Анти

* * *

Як срібний сонях, Місяць повний

За шоломом над яром ліг,

Хмарки з небіленої вовни

Обклали Родень, як обліг.

Запівнічна пора нерання

Вгорнулась мревом туманцю,

Лише півнів дзвінке горлання

Розбудить часом тишу цю…

Вже двічі через заборола

Шмигнула тінню постать в гай.

— Куди ж приблуда готська Гролла

Так пізно шастає?.. Стривай! —

До себе мовила Рулава.

— То ж постіль у руці, мабуть? —

І назирці пішла, цікава,

За Гроллою тихенько в путь.

— То ж хто під деревом? Ой, Калло!

А там, Перуне, хто за ним? —

Втекла б, так страхи не пускали.

Нарешті яром кружаним,

Мов кітка, вибралась насилу,

І переборюючи страх,

Дажбога, біжучи, просила,

Щоб скоротив до гридні шлях.

Та ось і терем! В двері з криком

До Божа кинулась, як лань:

— За яром Калло! Чуй, владико!

З ним готів повно! Швидше встань! —

І оповівши про уздріте,

Тремтливо-злякана, журна,

В душі послугою зігріта,

До чад пішла, як в сні вона…

А невзабар таємно з молу

В туман пішли човни в обхід,

А з поля яром — довгополу

Вів Вибло рать, сховавши слід.

Мов у мурашнику, всі в Родні

Снували, стримуючи лють,—

Готові в бій, бо це ж сьогодні

Боги їм випробу вже шлють!

І тільки вичах Місяць в прузі,

Вкрив оболонь червець-сувій,—

Бож рогом прогудів у лузі —

То виклик готам на двобій!

І загули на згук той вхожці,

Піднявши регіт, лемент, сміх,

Бо як і всяких переможців,

Звитяги зіпсували їх,

Бо ще не знали, що розшиви

В тумані Ставр від них відбив,

Бо вже завчасно порішили,

Що здасться ант без боротьби.

Ось пружик Сонця видно стало.

На горб Бож вийшов при щиті,

І підступив до нього Калло,

Лукавий, як завжди в житті.

І Бож спитав, що хочуть готи,

Чому підступно так прийшли?

І глузував гот з нього: — Хто ти?!

Хай дань дадуть нам ваші сли!.. —

І встало Сонце, як точило,

І Бож сказав: — Йдемо на ви!

Уже вас колом оточили,

Бо наш тут край, яри й рови!.. —

І розійшлись вожді в два боки,

І загули роги здвобіч,

І рушили у яр глибокий

Ряди з горбів двох в люту січ.

І смертно билися, й рубали —

І лави Божа, й Калло стрій!

І розшаліла Смерть збирала

Бог-Мороку дарунок свій…

І день погас, і ніч погасла,

А все змикалися строї.

Морена клала нитку в прясла:

В основу — гот, в протин — свої!

І день, і два йшла рать велика:

Тріщали довбні і коли.

Кричали зграї круків дико,

Стогнали раті дві й ревли.

І Сонце взастін покотилось,

І готський стан подавсь назад

І кинувсь врозтіч — бо ж плоти ось!

Та тут їм стріл зустрівся град.

Мов звірі, загнані зокола,

Встеливши навами[173] доли,

Вони на знак свого подолу,

Клякнувши, зброю віддали…

І дав їм Бож у путь зворотню

Свої три зношені плоти

І клятву взяв: платити Родню

Два мита — вік, як Руслом йти…