Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XVII. Вигляд з коридору

У кінці сходів, в глибині темного коридору я зупинився на кілька секунд, щоби перевести дух, навести лад у своїх думках, зібрати все до купи, знову врешті-решт відчути себе в атмосфері глибоких і суперечливих відчуттів. Я вважав себе щасливцем. Звичайно ж, діаманти трохи гнітили моє щастя, проте не менш правдивим було і те, що вродлива дама може дуже добре любити як древніх греків, так і своїх сучасників. І крім усього, я дуже довіряв своїй добрій Марселі — можливо, у неї були якісь недоліки, проте вона мене кохала...

— Янгол мій! — прошепотів я, дивлячись на стелю у коридорі.

А там, ніби щоби поглумитися з мене, я побачив погляд Марсели, той саме погляд, котрий нещодавно вселив у мене смуток недовіри, котрий світився понад її носом, який одночасно був і носом Бакбараха, і моїм власним. Бідний закоханий з «Тисячі і однієї ночі»! Я саме там тебе побачив, як ти біг за жінкою візира, вздовж галереї аж до довгої тополиної алеї, а потім вибіг на вулицю, де усі шорники свистіли тобі услід і били тебе. Тоді мені здалося, що коридор у будинку Марсели й був тією алеєю, і що вулиця була в Багдаді. Дійсно, коли я подивився на двері, побачив на вулиці трьох шорників — один вдягнений в сутану, другий у ліврею, а третій був у цивільному одязі — всі троє зайшли в коридор, взяли мене попід руки й посадили в екіпаж; батько сів праворуч, дядько-канонік ліворуч, а той, що в лівреї, сів на місце кучера. Вони відвезли мене в будинок до інтенданта поліції, звідки перевезли на корабель, що мав відчалити до Лісабона. Уявіть собі, як я пручався, проте всі мої зусилля були марними.

Через три дні ми відпливли, я ж був пригнічений і мовчав. Я навіть не плакав, та у мене була нав’язлива думка... Хай їм грець тим нав’язливим думкам! Цього разу такою була думка кинутися в океан з іменем Марсели на вустах і не виплисти.