Анти

* * *

Як море, в Анта ліс і поле в них, як море —

Хвилює барвами, аж хлюпа догори…

Край-берегом йому з одного боку гори,

А з другого — старі, як світ, ліси й бори.

Куявки й Слава[31] він праправнук на землі цій,

А предками Артан ще й Ант були йому,

І Дажба, й Хорс, і Сварж — його сяй-бог трилиций,

Що в Коло втілився, щоб воювать пітьму…

Та аси-яси[32] мчать із Асії просторів,

Дедалі все частіш наскакують на край,

Але не гнеться Ант, не нарікає в горі,—

Гуртує друзів, щоб нахідців — у вирай[33]!

Для Асії і для Європи — “крайні”,

“Передні, “перші” — так тлумачить антів грець…

Лелеки — журавлі — пеласги — укри-вкрани[34] —

О, скільки вплів імен народ у свій вінець!

А нині у роду — і Сівер, і Дерева[35],

Венеди й Луги — теж коліно то одне,

І Тивер, і Улич[36] — усі ж бо однокреви,

Тож купно антський рід захожі орди тне.

Ще ж вічна боротьба з лихим, жорстоким Ромом —

Кровицею скропля свій край енет-венід!

Був скитом[37], наскитавсь тим світовим огромом,

Віднині він не скит — землі руслянській щит!

Дали колись боги у спадок Ладі й Діду

Поля, луги, ліси і ріки, повні знад,—

Нащадок Ладин — Ант за тиждень не об'їде

І тричі по три дні не вернеться назад.

Чарівних ріль пашня стягами край переже,

Донебний шлях, як пас, в'юниться поміж них,

Зв'язала русел-рік плинка жива мережа

Цей край життям одним і помислом одним!..

Нехай лиш Місяць-бог чарівний промінь виллє

На вікон-піхурів[38] блискітливість легку,

Русалі-Дани вже, в вінках із квітів-билля,

До третіх аж півнів кружляють у танку.

Ярило від джерел, ярів і гір високих

Пошле свої пісні з вощаг[39], ріжків і струн,

І гоголь з черняддю проворкотять в осоках,

Скують зозулі вік, наврочить гамаюн[40];

Тендітні вітерці — Стрибогові невгави —

Вервечки мавок[41] як цілують на льоту,

А в балці Велес рве на чуб трави-купави

І яшний вус на сон кладе у лободу.

Йде Дівечора з хащ на чистоводдя миться —

Вона ж царює тут, глядить в озерний чар,

І роси в коси їй впліта лебідка-птиця,

І зорі їй скида Купало-лебідь[42] з хмар…

Та тричі когут десь світанок проголосить

І вгорне ранок Схід в заграви з полуниць,

І Сонцю-Колу в честь боги запалять роси

По путах-килимах мережками зірниць;

Знов побреде в поля отара незлічима,

Тарпанів[43] табуни шугнуть у глиб степів,

І Велес цілий день пастушими очима

В дупло продивиться із вічевих стовпів[44]…

А люд у праці дня, в борні, в знемозі й горі

Долатиме стихій завади на путях:

Від ранку й допізна — у полі та в оборі

Одвічний скарб надій несе він крізь життя.

Богам же інший пай приречено одвіку —

Вони на спочин десь приляжуть у вівси,

І Коло-бог лише — те Око без повіки —

До вечора як слід глядітиме за всим.

Та пропливуть часи, свята прамати-Лада

Дасть людям розум свій — до всіх надбань ключі,

І стане їм земля бездонним скарбом-кладом,

Трудом, нажитим вдень, і райським сном вночі.

Тоді і в античів богами будуть люди,

На зміну ставши тим, що світ створили й час,

Земне життя для них веселощами буде…

Далекі античі, хай знак живе про вас!