Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

30 серпня 2014 року

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

30 серпня 2014 року. Прорубавши невеликий прохід всередину заростей, занесли туди носилки з Костею та Олегом, а також розчистили місце для інших. Вхід у наше сховище заклали гілками, що наламали в заростях. Зовні ніщо не виказувало нашої присутності. Вирішили залишатися в цьому місці до настання ночі. Виснажлива ніч, почуття спраги й голоду сприяли міцному сну. Промені сонця, що сходило над горизонтом, пробивалися крізь зарості й зігрівали нас після холодної ночі. По обіді стало зовсім спекотно, та густе листя прикривало нас від палючого сонця. Увесь день провели в спокої та відпочинку. Розуміли, що чекає чергова важка ніч і треба набратися сил. Мобільний зв’язок майже зник. Навіть мій «лайф» перестав подавати ознаки життя. Досить стійкий сигнал був лише у МТС. Мобільні телефони майже повністю розрядилися. Десантник Олег згадав, що у нього з собою є повністю заряджений й вимкнений аварійний мобільний телефон. Це було дуже до речі. Я тоді для себе відзначив далекоглядність спецназівця, і згодом завжди носив з собою в розгрузці такий же заряджений та вимкнений телефон для екстрених ситуацій.

Із вхідних повідомлень ми дізналися, що на пошуки нашої групи вирушила група розвідників, які обшукують всі «зеленки» й околиці населених пунктів. Жевріла надія на те, що нас все-таки знайдуть. Водночас приходили повідомлення, що всім бійцям слід рухатися до лікарні Комсомольського. Ми не повністю довіряли всім вхідним повідомленням і, як з’ясувалося пізніше, мали рацію.

Часу до заходу у нас було більш ніж достатньо, і це дало можливість нам ближче познайомитися один з одним. Останні кілька годин зблизили нас сильніше, аніж роки дружби з деякими людьми. Пробачте за каламбур, та, варячись в одному котлі, нам нічого було приховувати один від одного. Саме тоді Олег розповів нам такі подробиці, які викликали в мене повагу до деяких представників керівництва нашого угруповання під Іловайськом. Ми розмовляли на тему, хто і де перебував під час операції.

У самому місті представників ЗСУ було зовсім мало, а про те, що поруч з нами знаходяться елітні частини спецназу, ми взагалі не чули. Небалакучому Олегу довелося нам пояснити, що вони не були в місті. Їм поставили завдання вивести з оточення певну групу людей, але коли вони ді­сталися до них, то ті відмовилися покинути угруповання й заявили, що виходитимуть тільки разом з усіма підрозділами. Спецназу не можна було повертатися без цих людей, і тому десантники залишилися разом з ними та теж виходили «зеленим коридором» разом з усіма. Багато хто з цих хлопців загинули. Олегу відносно пощастило. Не знаю, наскільки достовірна його розповідь, але брехати нам йому не було сенсу. Тепер щоразу, коли я чую ті чи інші звинувачення в боягузтві керівної ланки угруповання під Іловайськом, то цілком впевнений, що це брехня. Я багато чого не знаю і не стверджую, що знаю істину в останній інстанції, але розповідь Олега викликає у мене повагу до вищих офіцерів штабу Хомчака. Це всього лиш моя особиста суб’єктивна думка.

Скориставшись зарядженим телефоном та карткою МТС, нам вдалося за допомогою смс-повідомлень знову зв’язатися з друзями з Дніпропетровська. Всіх, кого підняли на наші пошуки, цікавило наше місцезнаходження, але ми досі не могли точно вказати, де саме перебуваємо. Жодної прив’язки до місцевості не було. «Зеленка» серед полів. За кілька кілометрів на південний схід від нас побачили перед світанком вогні великого населеного пункту. Найпевніше, це було Комсомольське. Нам настійно рекомендували якомога швидше пересуватися туди й пові­домляли, що пошукові групи розвідників висунулися на наші пошуки.

Очищаючи травою від залишків тканин головного мозку свій автомат, я намагався аналізувати вхідні повідом­лення на мій телефон. Пересуватися швидше... Мабуть, ті, хто нам тоді це писав, не враховували деяких обставин. Ні про яке швидке пересування не могло бути й мови. За минулу ніч ми подолали не більше чотирьох кілометрів. Якщо враховувати, що доводилося постійно повертатися за другими носилками, то для нас ці чотири кілометри перетворилися на вісім. Олегу Бірюку та Ігорю Калініченку, що майже весь шлях подолали самостійно на колінах, це теж здалося марафоном. Як втім, і іншим пораненим.

