Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

19 липня 2014 року

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

19 липня 2014 року. Учора троє загиблих і кілька поранених. Серед поранених — двоє моїх друзів. «Кум» і «П’єр». Вони зараз у госпіталі. Навряд чи скоро повернуться назад. Лікування довге.

У батальйоні зараз траур. Не чутно сміху і радощів. Немає енту­зіазму.

«Лєрмонтов» узяв декілька гранатометників і поїхав на місце загибелі «Кочерги».

— Ви щось знайшли?

— Только продырявленную кепку. Больше ничего.

— Може, він ще живий?

— Не знаю... Тела мы не нашли...

— Не будуть вони ж мертвого забирати. Може, він у лікарні.

— Это надо смотреть уже в Попасной.

Появилася надія. Треба швидше звільняти місто. Може, нам пощастить і знайдемо його в лікарні.

Йду до «Троса». Він був у тому бою вчора. Може, бачив, що сталося з «Кочергою».

— Це було пекло! Ми пройшли міст і потрапили в засаду. Стріляли з усіх боків.

— Вони вас чекали...

— Я взагалі не знаю, як вибрався звідти живим. Що це за війна така? Стільки хлопців загинуло!

— А ти «Кочергу» бачив там?

— Я бачив його краєм ока декілька разів. Він відтягував пораненого. Але там неможливо було щось розгледіти добре. Кулі човгали по асфальту як навіжені. Не знаю, що з ним трапилось потім. Ми постійно відстрілювались і відступали.

— А як ти добрався сюди?

— Нас кинули. Броня поїхала вперед. Нас забула. Усю дорогу пішки. Як таке може бути, «Піаніст»? Скажи! Як?

Не знаю, що йому відповісти. У самого настрій паскудний. Підбадьорити не зможу.

У всіх великий стрес. Деякі бійці не можуть із цим справитися. Плачуть. Кричать.

— Треба йти штурмувати цю чортову Попасну знову! Треба звільнити місто й знищити цих виблюдків, що повбивали наших хлопців.

Уночі в туалетах можна зустріти бійців, які п’ють. Поминають своїх побратимів. Вони роблять це потайки і дуже тихо. Якщо їх застукають, то доба в підвалі забезпечена.

У мене пропало бажання грати. Яка взагалі може бути музика зараз? Треба все добре обміркувати. Я вже був у бою. Бачив, що там коїться. Наскільки близько смерть. Смерть не тільки від ворога. Смерть ще й від своїх. Але я вижив. Це не просто подароване життя. Це подія, яка говорить про щось більше. Про те, що потрібно рухатись далі. Потрібно звільнити Попасну в пам’ять про «Кочергу». Він ніколи не повернувся б назад. Мстився б за кожного з нас до кінця. Доки є сили. Доки є ще дихання.

Снують чутки, що ми ще раз будемо штурмувати місто на днях. Я радію з такої можливості. Але декого це приводить у жах. Бійці починають тікати додому. Жах бою, з яким вони зіштовхнулися вчора, пересилює будь-яку бойову мотивацію. Вони в полоні страху. Повторити ще раз таке — рівноцінне самогубству. Таких бійців небагато. Декілька чоловік. Усе одно не можу їх зрозуміти. Ви ж знаєте, що це війна. Смерть тут — звичайна річ. Усім про це говорили ще у тренувальному таборі. І що тепер залишається — «піджати» хвости і тікати додому? Навіщо тоді взагалі було йти в батальйон?

• Зведення новин

У результаті постійних обстрілів міста за добу загинули 16 (3 жінки, 13 чоловіків) мирних жителів, отримали поранення 66 луганчан.Тривають активні дії в районі населеного пункта Лисичанськ та Северодонецьк.

Здійснено три артилеристських та мінометних обстріли аеропорту «Луганськ» та мінометний обстріл блокпосту в районі населеного пункту Суха Балка.

Окрім того терористи обстріляли з установки БМ-21 «Град» блокпост в районі населеного пункту Червонопартизанськ.

Також був здійснений обстріл блокпосту в районі населеного пункту Олександро-Калинове зі стрілецької зброї.

• Попри інформацію про звільнення луганського аеропорту, атака на летовище з боку бойовиків триває.

• Вночі неподалік від міста Артемівськ під час вогневого контакту загинули троє і поранено десять військовослужбовців 3-го резервного батальйону Національної гвардії України. За попередніми даними частина підрозділу потрапила в засідку терористів при передислокації особового складу.