Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

20 серпня 2014 року

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

20 серпня. Оточення

Поки пив чай, підійшов «Тренер» із саперами.

— Знайшли ми, де танк заїжджав для пострілів. В трьох місцях. Замінували там все. Хай тепер спробує туди попхатися.

— А що з ПТУРС? Кажуть, у нас ПТУРС тепер є...? — запитав хтось.

— Там оптики не вистачає.

— Тобто?

— Прицілитися не вийде. Запустити ракету зможемо, а влучити — ні.

— Блін, і що тепер, нахріна він нам такий?

— Та поставимо його так, щоб сепари бачили. Танкісти, якщо дізнаються, що тут ПТУРС стоїть, обсеруться і ближче, ніж на два кілометри не наблизяться. Це — смерть танка.

Через якийсь час пройшла інформація, що наші відходять із Петровського. Приїхала «беха». На неї поспіхом стали вантажитись коригувальники. Туди ж заскочила частина бійців із сусідніхпідрозділів.

Нам ніякого наказу про відхід не було, і ми залишилися на своїх місцях. Однак цей рух мене насторожував. Особливо — від’їзд коригувальників. Адже, на мою непрофесійну думку, вони були тут тими самими ВІП-персонами (не враховуючи полковника), котрих ми охороняли. Вони наводили з висоти артилерію на військову техніку, що курсувала повз, також спрямовували артилерію на бойовиків, що штурмували нас. А нашим завданням було не підпустити до них піхоту противника. Принаймні, так це мені бачилось. А тепер вони від’їжджають...

Поки вони вантажилися, я підійшов до Івана Журавльова. Він, контужений, сидів біля окопчика неподалік від майданчика, де стояла «беха».

— «Охотніку», скажи мені, недосвідченому, що це за рух?

— Га? — «Охотнік» показав жестом, що погано чує.

— Ти розумієш, що відбувається зараз?!

— А... так... я розумію, — і «Охотнік» знову заглибився у своє.

— І що?!

— Ми зараз входимо в історію... Ось що відбувається...

«Беха»поїхала в район Петровського. Все стихло. Ми залишились одні. Ніхто не принесе води і боєприпасів, не забере поранених, якщо буде новий штурм і артобстріл. І доведеться дивитися, як твоїм пораненим товаришам стає все гірше і гірше. І їм нічим не можна буде допомогти — перша допомога надана, тепер потрібні лікарі, обладнання і ліки. І це не умоглядна ситуація — це все ось зараз на твоїх очах відбувається...

Увечері за чаєм біля штабу запитав у «Тренера»:

— А відомо щось про вчорашній штурм висоти? У них є втрати?

— Є втрати, і хороші. Радіорозвідка перехопила розмови кадирівців. Жаліються, що їм сильно «завдали жару» (це культурно кажучи). Ще кажуть, що самі бачили, що на Савур-Могилі не українська армія, а найманці і американські піхотинці.

Мені стало смішно. У половини не було військової підготовки. Для більшості це був перший бій у житті. Але вже US Mariners.

Напевне, зіграли свою роль кевларові шоломи, натівська форма із секонд-хенду і понтові окуляри ESS CrossBow... А ще, напевне, те, що росіяни і сепари не могли повірити, що це українці з ними воюють (ну, як же, «хохли ж лише сало жеруть і пісні співають», чи не так?)

Згадав про те, що ще залишилися мигдальні горішки. Пара жмень. Поліз за ними в рюкзак — і в цей момент нас накрило артилерією. Горішки я вже дістав і почав жувати, сидячи під дахом із дверей. Снаряди лягали дуже щільно. Я ще подумав: «Ніфіга собі, вони батарею в два десятки стволів зарядили...» Вже зараз, згадуючи, я розумію, що з такою частотою це міг бути тільки «Град». Поруч, пригнувшись (а там по-іншому і не виходило через висо-ту), сидів «Лис». Їсти горішки одному було ніяково. Я запропонував йому, він не відмовився. Закінчився обстріл — закінчився і мигдаль.

