Анти

* * *

…Останню пробива опоку,

Де в коло кілька скель зійшлось,

І то мілка, а то глибока

В Дніпра обійми лине Рось.

Старі перекази живуть ще,

Що Ант-Енет колись тут сів…

Ріка була стрімкіша й вужча,

І на пророслій ген косі

Поставив рід його з обіду

Свій коловрот[45] і курені…

Давно нема від них і сліду,

Та невдалік, на стороні,

Обік русла, над самим спадом

Тепер є верва — Кола дар!

Благословив місцину Радим,

А нині старшить тут Одар.

Роди численні розійшлися

Вподовж Росі й довкруж — гей-гей!

Народу — наче в лісі листя,

Бо ж корінь — праотець Еней…

З коліна Радима аж сім їх

В Пороссі[46] склали черені[47],

Та ладу кращого у сім'ях

Не мав ніхто в цій стороні.

Відома по задругах всюди

Одара честь і безкористь:

У ратстві — оборонець люду,

А в мирні дні — ратай і гість.

І рід великий в нього! Досі

І статки, й челядь — все росте,

Та в горі він: вже третю осінь

У жон його нема дітей!

І то ж коли? Як в ратстві Гвідів[48]

Утратив чисницю він чад[49],

Як у соратників-сусідів

По кілька хоти[50] родять вряд!

Хай старші — ну, а юні чаги,

Як ті яриці[51] в несень час?

Не родять теж… З ковша, корчаги

Він лив Мокоші мед і квас,

Клав Ладі щедрінь[52] три вже рази,

Вогні вкіл верви в ніч обніс —

Та марно… Чи богам образи

Якісь підбив завдати Біс?..

Не гостював вже в окружаїв[53],

З якими приязнь завше грів…

Ані стада, ані врожаї

Йому не радували днів;

Не тішило Гість-Коло[54] в літі —

В рік двічі скарб мінявсь на нім…

Всі весі тут — Одара ж кліті

Стоять порожні в купні[55] дні!..

Але якось — забув і ждати,

На цівку[56] сім восьмиць поклав! —

Одна із хот, що звалась Рата,

Одару сина привела.

Спокін радуниця — всім свято,

Та ця, о Дано! Над усі!

Семи півням начілля стято,

Весь рід скупав Одар в росі.

Аби міцна росла дитина,

Богів молили ночі й дні,

Дарниці вішали над тином,

З лубка й кори — святі півні;

Калину в луці посадили,

Над коловротом — явори…

Вже через рік маля ходило,

На другий — вміло говорить.

Втішавсь Одар… Як був без діла,

В курінь свій брав, цяцьки ладнав:

І лук, і дзигу, й пуку[57], й стріли…

Ріс син — росла й печаль одна:

Чогось він страх наводив зчаста,

Свій буйний норов виявляв!

Чи загніздилось в нім нещастя,

Якого батько й не в'являв?

У чеснім роді, в зими й весни

Хлоп'я було немов чуже:

Усе в забавах не ровесних,

А навіть старших било вже!

Чогось-то звичаям — з коли ще! —

Він став іти наперекір:

То в полюванні враз засвище,

То від черід втече за бір;

Начиння, луки чи сулиці[58]

В братів покраде уночі,

Чи прясла[59] в чаг, ще й кужільниці…

В обійсті лемент, зойк, плачі,

А він регоче навзаваду,

Тайниці викуп вимовля…

А то, бува, втече в леваду…

Невловний лис, а не маля!..

Йшло сьоме літо. По обряду

Йому ім’я вже дати слід.

Три дні ладналися всі радо,

Як і до свят,— Одар і рід.

Гінці ходили вхож[60] скликати,

Чи подорожніх і гостей…

І почали… Остригла Рата

Уперше сина… Хай росте!

Хай дасть Мокіш незламність тілу,

А Жива — силу, міць і кміт,

Дажбог — дарує вдачу смілу,

А Хорс — красу та довголіт!

— Яким ім’ям, для Мокіш гожим,

Прозвать його хотіли б ви? —

— Велів нам Хорс назвати Божем!

О Хорсе! Вчуй, благослови! —

— Приймаю! Бож! — Одар звів берло[61]. —

— Хвала! Хвала на всі літа!.. —

За верву линуло і мерло

Луною десь в нічних житах…

… Пройшли роки. Як тісто в хмелі,

Бож виріс, мужнім став сповна.

Давно від верви й від оселі

Манить його взялась Дана.

А раз — біда! Запівніч, досвіт,

Ось ранок вже, обід, півдня —

А Бож немов запав на той світ

І в табуні нема коня!

