Анти

* * *

Шумують, пінять, грають хвилі,

Гойдають збурено човни.

В своєму Бож сидить на кийлі[117],

Бо мають вже пливти вони,

Бо Маж синів гукає-кличе…

А в Божа — веслярі свої!

Дала Амаза і стерничих,

Щоб добрість пам’ятав її.

Ногати, гривни, куни, різи[118],

Яскравий пояс, мов багрець,

Сукняна гуня в каймах з фризи[119],

Лисяча шапка, поршні[120] з грець —

Всього вділила, наче сину!

Ще й див-намет, вітрила ці —

І то не враз, не на часину,

Те все — його, в його руці!..

Та Мажів ріг ось кличе лунко!

А з круч, на честь і Хорса, й Вод,

Жилиці враз Руслу дарунки

Сипнули, вівши хоровод.

І струги знехотя, спроквола,

Як велетенські лебеді,

Уже й відчалили від молу,

Вітрам віддавшись і воді.

Маж віз у світ і добра, й трунки,

Тканин сувої, шкур тюки,

А Бож — від Хорсича дарунки:

Русальні міти й ладанки!

Маж перш сміявсь. Але удачі,

Що Маж мав, ідучи вчолі,

Те вміння дать нахабі здачі,

Людські пожертви немалі,

Той знак Русалі, що мов кликав

Верв’ян до себе звідусіль,

І мед отой, і збіжжя, й лика,

І мідь, і срібло, й міх, і сіль,

І те у гістьбищах повсюди,

Де Бож лишав Русалі міт,

Братання, що чинили люди,

Клянучись їм на “доки світ”;

Чи й те, що добрі вогнищани[121]

Удач бажали їм, напуть,

І та прослава людська й шана,

Що ген поперед них пливуть, —

Відкрили врешті диво Мажу,

Немов полуду змили з віч:

Не він, як думав, путь цю в’яже,

А Бож, хоч ніби й рядович!

Збагнувши мудрощі Амази,

Вловивши суть її мети,

Маж поміняв свій норов зразу —

Став з Божем рівнею іти…

Та ось гостьба[122] видніє зліва:

При березі причальна гать,

В узвозі — юрма галаслива

Й дими — стовпами із багать!

— Рід Чуга тут! Гаси вітрила! —

Маж крикнув. — Гребниці[123] суши! —

— Чали-и-и, — луна йому вторила. —

В’яжи приколи до обшив[124]!.. —

В знак місця хтось вже ставив віху,

А хтось — на снідь підвів коня…

Вже йшли при віті митні[125] з міхом,

Та враз всіх ладанка спиня:

Підніс Бож ладанку в правиці!

Бовван Русалі на човні

Кладе побожний ляк на лиця…

Страшний, святий богині гнів!

Тим часом Бож з човна по сходні

Знаки оті неквапно зніс,

Оглянув товпище. Сьогодні

Він мов на голову підріс.

— Чугайські славні порусляни[126]! —

Підняв угору знак в руці, —

Нехай на вас Русаля гляне,

Помножить статки в гостьбі цій!

Веліла нам Амаза-мати

Скрізь на розпуттях ріг-доріг

Наузи-ладанки роздати

І знак лишити, щоб стеріг

Від зла він торжища повсюди,

Дороди, влови і приплід,

Щоб жлі й недуг не знали люди

Із року в рік, із роду в рід!..

І вивів Чугового внука,

Вже старця, з гурту внук-юнак,

І немічні старечі руки

Землі п’ядь кинули під знак,

І славу схвальним дужим криком

Столикий натовп проволав…

Челядник, смерд чи гість-владика

Ніс горсть землі до міт-кола!

І хутко в насипі-завалі

Його ледь видно вже було…

А Маж, як дарниць надавали,

Зарізав півня й заколов

На честь Русалі диво-тура.

А Бож братався: — Гей, брати,

Хай вічно будуть роги й шкури

Навершям в цей обряд святий!.. —

Лились меди в роги і чари,

Міхи, полотна, шкури, віск

Мінялись на “рибки” й динари[127].

Гостям — від криці й зброї зиск,

Кощеї[128] в попиті ще й чаги!

Гра в кості, герці на мечах…

Ті поєдинки — до виснаги,

Влучання в ціль — до кіл в очах!

Булгар, гепід, і дак[129], і гота

В Поруслі нині, як свої!

— А та, нещасна? Ставре, хто то?

У струпах вся і мух рої

Її обсіли… О ганеба!

То регіт в неї, зойк чи сміх? —

— Взяв Морок дух її до себе,

А тіло жить лишив. За гріх! —

І слово “гріх”, і струпів луда,

Шаленство чаги й сум’яття

Влилися жалем Божу в груди

І розбудили співчуття…

— Преславний, гей, отроче з Анти! —

Торкнув п’ястук чийсь Божа в бік.

— Хіба попав нахідцю в бран ти,

Чи Морок рід твій взяв навік,

Що так сумуєш ти? Я Калло, —

Всміхнувсь до Ставра той, — здавна…

Та що тебе в мені злякало?

Мене тут гостем всякий зна.

Чував, пороги й кличку літом —

Хай береже тебе Чура! —

Без вад проплив ти чудо-плітом,

Без гребниць навіть і шнура! —

І стрівши Божів погляд впертий,

В мовчанні Ставра вчувши лють,

Він запитав: — Куди ж тепер ти,

Наверх чи вниз гребтимеш путь? —

І не діждавши, що той скаже,

Він гордо руки впер в боки:

— У поруслян лиш нас із Мажем

Зовуть владиками ріки.

Я обміняв кащеїв низку

На гостьбі тут за тузінь чаг,

Але за Гроллу-недогризку

Ніхто й ногати не простяг!

Коли ти маєш кизикина[130],

То спробуй щастя і візьми, —

Вмовляв він Божа, бо покину!

Все ж гістьбище звела слізьми…—

Як всі зійшли на берег знову,

Шепнув щось Калло Гроллі вмить,

Але по-готському, — їх мову

Не міг Бож, певне, розуміть…

Розшива[131] Калло вдаль вже плине…

Та що це? Ріг зове-гука!

І Бож спішить в кінець долини.

Ось вже і хвиля гомінка

Його човна гойда й полоще,

Аж виляск чується дзвінкий.

Але у Мажа не було ще

Лице острашливим таким!

А Бож іде до нього прямо,

І враз — удар! Як зблиск в сто свіч,

Його спиня і клонить в яму,

Заледве встояв. Луда з віч

Спливла поволі, як паплома[132],

І пам’ять Мажів крик верта:

— Ти де ж блукаєш, безсоромо!

Із Калло кров ріднити став?!

Та знаєш ти, що з родом Лятви[133]

Братання — смерті знак в світах?

Для Калло всяка людська клятва,

Як та забава, — не свята!..

Ні остраху, ні зла при тому

Чомусь у Божа не було,

Він відчував лише утому

І, наче гніт, тяжке чоло.

— Простіть, — він видихнув, — провину!

Але клянусь, — щоб я не скнів,

Коли брешу, нехай загину:

Мій поргіх менший, ніж ваш гнів! —

І так, мов Маж був щойно в грі з ним

Та вдіяв промахи якісь,

У нього кинув зором грізним

І геть пішов попід укіс…