Анти

Пролог

Як почалося все? Метелиці і грози

Гасали Всесвітом у віковічній млі,

Днів не ділила ніч, не гнали спек морози -

Був бовтанець стихій — ні неба, ні землі,

Одна непроглядь лиш з похмурим глибом-криком,

Якій ні початків, ані кінців, ні мір…

Та вже боги жили над Прасвітом великим,

Ладуючи стихій верткий неспинний вир…

І вдарив раптом грім, молонья стоіглиста

Вогнем пекельним враз упала в мертву хлань,

І в спаласі отім, немов оладка з тіста,

В кипіні твердь спливла — богів найперша дань.

Нараз котрогось дня звели вони угору

Три велетні-дуби над прірвищем святим…

Нема таких дерев у сьогочасну пору,

Аби на кронах їх містилися світи.

Нема й тих трьох птахів у голубів подобі, —

А то були Дажбог, Перун і Світовид[11], —

Що з Космосу глибин піску принесли в дзьобі

Й створили землю нам, а з криги — небовид.

Ті три творці для нас трудились без спочину,

Аж поки вид дали усій святій землі…

Як ліс вже був і степ, дали живцю в лучину,

Для Сонця й Місяця пробили вікна в млі,

Вділили порам час, ночам і дням черговість,

Багрець в сніги вдягли, голизну — в буй-зело,

Навік заповіли життю і Честь, і Совість —

Велику Первосуть і щедре Первотло.

А щоб мінилися, буяли, грали з'яви,

Щоб тіло ні одне не нудилось віки,

Морана[12] з Мороком явили смерть ласкаву:

Нехай спочине всяк, хто шлях пройшов важкий!

І засвітився світ, і ставсь надземний простріл,

Засяяв день ясний, і чорна ніч пройшла;

Нап'яв намет свій Сварж наміткою над простір,

Озера, русла і діл Русаля[13] залила…

І розцвіли зірки, і хмари забіліли,

Стадами попливли по небесах вони…

Згоряло Коло[14] вщент і сходив Місяць білий,

Вселялися ліси, і луки, і лани…

І вже тоді боги, коли повсюди радо

Усе жило, цвіло, буяло і росло,

Створили двох людей найперших — Діда[15] й Ладу —

І завели в курінь над гомінким Руслом[16].

Дажбог тоді з глибин за три дні й ночі в дар їм

Дістав корець пашниць всіляких по зерну;

Перун креснув огню в ранковому захмар'ї,

Щоб клали ватри скрізь богам даринь ясну…

Три волоси зачать із себе Велес дав їм —

Із них пішли Тварин, і Риб, і Птиць роди…

З тих давніх днів цей бог своїм звичаєм славним

Як той пастух над всим, у всі віки ходив…

Коли ж Дух-Род[17] з'явивсь, а з ним і Рожаниця,

То їхнє старшинство всі визнали боги,

І став весь світ як сяй[18] — у золотих зірницях

На тверді, на воді уславивсь навкруги…

Всівалася життям, цвіла земля-палата,

Брели часи по ній (їх міряв день-рушник);

Русалю й Чура[19] — двох — знайшла у лісі Лада,

В калині мила їх в ніч на святий семик.

Родився Лель-Полель[20], а потім Предка й Живу[21]

В хмільну Купальну ніч внесла в курінь вона…

Отак той перший рід засіяв людства ниву,

Яку часи вели стежками літ до нас…

Від Предка отоді, либонь, пішли всі люди,

З них перший був Еней[22], інакше — Ант-Енет!

Чурило й Род усіх їх берегли від злуди —

За жертви, за святих вогнів урочий злет…

Як незлічимо рід розмноживсь Предка й Чура,

Взяв Морок їхній дух із тризняних[23] багать;

Забрали їх боги до світлого лазуру —

Володарям ясним у всьому помагать…

Енетам-антам, щоб не билися за владу,

Старшинство шанувать звеліли всім згори,

Нехай же всі роди, що досі йшли від Лади,

Хай вічно йдуть вони від Предка й Прачури[24]!

Послали для весни Ярила й Мокіш[25] з неба,

Свій час, і вид, і знак земним порам дали,

Навчили з ялівцем в требницях[26] править треби,

Сильця і в'язь кріпить, тесать соху, коли,

Збирати в дуплах мед і засівати поле,

Пускать метку петлю чи стріли звірю вслід,

Вести святий обряд Русалі й Сонцю-Колу,

Варить п'янкий напій для тризн із роду в рід.

А вже як звір і птах став звично їм кориться,

Впряглись буй-тур і кінь в соху — рогатий сук,

Сварог навчив людей варить у горні крицю,

А Велес — з волосу видобувати звук…

Минули ночі й дні… Стекло часів багато,

Аж поки у роди сплелися верви всі,

І всюди влади верх у Матері взяв Тато

І з верв[27] задруги склав у клятві на росі[28].

Енети-анти, що “посівом неба” впали,

В роздоллі піль, гаїв розсіялись без мір,

Розгонивсь край вподовж — в Загір'я[29] від Каяли,

І ширився в боки — з морів до Болдигір…

Основою життя став спай сім'ї й посім'я,

Порядком — старшинство, що берегло від бід,

Нещастям стала смерть і радістю — весілля,

І мертвим, і живим за бога всім став Рід.

Та люди не завжди його сповняли звичай,

Чурила й Живи тим спричинюючи гнів,

Тому до них не раз йшов покар таємничий

І вів з собою в край вервечки чорних днів…

Зтоді легенда ця дійшла й до нас віками —

Її нам крізь часи ніс Овлур[30] — віщий сич,

Оздоблену завжди барвистими вінками,

Доніс таки крізь тлум жорстоких тих сторіч!