Анти

* * *

Ось вийшов Бож на берег Росі:

Човна нового Маж стернив,

Щоб Бож віддав братам, бо досі

Він жив спокутою вини.

Оце ж і стежка в верву роду!

Он там Одар “натойсвіт” ліг…

А там “Русалю”-човна в воду

Він перш повів… А он обліг,

Де він в ту ніч тарпана звершив!..

А там он Рату-матір стрів,

Де тряхнуть сіті в ряд, де верші

Та зблиски рибок у бистрі!..

Йому колач-сіль[177], званий хлібом,

Навстріч несли… Ось вже Вілмир

Із Калегастом, Любом, Глібом

І чадами врябили двір.

І матері старенькій Бож дав

Квітчастих паводок сувій;

Ось взяв мечів півкопи Гожда,

І берло взяв Вілмир в рід свій;

Вже ладанки забрали сестри —

З кори й дубка, із бринзи й тіст!

І розгулявся свята нестрим,

Якому був призвідцем гість!

Сливе, не всі його взнавали,

Бо вже не вигнанець тут був,

А Антів князь, що зратив Калло,

Що Родень мав! Тьму-рать[178]! Гістьбу!..