Анти

* * *

У антів горе! Зойки, галас!

Злилися в рев проклять слова!

Навкруг, мов гать яка прорвалась,

Околи розпач залива.

Не розпач — гнів! Не чутий зроду,

Серця їм виповнив ущерть:

— Дощенту знищити заброду!

Смерть готові лихому! Смерть!!!—

Гуртує всіх Вілмир круг себе,

Став антам Божів брат в чоло,

Аби помститись за ганебу,

Якої зроду не було.

І плачуть хоти, кращі з кращих,

Їм квилять діви-чайки вслід

Зі стін-валів. Аж в горах, хащах

Хоронять луни плач тих бід!

Рулава, Рада, Мовна й Лана

Чотири дні, чи, може, й п’ять,

Як сонце з засвіту лиш гляне,

Спокутно над Руслом стоять.

Обік горять огні кумирів,

Заклан богам Чур-Жар[197] пече, —

А їм ніяк від водних вирів

Скорботних не звести очей!

А їм до змори, поки впасти,

Не взять в рот ріски — лиш води,

А їм перемогти напасті,

Що в край прийшли — в гради й роди!..

Та ось гінці до них — три зразу —

Амазин рішенець вістять:

Зібрати ратниць по наказу

І вдарити! Хай згине тать!

І Лана перша ратниць двісті

Зібрала під своє чоло.

А невзабар у певнім місці

По двісті в кожної було!

Лише чекали войовниці

На знак Вілмира… Ждали всі,

Готові зразу в путь пуститься,

Скупавши коней у росі.