Анти

* * *

Десь Мин і Хорч в тряскому скачі,

Вцілівши, Родню вість везли,

А готи хмелем пай удачі

Ніяк залити не могли.

Ще б пак! Під ними в темній ямі —

Вождь антів Бож! Князі! Сини!

До смерті вибиті киями,

Немов снопища восени!

Хоча пройшло, — як всі данини

Зняв Бож із готів, — десять літ,

Та в душах їхніх і понині

Чадить образи чорний гніт.

Невже таки тих антів взято?!

Аж сам не вірить опісля

Великий конунг та завзято

За теє Херту вихваля.

Йому ж дасть Іордан-історик

За підлий цей у спину вдар

Ім’я — брехливе, мов сам морок:

“Звитяжець антів” — Вінітар!

А поки-що, хлепчучи вина,

Вже літній конунг суд справляв:

Ті вимагають ямцям[192] згину,

Ті кажуть, обрам[193] щоб продав…

В світання мить, по хвилі виждань

Ібор[194]-царевич гордо зрік:

— Іду на них по дань за тиждень!

Скорю усіх! Життя — в зарік!

Бо лиш тепер, немов базя[195] те,

Всіх антів без вождів таки

Ми зможемо у шори взяти

І, скорених, тримать віки!

А цим, як вів прелат[196] тут нині, —

Хай смерть всі діяння зверста:

Розп’яття хресне — за данини

В ім’я тризначного Христа!.. —