Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

16 серпня 2014 року

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

16 серпня 2014 року нам було поставлене завдання вийти в означений квадрат та забезпечити безпечну посадку борту з Дніпропетровська. Борт зустріли в умовленому місці. Цього дня на базі батальйону «Азов» в селищі Урзуф Донецької області зустрічалися представники добровольчих батальйонів «Кривбас», «Шахтарськ», «Донбас», «Азов» та «Дніпро-1». На гелікоптері заступника голови Дніпропетровської державної адміністрації Філатова прилетів наш командир батальйону Береза Юрій Миколайович. Доки ми з хлопцями охороняли борт, представники наших батальйонів проводили нараду. День був спекотним, а нарада тривала кілька годин. Бійці «Азова» люб’язно запропонували нам пообідати в їхній їдальні. Тим часом нашими командирами обговорювався план спільної операції у секторі «Б» силами добровольчих батальйонів. Після наради ми всі поспішали назад до аеропорту Маріуполя. Боялися спізнитися на концерт студії «Квартал-95», який проходив просто на злітно-посадковій смузі аеродрому. Тоді ми ще не знали, що бійці батальйонів «Донбас», «Кривбас», «Азов» та «Шахтарськ» вже кілька днів вели бої на підході до Іловайська, зазнаючи втрат.

• Валерій Макеєв «100 днів полону, або Позивний ‘‘911’’»

БЛОКПОСТ № 3

Уранці 16 серпня наша група (я і журналісти Рома, Аня та Назар) виїхала з місця ночівлі — це був пологовий будинок містечка Лутугине, куди ми доставляли гуманітарку (медикаменти, памперси, побутові речі). Айдарівці, які нас супроводжували, розмістилися на нічліг із бойовими побратимами, а нас поселили в комфортніших умовах, за що їм дяка.

Багато хто виїхав із цього оповитого війною регіону, але чимало людей лишилося. За місяць під канонаду «Градів» й оглушливої далекобійної артилерії, у райцентрі Лутугине відбулося 16 пологів...

Журналісти поспішали — потрібно швидше вернутися, бо й так потрапили на вихідні (16 серпня — субота), відрядження мали до неділі 17-го. Ми вже збивалися із запланованого графіка — проїзд через зону активних бойових дій затримав нас на добу.

До Краснодону залишалося 40 км.

Впоратися за день і повернутися через кілька годин в Лутугине, де нас очікувала група супроводу (до 15:00), уявлялося і можливим, і реальним. Із Краснодону вже кілька днів нас бомбили есемесками бранці: Роман, Вітя і Свят. Не терпілося.

О 7:25 16 серпня «Київстар» цілковито несподівано для такого часу дав зв’язок із приймаючою стороною: «Усе добре! Виїжджаємо вам назустріч. Зустрічаємося в Первозванівці біля залізничного мосту. Ваш позивний знають на всіх блокпостах. Не хвилюйтеся», — здавалося, що все вкотре домовлено й підтверджено. На GPS-навігаторі виставив простий маршрут: Лутугине — Волнухине — Первозванівка — Краснодон.

На виїзді з Лутугиного нас зупинив наш останній блокпост. По розмові — львів’яни. «Прошу паспорти...» — жодних питань-коментарів. Мовляв, самі знаєте, куди їдете, це ваш вибір. Їдемо далі, не дуже прискорюючись. До першого блокпосту ополченців кілька кілометрів. Він значно скромніший від нашого, посиленого бронею. Від невеликої «фортифікації» відійшов рудуватий хлопчина в потертому камуфляжі з великокаліберним ручним кулеметом напереваги. Називаю позивний — пропускають без питань. До речі, як тільки потрапляєш у зону, підконтрольну ополченцям, усе інакше: атмосфера, повітря, смак води й хліба; інші блокпости, інша військова форма; інший дух, який не пояснити словами. Зміщення на енергетичному рівні.

Ще кількасот метрів і новий, уже досить потужний блокпост. Позивний уже ніхто не слухає: показують, куди повернути і як з’їхати з дороги. Звертаємо в якийсь провулочок. Тут уже зустрічає група озброєних людей. Жестом дають зрозумілу команду: «Прийняти вправо й зупинитися!».

— Вийти з машини! Руки на капот! Ширше ноги! – пролунала низка жорстких команд.

Один із солдатів почав говорити: «Ну що, укроп, куди їдемо? Чого воюємо?». Але промовистим жестом його командир, приставивши палець до губ, по-військовому стисло наказав: «Не спілкуємося!».

