Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXVI. Філософія пожовклих листів

Мені стало сумно, коли я дописував останній розділ, і вже не хотілося писати цей, хотілось трохи відпочити, очистити душу від меланхолії, яка її заповнила, і жити далі. Проте я не бажаю витрачати час.

Від’їзд Віржилії справив на мене ефект удівства. У перші дні я зачинявся вдома, щоби бити мух, як Доміціан[64], якщо не бреше Светоній, проте бив я їх дуже своєрідно: очима. Розтягнувшись у гамаку з розгорнутою книжкою в руках, я ловив їх одну за одною у глибині великої зали. Тут вистачало всього: і туги, і амбіцій, і трохи нудьги, і багато вільних мрій. У цей період помер мій дядько, той що був каноніком, а також два кузени. Мене це не надто схвилювало: я їх супроводив на цвинтар, як ото несуть гроші в банк. Що таке я торочу? Як несуть листи на пошту: я запечатав листи, кинув їх у скриньку, тобто передав поштареві, щоб він їх вручив особисто адресатові. Саме в цей період народилася моя племінниця Венансія, донька Котріна. Одні помирають, інші народжуються, а я ловлю мух.

Були дні, коли я жвавішав, йшов до шухляд, діставав старі пожовклі листи — від друзів, від родичів, від закоханих (там навіть траплялися листи від Марсели). Я їх усі розгортав, читав один за одним і відновлював у пам’яті минуле... Недосвідчений читачу, якщо ти не зберігаєш листів, отриманих в молодості, ти не матимеш такого філософського дня зі старими листами, не відчуєш задоволення від них, не побачиш себе десь там у глибині в сутінках — трикутний капелюх, семимильні чоботи і довга ассирійська борода, а ти танцюєш під звуки анакреонтичної сопілки. Не викидай свої листи молодості!