Відпочивши з півгодини, ми вирішили, що у нас про запас ще є кілька годин темряви, і ми можемо далі пройти у бік Комсомольського. За посадкою було велике переоране поле, за яким виднілася наступна посадка. Вогні селища здавалися зовсім поруч і кожна «зеленка», яку ми бачили перед собою, теж здавалася останнім рубежем перед селом. Лишилося зовсім трохи, і ми вирішили зробити ще один ривок. Гоша та Якут лишилися на місці чекати Прапора. Ми пообіцяли повернутися за ними після того, як перейдемо поле. Згодом вони зізналися, що вже не розраховували на те, що ми повернемося. Взявшись за носилки, ми пішли через цю ріллю, яка тоді здавалася мені безкінечною. Протилежний кінець поля був наче зовсім близько, та дістатися туди здавалося нереальним. Згаявши ще близько години, ми все ж таки подолали цей шлях і знесилені звалилися в низині, оточеній деревами. Було так холодно, що ми знехтували усіма застережними заходами й розпалили невелике багаття, щоб зігрітися. Трохи зігрівшись, ми зі Сталкером пішли знову через поле за Олегом та Ігорем.

Вони були на тому ж місці, де ми їх залишили. Хлопці сказали нам, що до них приходив Прапор. У Комсомольському він зустрів національну гвардію, але не зміг переконати гвардійців виїхати вантажівкою для нашої евакуації. Лишивши хлопцям кілька сигарет, Прапор знову подався до селища, щоб знайти хоч який-небудь транспорт та не­одмінно повернутися за ними. Ані того дня, ані наступного, ми Сергія так і не побачили. Повернувшись до селища, він, за доносом одного з місцевих жителів, потрапив у полон, з якого його звільнили лише через два тижні. За словами Прапора, чоловіка, який прихистив його у себе, бойовики розстріляли просто на подвір’ї.

На щастя, Олег та Ігор трохи відпочили й набралися сил за ті півтори години, що ми витратили на перехід до наступної «зеленки». Сталкер взяв на плечі Бірюка Олега й переніс його таким чином до інших. З Ігорем було складніше. Характер його поранень не дозволяв ані підняти його під руки, ані закинути на спину. Допомагаючи тягти Гошу, я згадував наші заняття в маріупольському аеропорту з надання допомоги пораненим. Тоді ми з Гошею тренувалися носити один одного. Під час занять у мене не виходило пронести Ігоря більше десяти метрів. Зараз перед нами простягалося розоране поле, по якому потрібно було пройти не менше п’ятисот метрів. Під час занять у мене хоч і було більше сили, ніж зараз, та зовсім не було мотивації. Тепер же навпаки — відсутність фізичної сили з лишком компенсувалася мотивацією.

Випробувавши всі можливі способи транспортування, з Божою поміччю я допоміг Гоші перейти через цю ріллю. Іноді Ігорю здавалося, що все це марна трата сил. Що йому ніколи не вийти з цього оточення. Я підбадьорював його, як міг. Заглядаючи в майбутнє, пророкував йому, що ще погуляю у нього на весіллі й побачу, як він танцюватиме. Не пам’ятаю, скільки минуло часу, але приблизно о п’ятій годині ранку, коли починало сходити сонце, ми всі разом зібралися довкола догораючого вогнища й стали думати, що робити далі.

Сили тих, хто ще міг пересуватися, танули на очах. Ще однієї ночі ми могли й не пережити. Якщо першої ночі ми подолали чотири кілометри, то другої не більше двох. Треба було комусь висуватися в Комсомольське, до якого лишалося не більше трьох кілометрів, й повідомити нашим, що без сторонньої допомоги група вийти не зможе. Або хоча б знайти воду та транспорт. На пошуки пішли Філін та боєць «Кривбасу» Саєнко Діма. Через деякий час мені на телефон надійшло повідомлення, що всі населені пункти потрібно обходити стороною та у жодному разі не заходити в Комсомольське. Національна гвардія звідти пішла. Селище зайняте «сепарами»... Найближчий блокпост національної гвардії розташований в селищі Роздольне, яке знаходиться за півтори десятки кілометрів за Комсомольським. Тоді ми ще не знали, що і саме Роздольне теж лише частково контролюється нацгвардією, а більшою територією селища вільно переміщаються «сепари».

