Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XI. Дитина — то батько чоловіка

Я підростав, і в цьому родина не брала участі, я ріс природно, як ростуть магнолії чи коти. Можливо, коти не такі хитрі, як я, і, звичайно ж, магнолії не такі рухливі, яким я був змалечку. Якийсь поет[26] сказав, що дитина — то батько чоловіка. Якщо це так, то давайте подивимося на деякі риси дитини.

З п’ятирічного віку я вже заслужив прізвисько «Чортеня, а не дитина», і справді я таким і був; свого часу я був одним із найшкідливіших — бешкетник, кмітливий, нахабний і норовливий. Наприклад, одного разу я розбив голову одній рабині, бо вона бач не дала мені ложку кокосового десерту, котрий саме готувала, і навіть не вдовольнившись цим, я всипав жменю попелу в посуд, де був той десерт, а потому побіг до матері й поскаржився на рабиню за те, що вона зіпсувала десерт «на зло всім, просто такий собі жарт». А було мені тоді лише шість років. Пруденсіу, чорношкірий хлопчик, що жив у нашому будинку, був моїм коником мало не щодня: він ставав навкарачки, а я його гнуздав, — це щоб його гальмувати, залазив йому на спину, підстьобував його, щоб він скакав, і гасав без кінця туди-сюди, і той хлопчик мені підкорявся — інколи навіть стогнав, проте слухався і жодного слова супроти не сказав, або щонайбільше: «Ой-ой, Ньонью!», на що я відповідав: «Заткнись, тварюко!» Заховати капелюхи гостей, розсипати на голови поважних присутніх клаптики паперу, смикати гостей за кіски перук, лоскотати руки поважним дамам і сила-силенна «звершень» подібного ґатунку були проявами мого невгамовного норову, проте мушу вважати, що також це було вираженням мого міцного духу, бо мій батько щиро захоплювався такими моїми витівками і, якщо іноді і сварив мене у присутності інших, то робив це чисто формально; а потім цілував мене за скоєне.

Ти ж, читачу, не роби висновку, що до кінця свого життя я тільки те й робив, що бив голови іншим чи ховав капелюхи, проте правда була в тому, що я лишився впертим і ставився до людей зневажливо. Якщо не ховав капелюхи, то все ж інколи таки смикав гостей за кіску перуки.

Також мені було до вподоби розглядати прояви людської несправедливості, я намагався її пом’якшити, пояснити, упорядкувати, частково зрозуміти, проте не за жорсткими схемами, а відповідно до обставин і місця. Моя мати настановляла мене на свій лад, вона привчала мене розказувати напам’ять деякі настанови та молитви, однак я відчував, що більше, ніж молитви, мною керували емоції та кров, а гарні приписи, які мали би примусити мене добре себе поводити, втрачали свою силу наді мною і залишалися порожніми фразами. Вранці, перед тим, як з’їсти ранішню кашу, й увечері перед сном, я просив Бога, щоб він мене пробачив так само, як я пробачав тих, хто мене ображає; проте у проміжок часу від ранку до вечора я скоював багато прикростей, мій же батько, коли все стихало, плескав мене по щічках і, сміючись, вигукував:

— Ох і шибеник ти у мене, ох і шибеник!

Так, батько мене просто обожнював. Моя мати була сеньйорою, котра не дуже-то вирізнялася розумом, але мала велике серце, вона була дуже довірливою, щирою, жалісливою — берегиня домашнього вогнища, котра, попри те, що була красивою, і скромною, була ще й багатою. Однак понад усе боялася грому та чоловіка. Чоловік був її богом на Землі. Моє виховання складалося зі співпраці цих двох створінь: воно, якщо й мало якісь позитивні сторони, в цілому було хибним, неповним і почасти шкідливим. Мій дядько-канонік, час від часу робив зауваження своєму братові. Він говорив, що той давав мені більше волі, ніж науки, і більше любові, аніж строгості, проте батько відповідав йому, що запроваджував у моєму вихованні систему набагато досконалішу, ніж загальновживана. Зрештою, дядько залишався при своїй думці, батько — при своїй.

Окрім спадковості та виховання, суттєвий влив має ще й домашнє середовище. Ми вже бачили батьків, давайте поглянемо на моїх дядьків та тіток. Дядечко Жоау жив з шиком, говорив з гумором, в кишеню за словом не ліз. Ще коли мені не було й двадцяти років він дозволяв собі розповідати мені історії, реальні чи вигадані, сповнені непристойностей чи сороміцьких подробиць. Він не звертав уваги на мій вік так само, як не зважав на сутану свого брата. Єдиною відмінністю було те, що той інший дядько швиденько втікав, коли Жоау розпочинав розповідати якусь непристойну історію. А я ні. Я лишався, хоча спочатку нічого й не розумів, потім потроху до мене доходило, а згодом мені це видавалося дуже кумедним. Врешті-решт, кого він шукав, так це мене: я йому дуже подобався, він мене пригощав солоденьким і вів на прогулянку. Вдома, коли він був у нас кілька днів, я часто заставав його десь у глибині садиби, у пральні — він там вів розмови з рабинями, котрі прали одяг, а він розповідав оті срамотні історії, зі смішками і приказками, його перепитували, а потім всі реготали. Цього всього ніхто в будинку не чув, бо пральня була далеко. Чорношкірі служниці — у самих спідницях, підв’язаних на стегнах[27], — одні біля корита, інші надворі, нахилившись над одягом, який прали: намилювали, викручували та розправляли його, водночас жартуючи з дядьком Жоау. Час від часу вони вигукували:

— Святий Боже! Цей сеньйор Жоау — чистий тобі біс!

Геть іншим був дядько дядько-священик. Цьому була притаманна стриманість і чистота. Такі риси, однак, не підіймали на велику висоту його духовність, скорше вони компенсували посередність його духу. Це не був той чоловік, що осмислює суттєву частину релігії, він бачив лише зовнішній її бік: ієрархічну структуру, їхні превелебності, поклони. Він радше йшов до ризниці, ніж до вівтаря. Його більше тривожило якесь недовиконання узвичаєного ритуалу, ніж порушення заповідей Божих. Зараз, коли минуло вже стільки років, мені важко сказати, чи зміг би він розпізнати який-небудь фрагмент з Тертуліана[28], чи зміг би він викласти без запинки історію Нікейського символу віри[29]; проте ніхто під час святкової служби не знав краще за нього, як виявити повагу до присутніх там офіційних осіб. Стати каноніком — було єдиним заповітним бажанням у його житті. Милостивий, суворий у дотриманні традицій, ретельний у дотриманні всіх приписів, м’який, боязкий, поштивий перед старшими по рангу; у нього були певні чесноти, де його можна було ставити за взірець, проте йому були абсолютно невластиві сила й наполегливість у прищепленні чеснот іншим.

Я вже нічого не говоритиму про свою тітку по материнській лінії, дону Емеренсіану, яка, окрім усього іншого, мала в мене найбільший авторитет. Саме цим вона відрізнялася від інших. Проте вона прожила з нами не дуже довго, десь років зо два. Інша рідня та деякі інші близькі нам люди не варті того, аби про них щось писати. У нас нічого не було спільного в житті, проте час від часу ми з ними не бачилися досить тривалий час. Що важливо, то це загальний стан домашньої атмосфери. Про неї я вже написав — доволі прості характери, любов до зовнішнього блиску, до гамірного життя, слабка воля, потакання усім моїм примхам і все таке інше. На такому ґрунті й із такого гною й виросла оця квітка.