Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXXVIII. Четверте видання

— Завтра приходьте до нас на обід, — сказав мені Дутра одного вечора.

Я прийняв його запрошення. Наступного дня я наказав, щоб екіпаж чекав на мене на проспекті Сау-Франсішку-де-Паула, де я зупинився, щоби прогулятися. Пригадуєте мою теорію людських видань? Отож знайте, що саме тоді починається моє четверте видання, перероблене і виправлене, проте в ньому все ще є повно помилок та варваризмів, такий дефект, крім усього іншого, певною мірою можна було компенсувати тим, що чоловіком я був елегантним, а щодо палітурки, то вона була просто розкішна. Пройшовшись кілька разів і минаючи вулицю Оурівес, я подивився на годинник, і саме в цей момент у мене з нього випало скло. Я зайшов у першу ж крамницю: це був такий собі закапелок — запилений і темний. У глибині, за прилавком сиділа жінка — обличчя в неї було рябим і мало жовтий колір. Нічим не примітне на перший погляд, проте невдовзі мені стало здаватися, що її вигляд якийсь неординарний. Вона не могла бути колись некрасивою, навпаки, мабуть, що раніше вона виглядала гарною, і дуже гарною, проте хвороби та передчасне старіння зруйнували прекрасну квітку. Сліди від віспи були жахливими, численні глибокі шрами вкривали шкіру, вона виглядала нерівною, в заглиблинах і виступах, схожою на надзвичайно грубий наждак. Найпомітнішою елементом рисою обличчя жінки були очі, але в них застиг особливий непривітний, навіть відразливий вираз, котрий змінився, до речі, як тільки я почав говорити. Що ж до волосся, то воно було сірувате і майже таке, ніби припало пилом, як і все у крамниці. На одному з пальців лівої руки у неї виблискував діамант. Чи ж то ви можете повірити, що було потім? Тією жінкою виявилась Марсела.

Я її впізнав не одразу, це було важко зробити, проте вона мене впізнала, щойно я промовив перші слова. Очі в неї заблищали, і їхній вираз залишився таким же мінливим, як і колись: трохи сумний і трохи ніжний. Я побачив, як сполохано вона сіпнулась: вона ніби хотіла заховатися чи втекти. То був інстинкт марнославства, котрий тривав щонайбільше одну мить. Марсела опанувала себе і всміхнулась.

— Ви хотіли щось купити? — сказала вона, простягнувши мені руку.

Я мовчав. Марсела зрозуміла причину мого мовчання (це було неважко зробити), і — мені так видалося — лише завагалися, щó більше її охопило в той момент: чи подив від побаченого, чи пам’ять про минуле. Вона запропонувала мені стільця і, відгороджена прилавком, почала довго розповідати мені про себе і про те, яке в неї було життя, скільки сліз вона пролила через мене, про сум і про лихо, яке довелося їй пережити і яке лишило на її обличчі такі шрами, і про час, котрий допоміг їй здолати ту недугу, що й призвела до її занепаду. Насправді в неї вже й душа постаріла. Вона все продала, майже все. Чоловік, котрого вона тоді любила, помер у неї на руках. Він залишив їй цю ювелірну крамницю, проте на завершення усіх нещасть зараз крамниця не була популярною — можливо, через таку незвичну обставину, що керувала справами тут жінка. Я коротко розказав їй про себе — моя історія не була ні такою довгою, ні такою цікавою.

— Ти одружився? — запитала Марсела, коли я закінчував свою оповідь.

— Ще ні, — сухо відказав я.

Марсела кинула погляд на вулицю з виразом людини, котра чи то розмірковує, чи то пригадує. Я запитав себе, чому я тоді діяв так нерозважливо. Безперечно, переді мною була не та Марсела, що в 1822 році. Втім, чи колишня краса Марсели була варта хоч третини моїх страждань? Ось на яке питання я намагався знайти відповідь, вдивляючись в її обличчя. Її обличчя говорило мені, що ні, не варта, водночас її очі мені говорили, що як і тоді, в них горів вогонь жадоби. Мої ж очі не зуміли цього розгледіти — то були очі ще першого видання.

— Між іншим, чому ти зайшов сюди? Ти мене побачив з вулиці? — запитала вона, оговтавшись.

— Ні, я шукав крамницю годинникаря, я хотів купити скельце для цього годинника. Я піду, даруй, але я кваплюся.

Марсела сумно зітхнула. Насправді я відчував себе засмученим і ніяково, водночас мені дуже хотілося опинитись вже на вулиці, поза дверима цієї крамниці. Марсела тим часом покликала посильного, дала йому годинника і, хоча я й заперечував, відправила його в сусідню крамницю, щоб той купив скельце. Виходу не було, я знову сів. Вона мені сказала, що сподівалась на підтримку колишніх знайомих, адже рано чи пізно було би природно, щоб я одружився, і запевнила, що вона продасть мені вишукані коштовності за прийнятними цінами. Вона так прямо не сказала «за дешевими цінами», а вдалася до метафори — витонченої і прозорої. Я засумнівався, чи дійсно з нею сталось якесь нещастя (окрім власне хвороби), став думати, що вона таки мала гроші, які добре сховала, і що займалася торгівлею з єдиною метою —задовольнити свою жагу до наживи, що то був червак, що гриз її все життя. Саме про це мені розказали пізніше.