Тоді ж продовжували надходити смс-повідомлення, які настійно рекомендували виходити в Комсомольське до місцевої лікарні. Згодом деякі хлопці розповідали, що, виконуючи ці рекомендації, підтягувалися до вказаної лікарні, де їх уже зустрічали бойовики.

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

30 серпня 2014 року. Як болить голова... Але нехай болить. Значить живий.

Навколо багато бійців. Сплять. Їдять. Навіть щось п’ють. Ніхто не метушиться. Дуже дивно. Не чутно пострілів і вибухів. Немає криків і команд. Паніки та безвиході. Можливо, росіяни пішли? А може, вчорашній день мені приснився? Зробіть хтось так, щоб і справді приснився.

Іду до «Тина». Може, він щось знає.

— Та ні. Нічого не було.

— А як же термін до шостої?

— Та не знаю. Виходять час від часу на нас по радіостанції. Кажуть, щоб здавались.

— Дивно... Учора перші запросили перемир’я, а сьогодні тихо.

— Та ти думаєш усе так просто? Вони запросили перемир’я, щоб відтягнути свою техніку подалі від нас.

— Серйозно?

— Так. Тепер нічим їх не дістанемо. Гранатомет далі ніж півкілометра не стріляє...

Підлі та підступні росіяни. Треба давити їх силою. Іншої мови не розуміють. Якщо йти в них на поводу, то без докору сумління встромлять тобі ніж у спину.

— А ти снідав уже щось?

— Та ні. Мій живіт скоро мене з’їсть.

— То давай з нами. У нас є декілька російських сухпайків.

«Йоша», «Амарок», «Храмий» — хлопці з роти охорони. Вони не вийшли вночі. Не питаю, чому. Кожен сам робить вибір. Цей принцип індивідуалізму — ще з часів Майдану. Ніхто нікого не примушує нічого робити. Просто зважуєш всі «за» і «проти» та вирішуєш. Цей процес має форму внутрішньої боротьби. Деколи вона може тривати довго. Деколи — зовсім може не бути. На Майдан і на війну я потрапив без вагань. Так треба, і крапка. А вчорашній вечір пережив важко. Доля розпорядилась так, що ми залишились. Дехто може казати, що ми боягузи, що не ви­йшли, або просто слабкодухі люди. Я не мав морального права вчиняти інакше. Наслідки покажуть правильність вибору.

Ці сухпайки є справжнім делікатесом. Шоколадки, горохові та рисові каші, енергетики в порошку. Плавлений сир і сало. Воно тут «Шпик» називається. Навіть є таблетка для швидкого розпалювання багаття. Раціон добряче відрізняється від нашого. Жаль, що його так мало в нас. Треба було вчора краще постаратись, щоб сьогодні не мучитись з голоду. Вбивай, щоб жити. По-іншому тут не працює.

Зараз можна відносно спокійно ходити по полю. Настав час для найважчої справи. Усі збирають рештки наших загиблих. Розстелили брезент на траві й складають туди тіла або те, що від них залишилось.

Поряд пожежна машина. Пряме влучання і велика дірка. Півмашини згоріло. Поряд розкидані вибухом руки і ноги. На це не можливо спокійно дивитися. На це взагалі не треба дивитись. Байдуже, що за нами спостерігає ворог. Уже немає ніякого страху. Нехай стріляє. Усім начхати.

Хтось зі штурмовиків тягне ногу «Тура». Він плаче, як немовля. Я його розумію. «Утьос», «Череп», «Варг», «Берег», «Сократ» — десь там, далеко в полі. Навіть не видно звідси. Туди ніхто не йде. Там позиції ворога.

Трава дуже зелена. Найзеленіша в моєму житті. Красива природа. І соняшники. Бісові соняшники! Ненавиджу вас ще більше, ніж цих росіян. Ці «соняшники» стріляли в нас. Ці соняшники й ховали під собою ворожі трупи. Від вибухів тіла наших бійців також залітали в ці соняхи. Тепер вони там перемішані. Чортові соняхи. Ви уявляєте собі смерть? Вона з косою? Це неправда. Смерть ходить зі стеблом соняха.

