Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XCIX. У партері

У партері я зустрів Лобу Невеса, він розмовляв з кількома друзями, ми ж з ним говорили голосно, холодно, і кожен з нас почувався ніяково. Проте під час наступного антракту, саме перед тим, як мали підняти завісу, ми з ним стикнулися в одному з коридорів, де не було нікого. Він підійшов до мене усміхнений і дуже люб’язний, потягнув мене до одного з вікон, і там ми з ним довго розмовляли. Говорив, головним чином, він, і видавався найспокійнішою особою у світі. Врешті я запитав його про дружину, він сказав, що з нею все гаразд, проте перевів бесіду на інші теми, говорив розкуто і майже з усмішкою. Відгадайте, читачу, звідки така зміна в поведінці: я вислизаю від нього, і йду до Дамашсену, котрий чекає на мене біля входу у свою ложу.

Під час наступного акту я нічого не чув: ні слів акторів, ні оплесків глядачів. Схилившись у своєму кріслі, я відновлював у пам’яті деталі розмови з Лобу Невесом, згадував його жести і дійшов висновку, що теперішня ситуація стала для мене значно ліпшою. Нам було достатньо будиночка в Гамбоа. Часті візити в інший будинок лише загострили б заздрощі. Чесно кажучи, ми могли обійтися без щоденних розмов, це було б навіть краще, ми тільки більше раділи б нашим зустрічам. Крім усього, мені вже сорок років, а я ще нічого до досяг, навіть не став місцевим депутатом. Треба було терміново щось робити, навіть задля кохання до Віржилії, котрій було би приємно, побачивши, що моє ім’я стало відомим... Гадаю, що в такому разі я чогось досягнув би, проте не стану заприсягатися. Я ж думав про інші речі.

Юрбище, як я прагнув твоєї любові, ну просто до смерті! Може, саме таким чином я хотів би тобі помститися. Я дозволив би, щоб люди кишіли навколо мене, а я на них не звертав уваги, як Прометей у Есхіла зневажав своїх катів. Ой! Ти, натовпе, намагався прикути мене до скелі своєї легковажності, своєї байдужості або до свого збурення! Крихкі ті кайдани, мій любий, я їх розірвав би одним махом, як Гуллівер. Ница, банальна річ — йти в пустелю, щоб там віддаватися роздумам. Наскільки бажаніше й витонченіше відчувати себе самотнім посеред моря слів та жестів, посеред бурі пристрастей і потрясінь і сказати, що тебе це все не торкається, ти сам по собі, ніби тебе там і немає. Що ще можна сказати, коли врешті приходиш до тями, тобто коли повертаєшся до натовпу? Здається, що ти звалився з місяця, цього таємного сяючого підвалу свого мозку, котрий не що інше, як зневажливе ствердження нашої духовної свободи? Слава Господу Богу! Ось яке гарне завершення цього розділу.