Анти

* * *

Бож по обряду вже три літа

Зі знаттю ходить в праліс-бір:

Свої там в антів згони й міти,

Свої і лані, й вепри, й звір!

Всього дасть щедра Дівечора

З своїх невичерпних угідь —

Лише вполюй і спритно, й скоро,

Та без дарів їй не поїдь!..

В четверту несень[189] цю із батьком

Впросились їхать всі сини.

Хоч супротивився й Мал-дядько,

Хоч Божа й дідо-Крил винив, —

Він не піддався навіть Раді

(Уперш дружини спротив стрів!).

Були без міри діти раді

На жлю й досаду матерів.

Тож тихим засвітком погожим,

Добу вдвокінь[190] промчавши вскач,

Вожді й сини в чолі із Божем

На місці ждали вже удач.

Вогнями щедрі жертви брались,

І птаство грай вело в ярку,

І Дівечорі з листя праліс

Духмяно клав постіль м’яку…

Збігав так час… Під’їли спіхом,

Спочили стомлені тіла,

І вкрилась вмить стоянка сміхом,

Де досі тиша лиш була.

І дав Бож знак бубнити в бубни,

І стали старші в ряд зобіч,

І звір поліз в тенета згубні,

У сильця й петлі, з дня — у ніч;

І смертно закричали хащі —

Харчав і борсавсь звір від мук,

Відчайно кидався, пропащий,

На меч, рогатину, під лук!

Тягали день увесь, носили

Челядці жертви до корить[191],

І здирачі не мали сили

Все оббілить, обмить, всолить!

Ловитви тої щемна втома

І живи пахощі лісні,

Багатство чарів невідоме

Всім увижалося й у сні…

І збігла ніч, і день з околу

Не світлий, як учора, встав,

А хмуро-темний, світло кволо

З небес насуплених сотав.

І вчувся ріг чийсь дальній спершу.

І ближній десь йому вторив!

Покрив їх раптом грім з наверша

І зиркнув-блиснув Сварж з-під брів.

І бурелом з корінням витяг

Товстезну сосну невдалік,

І в грозових несамовитях

Почувся раптом людський крик!

Летів він з хащ, пнучись все вище,

Не знати, чий, де взявсь, коли,

Бо ж анти всі на таборищі

В своїх наметах ще були.

І Бож наказ дав Хорч-Хориву

Біді йти в поміч, взнать: чия?

Та тут схлюпнулась буйна злива,

Як пінновесна течія.

І не діждавши Хорча-сина,

І скрики чуючи все ті ж,

Бож вслід йому відправив Мина

На розшук в буряну крутіж…

Хвилин минуло тих чимало,

А посланці назад не йшли,

Немов їх буря десь тримала,

Чи кимсь полонені були…

І Бож у серці вчув тривогу —

Неспокій дивний, острах ріс!

Почулись вдруге гуди рогу,

Які глушив ревінням ліс.

І раптом зойк в наметі близькім

Зірвався розпачем страшним,

І освітив Перун Трьохблиском

Чужі три постаті над ним.

Рвонувся Бож — звестися з долу!

Та в вічі вдарили сто свіч,

І закрутились райдуг кола,

І тут же впали в темну ніч…