Вантажівки з мінометами. Повністю згоріли. Ще димлять. Навколо обгорілі тіла. У повітрі носиться запах горілої людської плоті. Його нічим не передати. Хлопці лежать хто горілиць, хто долілиць. Одягу немає. Увесь вигорів. Тільки розкриті роти дивляться в небо. Саме з них вилетіли душі. Як я можу на таке спокійно дивитися? Не знаю. Уже стільки всякого побачив за останній тиждень, що психіка просто відключилась. Єдина емоція, що панує, — злість. Злість за те, що опинилися в такій ситуації. За нашу безпорадність. Ні, я не кажу, що ми безхребетні. Учора ми зробили неможливе. Показали, що інженери, студенти, підприємці та інші добровольці за будь-яких обставин можуть протистояти професійній армії. Вони ніхто проти нас. Вони беруть кількістю. Якби сили були рівні, то зараз я б ходив поміж їхніх трупів.

Я, нікчемний я, що не зміг ніяк урятувати «Утьоса» і решту хлопців. Хто я такий, щоб думати зараз про те, як вони померли? Вони померли в агонії. У пекельній агонії. Вогонь випалив усе. Вогонь усюди. І соняшники...

На траві лежить наш «донбасівець». Я його знаю. Це — «Нацик». Деколи бачились із ним під час нічних чергувань на станції. Він добре організовував оборону. Але зараз уже і його час прийшов. Дивиться в небо. Очі розплющені. Волосся трохи сивувате. Форма майже зливається з травою. Здалеку важко помітити. Лице спокійне. Бездиханне. За ним лежить ще один.

Не витримую й падаю на коліна. Це — «Лисий». Як так?! Друже, вчора я бачив, як ти курив спокійно сигарету. А зараз уже лежиш на цій безбожній землі. На цьому пекельному полі розваг. Ти ж був такий люб’язний зі мною та «Амбалом». Постійно ділився всілякими солодощами. Казав, що то тобі «брат с Севера» прислав. Завжди можна було звернутися за порадою. А в кінці завжди сміялися. Не грайся! Засмійся! У тебе це легко виходило. Ну ж бо! Давай! Боже! Як ти помер, друже?

Обдивляюся тіло, але марно. Не можу знайти жодної рани. Жодного сліду крові. Що сталося? Як ти помер? Чуєш?! Я тебе питаю! Як ти помер?

Уже нічого не бачу крізь свої очі. Мокрі. Я тепер як той штурмовик, що ніс свого командира.

Який ти важкий, «Лисий». Як камінь. Чому я не можу тебе взяти і понести? Чому ти такий важкий? Що з тобою сталося? Тебе нашпигували залізом? Га? Чому мовчиш? Розмовляй зі мною!

Протягую декілька метрів. Усе. Сил більше немає. Ні моральних, ні фізичних.

— Друже, допоможи мені дотягнути тіло, бо сам не можу.

— Давай спробуємо.

Навіть удвох ледве його дотягуємо. Тут розстелений великий брезент. На ньому складені всі, кого вдалося знайти. Десятки тіл.

Небо знову розвергається.

Швидко біжу в підвал. Зараз тут людей не так багато як учора. Декілька бійців. Та господарі будинку. Дід з бабою. Поруч сидять «Масяня» і «Строітєль» з перемотаною головою.

— Ой, хлопці. Що ж воно буде. Повбивають вас...

— Та не повбивають. Усе добре буде. Ми вчора їм надавали по зубах. Дамо й сьогодні.

— Якби ж твої слова, та й Богові у вуха. Молимося за вас.

— А чий то будинок двоповерховий на кінці?

— То мого брата. Він добре там хазяйнував.

— Бачили. Городництво за останнім словом техніки.

— Так-так. Любить цю справу. А будинок ще цілий?

— Так. Поки що...

— Ото він хотів Росію. Тепер і має.

— Він за росіян?

— У нас постійно з ним суперечки виникали. Тепер його прохання почуті. Росіяни під хатою. Щоб він скис разом з ними.

Оце так поворот. Два рідні брати. По обидві сторони. Тепер зрозуміло, чому росіяни окопалися з того боку.

Обстріл не вщухає. Земля рясно сиплеться на голови. За прямого попадання нас завалить землею тут. Сидимо у труні під час шаленого вітру. Невідомо, коли захлопнеться кришка.

— Надо сдаваться!

— Навіщо?

— Я не хочу умирать! У меня дети дома. Надо сдаваться!

— Ми ще можемо їм протистояти!