Мене з Романом і Назаром відвели на територію колишнього промислового об’єкта й закрили в підвалі. Він хоч і був споруджений для господарчих потреб, але оскільки стояв на території, скоріше за все, вітчизняного промпідприємства, то вхід у підвал завчасно обмежувався дверима-ґратами. Він був найменш придатним для тривалого перебування: маленький, вузький погріб без світла, у якому вогко й холодно. З атрибутів — тільки напівпов­­на півторалітрова пляшка (для малих нужд). На сходах лежала одна книжка, на яку я й сів. Униз не спускалися. Навіть біля дверей-решітки відчувалося, який там сморід насамперед через відсутність туалету.

Автомобіль наш обшукали, усі речі забрали. «Не бойтесь! Мы не мародеры, все вернем», — сказав один з ополченців. Мабуть, це єдина порядна фраза, яка прозвучала при затриманні. Зрештою не повернули нічого.

За півтора місяці до цього, коли їздив на Карачун (де відірвані від основних сил стояли підрозділи української армії), залишав на лобовому склі український прапорець. Цього разу, переїжджаючи в зону ополченців, я зрозумів, скоріше відчув, що прапорець таки треба зняти. Поклав поруч на переднє сидіння. Під час обшуку авто, один із ополченців істерично відреагував на знахідку. Прибіг до камери, порвав на шматки: «Вот это что?! Выходите! Будете мочиться на флаг сейчас! Закапывать будете!» Жоден з нас не зреагував.

Підійшовши до решіткових дверей, можна було роздивитися плац колись мирного переробного заводика, а тепер – базу ополченців. За годину на плац прибули і хвацько припаркувалися біля контори заводу (за 150 метрів від нашого підвалу) два автомобілі, із кожного вийшло по 4-5 бійців. Водій одного з авто — бородатий чоловік атлетичної статури — здійняв руки до небес і прозвучало гучне й протяжне: «Ааааллаааах Акбар!»

Те, що щось пішло не так, стало очевидним.

Причину свого затримання я дізнаюся згодом, через сто днів, а тоді я просто думав: «Це війна...»

Через кілька годин нашого перебування у підвалі вол­нухинського підприємства мене вивели до військового, якого назвали командиром. Після коротких запитань «Хто? Куди? Навіщо?», віддали чіткий наказ керівнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ-НИ! Ни одна душа...» Надалі лінія нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нікому не показувати, ніде не реєструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках...

Дуже важкими були перші години полону – від нервового напруження і стресу можна не доїхати до головної камери. Знаю чимало реальних історій, коли полонені одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапі між фактичним полоном і доставкою у місце утримання полонених.

До дверей-решітки підходили цілі групи військових — як на екскурсію в зоопарк:

— Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!

— Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче — той москаль!».

— На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми? Уже 16 серпня...)

— Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!

— У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!

— У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю — не вижу его!

— Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?

Це далеко неповний перелік реплік із монологів, які довелося вислуховувати від ополченців та найманців... Незабаром згори прозвучала вельми зрозуміла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився із навісним замком і скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межі бази, що стала першим місцем нашого перебування, і підвели до ГАЗону з будкою, у якій уже сиділо зо два десятки ополченців, котрі поверталися з «бойових».

«Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказівку. Звернення нікому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всіх, до зубів озброєних людей, було зрозуміло, хто ми й куди нас. Але військові інтересу не виявили. «Пролазьте», — без особливого ентузіазму сказав один, і це була єдина фраза, адресована нам за час майже годинного переїзду до Ровеньок. У понурих і втомлених обличчях можна було розгледіти лише кілька бажань: поспати й помитися. Сморід окопного поту має особливий присмак.

Я сидів поруч із кабіною на запасці, яка весь час намагалася кудись з’їхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проїхали ми й десяти хвилин, як усі ополченці дружно закурили... Потім ще... І ще... Мої друзі знають, що я тютюнового диму взагалі не терплю. Тож коли ми прибули на місце призначення, зістрибував я з будки в повному тютюновому тумані й затьмареній свідомості. Словом, «поплив»...

Думки: «Невже це 21 століття?», «Так це полон?». Там я зрозумів, що думати багато не варто, треба просто жити, не істерити. Дозволяєш бути тому, що є: є полон, треба це прийняти. Звісно залишається надія, що зараз приїдуть люди, які мене запросили, і заберуть звідси. Але з часом розумієш: щось пішло не так.

