Анти

* * *

На острові русалі жваво

Плетуть святочнії вінки

З латаття, куширу й купави —

Такі ажурові разки,

Щоб, як одягнуть у верету[76]

Найстаршу матір дружно всі,

Заграти в дуди з очерету

І Леля викликать з лісів.

А з ним в танку, раз в рік, до пізня,

В отих вінках при свят-вогнях

Дзвенітиме луною пісня

В борах, у весях, в куренях!

Русалії ж прийшли — День Велик!

Поминки вмерлих, дань легка …

І Жайвір повернувсь, і Лелек[77],

Що рідних душі в рід склика …

“Русалонько Великодня, приведи нам Шума[78],

У зелені, у руттячку, Чугайстра-Жалума!

Теплинь, світлинь, весняночку, на Вічеву поляночку,

Під дуб віщий, до берега, Русалонько оберега!

Ладо[79], Дніпре-Даниприче[80], твоє Русло в вирай тече,

Понеси в нім душам вмерлих співаночки наші

в перлах!

Співаночки-поминочки без жодної зупиночки,

Із піснею тризняною[81], веснянкою Жур-Даною[82]…”

Під спів-обряд цей звідусюди

До плес, до русел, у яри

На честь русалям-мавкам[83] люди

Несуть незлічені дари.

Відлюдниці-дівчата здавна

Живуть в печерах, у скитах,

Як божі слуги; слава славна

Їх величає по світах.

Найпаче ж острів Хорсич нині

Прославивсь ними на світи,

Хоча Дніпро тут буйноплинний —

Не всім дозволить допливти!

А треба ж гожих днів на літо,

Дороду, влову, тихих злив

В самітниць випросить коли-то!

Тож дарниці несли й везли …

Раніш до них, либонь, і плотом

Не бравсь ніхто з людей доплить,

Ноги людської не було там

Впродовж усіх віків-століть.

Та світлий Хорс одного разу,

Як потопили все моря,

Прикликав здалеку Амазу[84]

Із роду Скитського царя.

За нею служки йшли позаду,

Воли скарби в возах тягли,

Руслом дуби, плоти, насади

З дарами й ватрами пливли .

Тоді-то крайку[85], злотом шиту,

Амаза кинула із рук —

Мостом веселка з семицвіту

До скелля перевисла з лук.

По ній вона, і слуги, й чада

На Хорсів острів збігли вмить

І там-то скарб ховали кладом

І вежі зводили в блакить …

З утоми спали як побиті,

Та рано встали жваво всі,

Щоб свят-танок богам вчинити

Уперше в Хорсовій росі…

“Ой, дудо! Ой, гудо! Ой, сопілочко!

Поможи нам вести спів-гагілочку!

І гагілочку, і весняночку

Від вечора та й до раночку.

А вже прийшла до нас весна,

Пісня лине пташа;

А вже ясна, а вже красна

Весняночка наша…”

Лиш доспівали, й враз трикутні,

Вітрами витесані з скель,

Звелись три вежища могутні:

Пресвітлий Хорс, Русаля й Лель!

Амаза трьом богам тим ватри

Звеліла класти у доли,

І поділила челядь на три,

Щоб трьом тим слугами були…

І потекло життя — у звичай:

Дні — в доби, місяці, літа,

Став людям Хорсич таємничий,

Як пам’ять про Русаль свята.

І хоч пройшло століть багато,

І рід Амази тої вмер,

Все в Хорсичі найстаршу свято

Зовуть Амазою й тепер.

І мудра, й статна, й шановита,

Вона правує, знає лад:

Як, скільки й чим з гостей взять мита,

Прочанам — зна, що дать від вад.

Недарма ж дар везуть вервяни,

Свої й чужинські гості йдуть!

Одним у вічі благом гляне

Чи дасть науз[86]-Русалю в путь,

Що відганяє зло й наруги;

За інших слово непросте

Русалі скаже — від недуги…

Уміє привітать[87] гостей!…

Заледве на небеснім прузі

Дажбожий промінь засіяв,

Весляр самітний в дубі-струзі

Під самий острів підпливав.

Човна жилиці ще здалека

Завважить встигли. Диво з див!

І як же він порогів клекіт

Без линви-шнура переплив?!

Заплачку-пісню хвиль напливом

Немов несло. Таким смутним,

Хто міг там бути, й нещасливим?

Кого їм слав цей день? І з чим?

Отож, як все незвичне, миттю

Всіх облетіла звістка ця.

Амаза теж із миром-віттю

Зустріти вийшла мандрівця.

Та ось із струга жваво скочив

Могутній, мовби тур, юнак,

Жилицям уклонивсь урочо,

Амазі віть дав — миру знак.

Ще й проказав: — Я вбогу й щиру

Русалі дань тут покладу,

Бо маю лиш велику виру,

За зло відлучений в роду.

Я плив богиню ублагати

І всіх богів благих, святих

Мені за гріх мій прощу дати,

Щоб в рід вернувсь я… — І затих,

Ждучи, який-то вирок-долю

Йому Амаза прирече?

Яку таку об’явить волю?..

Не зводив з нього гурт очей…

А Бож, хоч бадьорився доти,

Знесилів враз: — Благати? Йти?..

— Гаразд, розкажеш потім, хто ти

І для якої тут мети,

А зараз… Правтесь до намету! —

Звеліла служкам, йдучи вбік.

— Та замініть йому верету! —

Гукнула вже аж звіддалік…

Ввели до келійки з віконцем,

По стінах — диво-малівки:

Русаля, Лель, Мокіш і Сонце,

І грають діви в сопілки…

А барв! І світ таких не знає:

Червець, і рута, й воскові…

У золотих рогах тримає

Дажбога тур на голові,

Чугайстер в образі оленя,

І Дана — в солов’я пері,

І Дівечора — вся зелена

Сосницею стоїть вгорі.

Там ластівка — між Ладо й Дідом,

Тут когут-Хорс! Не гребінь — жар!

За Лелем йде гурт дивів[88] слідом,

Над ними — Місяць і Стожар[89].

Мокіш пряде нитки на днищі,

Бог-Морок серед душ в імлі

Меди п’є з чар, із кринки — вище —

Русаля воду ллє землі…

Аж в третій досвіток посланка

З’явилась Божу на поріг:

— Амаза буде ждати ранком

Тебе на прощу в оберіг!…—

А ось і грот. — Присядь навпроти! —

Амаза мовить. — Розкажи,

В чім вира[90] й проща в тебе? Хто ти?

Де рід, що в ньому досі жив? —

Він розповів… — Я все до краю, —

Амаза згодом повела, —

Прочути встигла, та не знаю,

Велика вира чи мала

Богам належить за спокуту.

Отож, приходь ще й завтра ти,

Щоб я змогла весь гріх збагнути

І гідний дар богам внести.

Мерщій вклонись Русалі щиро,

Висповідайся Хорсу в нас,

Довір порогам віщим виру!..

Мені ж, даруй, до треби час…

Вмочила в крину пальці врочо,

І свіжі крапельки води

На Божа бризнула, мов зроччя.

— Хай Мир тобі! Молись! Іди!..—