Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXLI. Пси

— То що ж нарешті ти збираєшся тепер робити? — запитав мене Кінкас Борба, несучи порожню філіжанку, щоб поставити її на підвіконні.

— Не знаю, напевне поїду у свою садибу в Тіжуці, хочу втекти від людей. Мені соромно, я зневірився. Стільки мрій, мій любий Борбо, стільки мрій — і ось тобі на — зась. Хто я тепер? Ніхто!

— Ні-ні, в жодному разі! — перебив мене Кінкас Борба, обурено махнувши рукою.

Щоб якось мене розважити, він запропонував мені прогулятися з ним, і ми пішли в напрямку Енженью Велью. Йшли ми повільно, по-філософськи розмірковуючи про світ. Слова тієї великої людини втішали своєю мудрістю. Він сказав мені, що я не маю права залишати поле бою. Якщо мене позбавили можливості виступати з трибуни, мені слід було б започаткувати свою газету. Він навіть вжив у цьому контексті не таке вже й вишукане слово, демонструючи цим, що філософська мова може інколи живитись і міцним народним слівцем.

— Відкрий свою газету, — промовив він, — і рознеси до дідька їхнє кубло.

— Чудова думка! Я засную газету і всіх їх розтрощу, я буду...

— Боротися! Можеш їх розбити вщент або ж ні, головне, щоб ти боровся. Життя — це боротьба. Життя без боротьби — це мертва тканина в організмі всесвіту.

Невдовзі ми побачили, як гризлися між собою якісь собаки. Само по собі таке явище не має ніякого значення в очах звичайної людини. Кінкас Борба запропонував зупинитися і став дивитися на псів. Їх було двоє. Він помітив, що поруч валялась кістка що власне і стало причиною бійки, і Кінкас Борба звернув увагу на те, що на кістці не було м’яса. Просто гола кістка і все. Собаки ж гризлися, гарчали, в їхніх очах палала така ненависть один до одного... Кінкас Борба взяв свою тростину під пахву і дивився на собак просто в захваті.

— Яка прекрасна картина! — час від часу повторював він.

Я хотів відвести його від тих собак, проте він не поступався, він ніби приріс до землі і рушив з місця лише тоді, коли бійка між псами повністю стихла завершилася тим, що один з них, покусаний і переможений, побіг, забравши з собою і свій голод. Кінкаса Борбу ця історія розвеселила, проте він стримував свою радість, як і належить великому філософу. Він звернув мою увагу на красу видовища, нагадав, щó саме стало предметом боротьби, і зробив висновок, що пси були голодними. Утім, філософію не цікавить відсутність їжі. Він не забув нагадати мені, що в інших куточках світу таке видовище ще грандіозніше: адже людські створіння змагаються з собаками за кістки та іншу їжу, не менш смачну. Боротьба значною мірою ускладнюється, бо у гру вступає людський інтелект, який накопичив протягом багатьох століть власну спритність тощо.