Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXXVIII. Хворий

Зайве говорити, що я відкинув таку шкідливу доктрину за допомогою найелементарніших аргументів. Проте він був надзвичайно ображений на мою заувагу, він обстоював свою точку зору до кінця, виявляючи удавану запальність, можливо, для того, щоб заспокоїти сумління. Випадок з Віржилією мав ще одну складність. Вона не була такою делікатною, як її чоловік, вона чітко давала зрозуміти, що сподівалась на заповіт: вона оточувала свого родича всілякою увагою, була привітною і запопадливою, що могло би принаймні привести до певних змін у заповіті. Власне кажучи, вона йому лестила, проте я помітив, що лестощі жінок не такі, як чоловіків. Останні розраховують на послужливість, у жінок це поєднується з виявом любові. Солодкі слова, граційні округлі форми, навіть сама фізична слабкість надають улесливим діям жінки особливого забарвлення та законної форми. Не має значення вік особи, до якої підлещується жінка, вона завше має ставитися до нього як сестра чи мати — або ж навіть як доглядальниця. Це ще одна суто жіноча справа, в якій чоловікам завжди чогось бракуватиме, певного наповнення, чогось невловного. Саме про це я роздумував сам з собою, доки Віржилія геть зі шкури вилазила, намагаючись догодити старому родичу. Вона пішла до дверей, щоб зустріти його біля входу, весело щебетала і сміялась, взяла у нього з рук капелюха та палицю й підставила руку, аби відвести його до стільця або ж, точніше, посадити його саме на той стілець, бо там в будинку був «стілець Вієгаса»: спеціальної роботи, задуманий і виготовлений для людей хворих або ж старих. Вона пішла, щоб зачинити вікно, бо міг статися протяг, або ж треба було відчинити вікно, якщо було спекотно, проте дуже ретельно зважити все, щоб у будь-якому разі старого не прохопив протяг.

— То як ви? Сьогодні виглядаєте таким собі міцненьким..

— Та де там! Цієї ночі я погано спав, чортова астма не відпускає.

Чоловік бурчав, потроху відсапуючись після того, як зайшов та піднявся сходами. Він завжди приїздив у екіпажі. Поруч, трохи попереду на ослінчику сідала Віржилія, вона клала руки старому на коліна. Тим часом вбігав хлопчик, зазвичай він навіть не стрибав, а вів себе тихенько, був серйозним і ласкавим. Вієгас дуже любив його.

— Йди-но сюди, Ньонью, — говорив він і з великим зусиллям запускав руку в свою широку кишеню, діставав коробочку з льодяниками, одного клав собі в рота, а другого давав малому. Це були льодяники від астми. Малий казав, що вони дуже смачні. Все це повторювалось, проте були різні варіації. Оскільки Вієгасу подобалось грати в шашки, Віржилія йшла йому назустріч і виконувала його бажання, терпіла його, доки він своєю немічною рукою повільно переставляв шашки. Іншим разом вони спускались на прогулянку в сад, вона підставляла йому руку, та він не завжди погоджувався спиратися на неї, посилаючись на те, що він сильний і здатен пройти цілу милю. Вони йшли, там сідали, знову підіймалися і йшли, говорили про різні речі, чи то про сімейні справи, чи то про плітки з балів вищого світу, часом про будинок, що він його хотів збудувати для себе: мова йшла про модерновий будинок, бо його помешкання належало до старих, часів правління короля Жоау IV. Мені видається, що ще й зараз можна побачити такі самі будинки з масивними фронтальними колонами у кварталі Сау-Кріштовау. Йому здавалось, що будинок, в якому він мешкав, слід було замінити на новий. Він вже замовив план такого будинку в одного відомого муляра. Ах! От тоді Віржилія приїде й побачить, що таке вдоволений старий. Він говорив — як можна собі уявити — повільно і через силу, при цьому час від часу замовкав, що створювало ніякові моменти для нього і для інших. Час від часу у нього траплявся напад кашлю, він згинався, стогнав, підносив до рота хустинку, і розглядав її потім. Коли напад минав, він повертався до плану свого нового будинку, розказував, які в ньому будуть кімнати, тераса, водоспад. Ну просто шедевральне творіння!