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Смерть, загорнута в червоне покривало

Уже який день поспіль триває важкий штурм Іловайська. Стільки за сьогодні вже проїхало повз мене військової техніки — не злічити... І все для звільнення окупованого ворогом важливого населеного пункту. Там знаходиться останній стратегічний шлях на схід, яким окупант постійно підтримує ворога всіма необхідними матеріалами й військовою технікою.

Ходять чутки, що під самим Донецьком противник захопив кілька великих бетонних заводів. І оті гіганти цілодобово працюють на них. Машини возять бетон до Іловайська для побудови посилених укріплень та бліндажів противника. Спробуй тепер його вибити звідти! Звичайній зброї це не під силу. Проте для нашого простого й витривалого українця це не така й нездоланна біда. Більшість окупованих земель до сьогодні ми повернули. Ще й не такі тяжкі ситуації доводилося долати.

Час обіду. Пощастило — підвезли повний бортовий «Урал» білого хліба у кузові просто неба. З водієм та анестезіологом устигли взяти дві буханки. В нашій машині під ношами ми припасли кавуна, який знайшли вчора на зворотній дорозі на Старобешеве. Там був чималий занедбаний баштан, проте більшість урожаю вже зіпсувалася. Знайшли всього кілька добрячих. Обід видався по-літньому смачним. Ще б пак — солодкий кавун зі свіжим білим хлібом! Колись так смачно було і в дитинстві у моєму селі на Вінниччині. Завершивши обід, всі відходи пакуємо і забираємо з собою. Тут і так усе навкруги забруднене байдужим до навколишнього середовища окупантом.

Біля останнього українського блокпоста знаходяться цивільні карети швидкої медичної допомоги. Медичні бригади старанно, одна з-поперед одної забирали поранених з військових машин, які під’їжджали ближче. Інколи медичних машин не вистачало, тоді потерпілих перевозили цивільними необладнаними джипами або ж просто в кузовах вантажівок, які прямували з різними завданнями в тил.

Після обіду я познайомився з цивільним лікарем однієї такої медичної допомоги. Лікар досить гарно оснащений в дорогу бронею та новим кевларовим шоломом. Він звернув увагу на мій металевий шолом зі старим штампом 1957 рік. Його хороший реанімаційний автомобіль ніби кепкував із нашої старої темно-зеленої машини УАЗ. Комплектація всередині його авто теж по-доброму викликає повагу. Розговорилися про службу. Лікар належав до одного з сучасних батальйонів спеціального призначення, які були першими кинуті на Іловайськ. Знаходився він на важкій службі з власної волі вже півроку, ще з березня. Пройшов багато важких боїв та звільнень населених пунктів. Морально міцний та хоробрий. Як приклад для інших пішов на захист нашої Батьківщини...

При неочікуваному черговому голосному залпі наших мінометів я, не відразу зорієнтувавшись, недоладно закричав команду: «Тривога! Повітря!» Лікар чимдуж побіг навколо свого авто в кювет. А на дорозі один з поважних полковників різко впав на черево і, як здібний спортивний плавець, швидко поплазував до свіжовикопаної траншеї, де вже знаходились інші командири. Ситуація була трохи комічна, проте ніхто на мене не образився. Таке нерідко траплялось. Постріл міномета-120 дуже схожий на падіння 82-го снаряда. З новим знайомим лікарем ми згодом трохи посміялися та вирішили, що це необхідно для тренування. І де б ще я ось так, однією командою, зміг би примусити полковника впасти і повзти на ліктях сорок метрів до бліндажа...

