й виживають? Не дуже вдале порівняння. Скажімо так, це як чернь, що збиралася в тіні замку феодала: коли замок упав, чернь усе ж вижила. Правда, що замок був великий... Ні, і таке порівняння невдале.