— Да что мы можем? Сколько уже умерло. И сколько раненых! Дети без меня не проживут!

— Це ти зараз про дітей згадала? А навіщо ти взагалі йшла на війну, якщо в тебе діти дома?! Ти хіба не знала, що тут можуть убити? Чи ти думала так собі проскочити? Думала, що минеться?

— Я по долгу шла. Как и вы все!

— Чого тоді скиглиш? Ще й агітуєш на це інших. Тих, хто ще може боротися. Роз’їдаєш бойовий дух!

— Да пошли вы со своим духом!

Виходжу на свіже повітря. Голова пульсує від цих упадницьких настроїв.

Як можна поширювати таку єресь серед бійців?

Залізний дощ стих. Бійці вилазять із різних щілин. Поранених немає.

Це остання крапля. Допомоги не буде. Ніякі вмовляння комбата вже не діють. Усі ті гори журналістів, родичів та друзів — далеко. А росіяни тут. Вони відтягнули свою техніку і людей далеко за межі досягання нашої зброї. Тримають нас на довгому повідку, регулярно добиваючи далекобійною зброєю. Навіть якщо спробуємо їх атакувати — нас умить зітруть танками та артилерією. Якщо зараз не здатися, то потім уже може не бути. Це кінець!

Це мої думки? Це думки добровольця, який не хотів здаватися? Не вірю собі.

— «Тин», що ти робиш?

— Сказали знімати все. Ідемо тільки в одязі.

Усі псують зброю. Гнуть газові трубки і пружини. Стрибають ногами по стволах. Розбирають зброю і викидують частини в різні боки. Знімають шоломи і бронежилети. Спалюють документи. Знищують усе, що нищиться.

Плачуть.

Усі розуміють, що нас чекає. Полон. Тут нічого хорошого. А що далі? Далі — невідомість...

Шеренга вишикувалась. Повільно топчемось уперед. Якесь дивне відчуття. Немає страху. Переживаю тільки, щоб із «Камазом» та «Амбалом» було все добре. Ідемо повз згорілий штаб. Там вбили «Лєрмонтова». Останній удар забрав сталевого командира...

Будинок догорає. От тобі й маєш. Дідо вболівав за росіян, а вони йому хату спалили. Буде тепер знати, що таке Росія.

Проходимо яр і піднімаємось нагору. Дивлюся на хутір згори. Дерева прикривають подвір’я, тому майже не видно ушкоджень. Усе таке ж зелене, як і було до цього. Приємно дивитись на цей літній пейзаж. Окрім будинку, що горить. Він, як далека свічка. Свічка за всіма загиблими тут.

На мені тільки синя сорочка, яку я взяв ще на станції. Ще й штани, і кросівки. Руками намацую щось у кишені. Це — телефон. Швиденько розкладаю його на частинки й розкидаю по полю. Попереду хтось стоїть з автоматом. Російський солдат.

З другої кишені дістаю свій щоденник четвертої редакції. Тут записано все. Хто був, що робив і де робив. Якщо ця інформація потрапить до ворога, то всім, хто вижив з нашого взводу, забезпечене болісне майбутнє. Швиденько рву його на клапті й розвіюю вітром по полю. Маленькі папірці снігом розлітаються. Це були мої спогади.

Ще раз дивлюсь на «свічку», що догорає. Ніколи не думав, що домовина може бути розміром із хутір. Спочивайте, хлопці. Ми за вами ще повернемось.

• Зведення новин

Угрупуванням силам АТО під Іловайськом, серед яких є і добровольчі батальйони і військові ЗСУ, бойовики висунули ультиматум — здатися до 6 ранку 30 серпня.

Про це повідомила прес-служба добровольчого батальйону «Донбас».

• В опорний пункт у Комсомольському вийшли з оточення перші бійці — 28 осіб — Іловайського угруповання.

Про це на своїй сторінці в Фейсбук повідомив глава МВС Арсен Аваков.

За його словами, вийшли перші 28 чоловік: 14 бійців батальйонів МВС «Миротворець», 3 бійця «Херсона» і 11 з «Дніпра-1». З ними кілька людей зі складу батальйонів ТРО МО.

• Російська армія за «чеченським сценарієм»: по черзі, за допомогою танків та систем залпового вогню, повністю знищила селище Новосвітлівка на Луганщині.

Після цього російські війська рушили у напрямку селища Хрящувате.