Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XLI. Галюцинація

Таки правда, що я увійшов квапливо. Віржилія була схвильована, у поганому настрої, з нахмуреним чолом. У кімнаті також сиділа її глухувата матір. Після того, як я привітався, дівчина мені сухо виказала:

— Ми чекали на вас значно раніше.

Я намагався виправдатися, як тільки міг. Говорив про те, що кінь не хотів з місця рушати, що я зустрів друга, котрий мене затримав. Раптом я замовкаю на півслові, увесь охоплений подивом... Віржилія... Хіба ця дівчина насправді Віржилія? Я став у неї вдивлятися, і враження було настільки болючим, що я відступив на крок і відвів погляд. Потому знову подивився на неї. Її обличчя вкривали віспинки, шкіра, що напередодні виглядала такою чистою, тонкою і рожевою, зараз здавалася мені жовтавою, ураженою тією ж самою недугою, що й обличчя іспанки. Очі, котрі були грайливими, здавалися тьмяними, вуста були сумними, і поводилася вона, ніби втомлена життям. Я пильно вдивлявся в неї, взяв її руку і ніжно стиснув. Я не помилявся — то були таки шрами. Здається, мені навіть не вдалося приховати своєї відрази.

Віржилія відійшла й сіла на софу. На якусь мить я опустив очі й дивився собі під ноги. Мені слід було вийти чи лишитися? Я відкинув першу ідею, бо вона мені здавалася абсурдною, і рушив до Віржилії, що сиділа мовчки. Я марно намагався знайти на її обличчі якісь сліди хвороби, не було нічого: шкіра була гладенькою і білою, як завжди.

— Ти ніколи мене не бачив? — запитала Віржилія, звернувши увагу на те, як пильно я в неї вдивлявся.

— Ти така гарна, як ніколи.

Я сів, а Віржилія мовчки постукувала нігтями пальців. Упродовж кількох секунд панувала мовчанка. Я говорив їй про дивні речі, що трапилися. Вона між тим нічого не відповідала, навіть не дивилася у мій бік. Окрім того постукування — то була статуя тиші. Лише одного разу вона підвела на мене погляд — дуже зверхньо, одночасно піднявши лівий кутик вуст, насупивши брови, так що ледь не звела їх разом. Уся ця сукупність рухів надала її обличчю водночас виразу напівкомічного й напівтрагічного.

У виразі її презирства було щось неприродне, воно полягало в манірності жестів та рухів. Десь там усередині вона страждала, і страждала сильно, — чи то була справжня печаль, чи просто роздратування, бо біль, котрий ти приховуєш, зростає удвічі, і цілком вірогідно, що Віржилія страждала удвічі сильніше, ніж вона мала б страждати. Гадаю, що то вже метафізика.