Ще й дикого такого збоя!

За ним він стежив недарма!..

Ллють волхви в Рось крові живої,

Три дні гадюк січуть… Нема!

Жалкують хоти, Рата плаче,

Одар від горя потемнів,

Брати гінців шлють нетерпляче —

І марно все… І страх, і гнів

Сповили верву звідусюди…

Йшло сонце в застін, як у двір

Верхом, у ріг гудучи гуди,

Ускочив Бож. Забитий звір

За ним волочиться на шнурі,

З коня спада ропа до ніг,

Чоло бліде, надбрів’я хмурі,

Сорочку порох геть обліг,

На плечах рвану. Збита скроня…

Не скочив — зліз. Навколо ж — вир!

Незчувся, як чиясь долоня

Лясь по щоці! — За що, Вілмир?! —

В нестямі Бож аж стогне й миттю

Ударив старшого він. — Ах! —

Вкруг знявся зойк — і биллям, віттю

Брат впав до ніг. Та й Божа страх

Ураз схопив, як в кліщі, хватько,

В очах зрябіло… Чий то хлип?

Ледь роздививсь крізь сльози батька.

Завмерла челядь… Бож, як сніп,

Упав, цілує батьку ноги,

Та крик: “Зведись!” — його підняв.

— Всечесні чада, праві боги! —

Волав Одар, — Такого дня

Щоб менший старшому образу

В роду вчинив у нас чи зло,

Як світ стоїть, не знано й разу!

Як світить Коло, не було!

І ось цей хижий звір і бука —

Це Смиргло[62] ввів його у гріх! —

Підняв на брата чорну руку,

На брата — старшого з усіх!

Тож, челядь, думайте, як треба,

Яку вчинити кару слід,

Щоб нам не прогнівити неба

І не накликать гірших бід!

Хто хоче помсту учинити? —

Звернувсь Одар. — Почне хто суд? —

В круг вийшов Рам, за ним Добрита,

Усвят і Плат, а вслід їм — Гуд.

— Вдесную станьте! — указав їм.

— А хто із Божем наодин

В суд стане за звичаєм давнім? —

В круг вийшли Гаст, Відрад і Мин.

— Тепер хто Божеві за брата

В Богів і Роду скупить мир? —

Уся в сльозах, в чіл вийшла Рата,

По ній Хотина і … Вілмир!

— В ошую[63] станьте… Хто ще буде

За тим, хто в прю звичаям став,

Навіки рід увесь огудив? —

Одар розгніваний питав.

— Нема?.. То кличте в круг наш Тиху,

Свічки несіть, в кринках води,

А щоб не збив нас чорний Лихо[64],

Гріхом щоб віче не водив,

Ти, Маво, в руки цівку правди[65],

А ти, Цвіто, карбач[66] бери…

Та поробіть собі, як завше,

Усі бовванів[67] із кори…

Хто перший стане вічувати?.. —

Озвався Рам йому в одвіт:

— Прогнати Божа! Лиш без Рати…

Хай сам іде собі в Даж-Світ![68]..

— Що скаже вічеві Добрита?

Усвят що? Гуд? Що просить Плат?

— Ми судим Божу смерть вчинити

Або ж із весі геть прогнать! —

— За слово дякую вам, віче,—

Вклонивсь Одар. — А що брати,

Яких в наступники я мічу,

Хотіли б вічу донести? —

— Ми більше всіх просили Божа, —

Почав Вілмир і шапку м’яв, —

Щоб він ошуку, скільки може,

В шанобу й послух поміняв,

І завжди щоб приймав, по змозі,

Поради наші й інших чад.

Лиш нині (Божу раптом сльози

Заслали зір) він сам не рад…

Всьому, що сталось, я виною,

Мені за це слід кару дать!.. —

— Прогнать, — ревіла челядь, — згоя[69]! —

Кричали з кругу віча: “Гна-а-а-ть!..

Мовчав Одар під лемент двору,

Йому проклін лиш різав слух,

Тому він звів знак-чілку[70] вгору,

І гомін зборища ущух…

— То волите всі гнати Божа?

Даю я згоду і — кінець!

Але й Вілмир повівсь негоже…

Тому такий мій рішенець:

На троє літ за всі провини

Наш рід лишити Божу слід!

Якщо цей суд небожий — згине,

А ні, — то вернеться у рід.

— Так буть, — кричало віче. — Бу-у-ти! —

Мов з двору гнало геть Мару…

А згодом Рата лиш, як смута,

Одна бродила по двору…