Анти

* * *

Там де в Дніпра гребіння гострі,

Де пада, ревучи, в обрив, —

Могутній Хорс там диво-острів

З камінних брил, зі скель створив.

Щоб вид не був сумним і голим,

Звелів, щоб виріс гай і дуб.

З них видно всі-усі довколи,

Що захищають край від згуб.

Як острів звівся, до знемоги

Хорс цілий тиждень перед ним

Вночі і вдень вкладав пороги —

Заслону хвилям навісним.

Та норовисті в бурі звички,

Щоб підкорити їх руці,

Поклав навкіс їм скелю-кичку[74],

А побіч неї — два стільці.

Зтоді віки, як старожили,

Творіння Хорса берегли —

Навкілля й острів сторожили

Від зла, від горя та хули.

Мов казка, покривався квіттям

Далеко від чужих неслав,

У затінку скарби-століття

Хорс кладами отут складав!

А з часом в чудо самоцвіти

Він обернути їх звелів.

І не було відтоді в світі

Затишків кращих на землі…

І забажалось втішить ними

Когось, бо ж марно все стоїть!

А так — чиюсь хвалу нестиме

Йому Русло до скель-століть.

Тож Хорс послав Стрибога в хвилі,

А той вітри — буй-тури впріг,

І враз весь світ неначе виліг,

Як в темну хлань буремну ліг!

Перун по ньому кинув блищем,

Та й покотив — громи, громи…

Зіп’явся острів — вище, вище…

І морок враз запав німий.

Та лиш на мить, бо в стоголоссі

Сплелися, збились залюбки,

Вквітчавши райдугами коси,

Всі пінногриві хвиль жмутки.

І Дніпр-Славутич вмить заприскав,

Надувсь, мов мав розбитись вщент.

Валів пінливих кидав низки,

На берег вергав — ще раз, ще!

Вони все вище пнулись вгору,

Ось вже під них весь острів ліг!

Уже до неба! В пізню пору

За них чіплявся Місяць-ріг…

Та близивсь ранок… У діброви

Лягли бори спочить, мабуть.

Бо вщухла буря та Дніпрова,

Вляглася врешті каламуть —

І виплив острів! Світ ще звіку

Не знав таких принад на нім!

А ще ж — о диво! — сяйволику

Хорс жінку-рибу ніс в обнім!

І вже за мить зануривсь з нею

На світле дно з перлин і свіч,

Щоб щовесни з води зорею

Вона виходила на ніч!

Щоб із русалями[75], як роси

Підпалять землю й неба вись,

Вона в джерелах мила коси,

В отих, що Хорс створив колись…