Анти

* * *

Ридає Рата коло Божа,

Знайшовши сина у пітьмі:

— Скрапни у Річку кров — поможе! —

Слізьми душилась: — Сину мій! —

— Непослух мій ніс нелад в кущу[71], —

Бож відказав. — Умер би я,

А так — хоч вигнаний — живу ще…

То хай умре печаль твоя!

Я вкрав тарпана з пасовиська,

Щоб дикого та приручить,

Його в запівніч виждав зблизька,

Вловив щасливу слушну мить.

Мов той упир[72], у гриву вп’явся

І верхи вже сидів на нім.

Іржав тарпан, хропів, хвицався,

Та Велес помагав мені…

Десь по обіді, після зливи,

Попали ми в дрімучий ліс.

Був, як ніколи, я щасливий,

А кінь, бідак, ледь ноги ніс.

І ледь не крикнув я з утіхи,

Ладуню-мамо! Йшли ми вниз,

Там чулись звуки, жарти, сміхи.

Приглянувсь: гурт, збирають хмиз…

Одна з тих чад… Чи Хорс дав вроду?

Дивлюсь — очей не відведу,

Бо кращої не бачив зроду…

Мені зустрілась на біду!

Та юнка з гривною у зроччі[73]

(Всі звали Ланою її)

Гляділа все мені ув очі —

Й співали в грудях солов’ї…—

І син замовк, зітхнувши глухо.

Сиділа Рата, мов німа,—

Все чує мати серця слухом,

Та ліків синові нема…