З найближчої цивільної машини хутко вистрибнула дів­чина, одягнена по-військовому. Це — цивільний фотограф. Прагне передати події нашої дійсності. Швидше за все це викладається на одному із численних інтернет-сайтів, у розділах популярної тематики про передову. Фотограф уміло робить знімки всього, що трапляється на її шляху дорогою професійною фотокамерою. Моє скромне військове оснащення, старий АК-47 та брудна польова форма, звичайно, не привертають її уваги. Проте чомусь захотілося дуже, щоб і нас сфотографували. До газет ми, звісно, не потрапимо, але при можливості було б непогано колись хоч поглянути на фотокартку про важкі часи на передовій...

Один із командирів батальйону спеціального призначення розгорнув велику мапу на капоті чорного джипа. Я піді­йшов ближче і, на свій подив, побачив, що карта була зовсім звичайна й роздрукована просто з Інтернету. Щось на зразок популярних електронних карт для автомобілістів. Незнайомий мені командир щиро усміхнувся й пояснив, що для отримання нової узгодженої військової карти з київського генерального штабу ЗСУ необхідно чекати від трьох до шести місяців. До того ж вони дають для наступу нам карти зразка 1989 року, де більшість позначок навіть не відповідають дійсним розташуванням будівель та доріг! Ось так і воюємо... Тож хлопці самостійно роздруковують необхідні карти з популярних сайтів. І сміх і гріх... Та де наше не пропадало!

Знову підвозять поранених. Кажуть, сьогодні буде ще важче. Розмірковую: позаяк ми вже тут знаходимося від самого ранку, то встигли б досі разом викопати ще кілька гарних траншей для укриття. Невідомо, чи надовго затягнуться наші сьогоднішні завдання. Досі всі стрибаємо в кювет при дорозі. Немудрий це захист при частому артилерійському обстрілі...

І ось лише подумав — знову виття снарядів. Цього разу набагато сильніше. Видно, ворог підтягнув свої 203-мілімет­рові самохідні артилерійські установки. Важке падіння й над­важкий вибух викинув тонни землі й повалив дерева. Так повторилося кілька разів. Усі причаїлися. Тут із САУ ще не били. Важка артилерія ворога примушує тремтіти нашу бідолашну землю. Бентежне серце перекачує кров із неймовірною швидкістю, аж до шуму в вухах. Ще вибух. І знову. Ближче. Заспокоїлося. Мабуть, відстріляв.

Повиходили з траншей. Я виліз дуже брудний, ввесь у землі. Трохи обтрусився. Бачу, що до нашого блокпоста швидко під’їжджають кілька цивільних невеликих фургонів. Двері залиті свіжою кров’ю, вікна повибивані, спереду капот у дірках від кулеметної черги. Підбігаю до першого фургона. Хутко шарпаю погнуті двері. Там усередині схилився закривавлений молодий солдат. Його шолом, маска та грудна частина бронежилета всуціль у крові. Він повільно поглянув на мене стражденними страшними очима. Навколо нього лежать завернуті в покривала кілька бійців. Я швидко хапаюсь за найближче червоне вовняне покривало й підтягую до себе. Стікає тонкою цівкою кров. Із загорнутого понівеченого тіла до мене викочується відірвана по лікоть рука з обручкою на пальці...

Солдат повільно нахилився й обережно підняв руку свого щойно вбитого товариша. Поклав її знову в те червоне покривало...

— Тут уже нічим не допоможеш, док...

Повільно зачинив двері.

Смерть, загорнута в червоне вовняне покривало...

Колона попрямувала далі в тил.

Капітан армії країни-окупанта та його два солдати

Мій колишній пацієнт, солдат регулярних військ країни-окупанта, продовжував кричати, щоб його не розстрілювали. Ледве вдалося його заспокоїти й переконати, що тут ніхто нікого не розстрілює. Що це все пропаганда його країни проти українського народу. Він — простий військовополонений, та ще й поранений, своє на сьогодні відвоював. Відвели його ближче до АП-2, щоб перев’язати й перевезти в тил на лікування.

Я заспокоївся, спочив хвилин десять, сидячи на землі біля бліндажа. Іду працювати в перев’язочну.

Привели двох ранкових поранених військовополонених й залишили поруч із моїм колишнім пацієнтом. Один із них — чинний капітан армії країни-окупанта, інші двоє — рядові солдати з розбитої колони. Капітан зажурено схилив голову й обперся обпеченими руками на коліна. Він був командиром колони. Там загинули практично всі його хлопці. За вищим наказом сусіда, під його керівництвом вони незаконно порушували цілісність української держави. Капітан чітко усвідомлював, що сам він з іншими своїми військовими є окупантом у чужій країні.

Вони самі віддали свої військові посвідчення. У кожного на шиї половинний жетончик-«смертничок» їхньої армії.

Підійшов підполковник моєї групи. Роздивляється полоненого капітана. Запитує:

— Ти знаєш, що я, мабуть, ще з твоїм батьком чи дідом захищав одну країну? А тепер ви прийшли нищити нас і відбирати нашу територію? Синку, запам’ятай: хто до нас із мечем прийде — той від меча й загине! Чого ти сюди приїхав?

Полонений підняв на нього своє чорне від сажі обличчя, поглянув запаленими червоними очима й спокійно відповів:

— Ви військовий, я теж. У вас наказ, і в мене наказ. Назад — мені в’язниця, від восьми до дванадцяти років.

Немолодий підполковник добре зрозумів його. У військовій справі накази не обговорюються. Конкретно його вини в цій несправедливій війні немає. Що з нього візьмеш?

— Куди ти вів свою бойову колону?

— Ми мали зайняти ваше село. Наказ був привезти під Донецьк додаткову зброю, військову техніку, боєприпаси й розміститися для ночівлі. Інформації, що саме тут стоять незнищені українські війська, нам не дали. Кажу ж — я не знав, що нас пошлють в Україну. Їхали, як і всі, у свою ближню область на планові армійські навчання. А закинули на Донбас в Україну. Я не хочу тут воювати.

— Як ви так глибоко зайшли в нашу територію?

— Ви в оточенні. В котлі. Ми вчора ввели цілий армійський корпус із нашої прикордонної області.

Інформація була сумна й страшна. Якщо й раніше окупант просто руками інших найманців вів загарбницьку війну, то тепер він уже прямо вводить свої регулярні війська у великих масштабах.

Сонце в зеніті. Дали води спраглим полоненим, проте вони не п’ють. Бояться. Пропагандистська машина окупанта постійно сипала їм у голови чорну викривлену інформацію про те, що українці — нелюди, що жорстоко вбивають свій народ і отруюють людей або ж беруть у рабство з війни.

Сьогодні полонені провели цілий день із нами. Вони побачили, що ми є захисниками Вітчизни і що все зовсім не так, як подають їм у новинах в їхній країні. Помітив глибокий розпач в очах капітана, коли він спостерігав, щó тут насправді натворила його країна. Він зрозумів, що, будучи хорошим кадровим офіцером своєї країни, тепер виявився звичайним окупантом.

День до вечора. І такий довгий, як ніколи. Устигли приготувати велику каструлю лінивих голубців на багатті. Хоч наостанок добре поїмо. Смачний запах страви з простою солдатською м’ясною консервою апетитно розноситься в повітрі. Від учорашнього ранку я ще нічого не їв. Усі по черзі набираємо собі вечерю. На диво, хліб теж зуміли дістати. Набравши порцію страви, сідаю під деревом. Автомат — між колінами, запобіжник знятий. Військовополонені також дуже голодні. Набрав їжі повні миски і для них. Обидва юні солдати відразу накинулися на вечерю. Їм, мабуть, років по дев’ятнадцять. Капітан не їсть. Видно, що дуже голодний, проте й торкнутися до страви боїться. Помітивши це, підходжу ближче.

— Їж, не бійся. Вона не отруєна. Зрозумій, це все брехню про нас там вам кажуть задля виправдання вашої політики окупації.

Усе одно не їсть, тільки нервово крутить ложкою в пальцях і дивиться голодними очима в тарілку.

Добро необхідно проявляти у всіх ситуаціях. Навіть на війні. Сміливо надбираю частину страви з його тарілки й починаю їсти. Тільки побачивши, що я безпечно їм те саме, він уже без страху хапає свою миску й теж швидко їсть. Даю йому скибку білого хліба. Ситуація морально не з легких. Ми військові з ворогуючих сторін, зараз в оточенні їмо поряд. Один захищає свою рідну державу, інший прийшов окуповувати чуже.

Він доїв, неочікувано жалісно подивився на мене, заковтнув ще кусень хліба і сказав українською:

— Дякую, док. Пробач...

• Зведення новин

Упродовж минулої доби в ході антитерористичної операції на сході країни загинули 9 військових, 22 отримали поранення різного ступеню. Про це під час брифінгу повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• У ніч на середу в Іловайську тривали нічні вуличні бої.

Про це на своїй сторінці в Фейсбук пише радник глави МВС Антон Геращенко.

За його словами, за вечір вівторка і ніч, після загибелі «Усмішки» (позивний бійця «Донбасу») загинуло ще четверо героїв з батальйону Нацгвардії «Донбас» і чотири людини з спецбатальйону міліції «Шахтарськ». У тому числі зі складу батальйону «Донбас» загинув і громадянин України американського походження позивний «Франко».

За словами Геращенка, батальйон «Донбас» контролює половину міста, розділеного залізницею. Залишки терористів закріпилися в іншій половині і запекло опираються.

• У Макіївці Донецької області терористи обстріляли житлові райони та промислові об’єкти, є жертви серед мирного населення.

• У бою під Іловайськом сили АТО взяли в полон 5 російських найманців. Про це на брифінгу розповів речник РНБО Андрій Лисенко.

«Сьогодні під Іловайськом в боях за місто при відбитті контратак було взято в полон 5 російських найманців», — повідомив він.

• У Нацгвардії заявляють, що операція зі звільнення Іловайська продовжується в тому числі за участі бійців батальйону «Донбас».

Про це повідомляє прес-служба Нацгвардії.

«Військовослужбовці батальйону оперативного призначення Національної гвардії України «Донбас» разом із військовослужбовцями Збройних сил України та батальйонами територіальної оборони «Дніпро», «Шахтарськ» продовжують операцію по звільненню міста Іловайськ Донецької області від терористів»,— сказано в повідомленні.

• Під Іловайськом бойовики отримали підкріплення угрупуваннями «Восток» та «Оплот», кілька одиниць їхньої техніки були знищені бійцями «Донбасу». Про це повідомляє прес-служба батальйону Донбас. «На підмогу до терористів прийшли незаконні збройні формування «Восток» і «Оплот». Крім того, при спробі завести до міста 5 одиниць ворожої бронетехніки, 2 одиниці було знищено бійцями «Донбасу», — сказано в повідомленні.

«На допомогу батальйону прийшли сили ВСУ», — додали в батальйоні «Донбас».

• Значна частина Луганська вже перейшла під контроль сил АТО.

Про це під час брифінгу повідомив речник Інформцентру РНБО Андрій Лисенко. Він зазначив, що бойові дії в містах Луганську і Донецьку для українських військових ускладнюються застосуванням терористами важкого озброєння. Однак, як наголосив Лисенко, значна частина Луганська перейшла під контроль сил АТО.

• Луганські бойовики збили штурмовик збройних сил України Су-25.

Це в ефірі каналу 112 заявив речник РНБО Андрій Лисенко.

Він заявив, що літак збили під час виконання бойового завдання.

Він впав, члени екіпажу загинули

• Батальйон «Донбас» та сили збройних сил в Іловайську відбили танкову контратаку терористів та знищили кілька танків та мінометів. Про це повідомляє прес-служба батальйону.

У «Донбасі» запевняють, що дві третіх міста контролюється силами АТО.