Нас привезли на базу бойового батальйону імені Георгія Побідоносця. На плацу був установлений флагшток і розвівався триколор... Батальйон мав статус добровольчого, однак триколор вказував на щось інше: чи то на симпатії, чи то на громадянство керівництва батальйону. Десь через місяць поруч із російським прапором уже майорів прапор із зображенням Нерукотворного Спаса. Тоді я не знав і не розумів, до чого це. Згодом отець Олександр (священник УПЦ КП) запитає в мене: «А які в них прапори? Нерукотворного Спаса?» Мабуть, у цих прапорах теж була певна система. Принаймні такі прапори піднімаються тільки з благословення церкви. Благословення на що? Риторичне запитання...

Одразу після приземлення з будки я побачив... священика. Молодий, чемний, років 25, він стояв із відерцем зі святою водою, приготувавшись освячувати ополченців. Поки нас вели до камери, що стане нам рідною хатою на півтора місяця, я вдивлявся в обличчя цього священика, який хвацько вмочав віничок у відерце й благословляв на війну людей, які натомість хрестилися. Щось зовсім не вкладалося у моїй голові. Я теж неодноразово приїжджав зі священиками нашої Української Православної Церкви Київського Патріархату на передову. Проводили молебні та інші православні богослужіння. А тут було ніби задзеркалля — те ж, але навпаки. Мозок відмовлявся це прийняти й зрозуміти.

У середині червня 2014-го з групою священиків ми приїхали на окраїну Луганська — в селище Металіст. При в’їзді в Металіст з боку Луганська, донедавна якісна дорога з одностороннім рухом, дивлячись згори, ніби пірнає у північні околиці Луганська і знову піднімається. На одному з таких підйомів – останньому рубежі перед Луганськом, ми зі священиками молилися про мир, щоб він таки прийшов у нашу багатостраждальну Україну... З позицій ополченців нас було видно на просте око. Напевно, ТАМ про НАС думали також: навіщо ми тут? За що наша молитва?

Камера в Ровеньках, яку самі бойовики називали підвалом, була колишньою слюсарною майстернею місцевої адміністративної установи, мала квадратів 25−30, але корисної площі лише 20. При вході лежала «ганчірка» для ніг, крізь товстий шар бруду проглядалося, що це стоптаний український прапор. Як виявилося пізніше, такий елемент є в кожній будівлі, підконтрольній ополченцям. Переступаєш — отримуєш болючий удар у спину прикладом «Калаша». Це як замість вітання.

Жодного разу не наступив.

Біль... там по-іншому відчувається. Приймаєш його з гідністю. Сприймаєш це, як щось належне.

У камері нас зустріло кілька «диверсантів-навідників-коректувальників вогню». Така подовжена дефініція досить точно відображає статус тих, кого «хапали» і кидали на підвал за цей період боїв за Георгіївку, Лутугине та Волнухине. Зрештою, ніхто із затриманих фактично не відповідав такому складному статусу. Усе значно простіше: дармова рабсила для риття окопів, ну й напівживі «боксерські груші» для відпрацювання прийомів рукопашного бою.

У перший день полону мене двічі допитували. Здоров’я таки похитнулося. І стало очевидним, що подальші «бесіди» безперспективні. Хтось із керівників розвідувального підрозділу виявив гуманність: «Так, цього, мабуть, у лікарню», — тільки й розчув я крізь пелену затуманеної свідомості.

Лікарня виявилася легендарною. Майже 70 років тому в підвалі нинішньої районної лікарні в Ровеньках допитували краснодонців-молодогвардійців. Звідти ж їх повезли на розстріл. До слова, фраза «На розстріл!» у полоні звучить щодня і, на жаль, навіть якось буденно. Але звикнути до цього словоспо­лучення таки складно.

Лікар приймального відділення, хоч і молодий, однак виявив професійну стійкість і відданість клятві Гіппократа. Обстежив мене, не дивлячись на статус, і на аркуші прийому чітко написав, що треба в стаціонар. У відділенні до моїх охоронців приєдналася окрема група конвоїрів при медустанові. Досить агресивна група.

Я мало що розумів із безперервних вигуків на мою адресу. Лікар, здійснивши первинний огляд, поклав мене на кушетку в приймальному відділенні, де негайно поставили крапельницю, почали робити якісь уколи, маніпуляції. Пам’ятаю, що розглядав силует людини у формі, що схилилася наді мною і говорила таким голосом, немов гугнявий перекладач перших відеофільмів. Я був у такому стані, що нічого не розумів, тому перепитав:

— Що-що?..

— Глаза прищурь! — нарешті допетрав я. «Щ» було надзвичайно шипляче й щипуче. Та й саме визначення дії — «прищурь» — для мене було досить рідковживаним, а тому малозрозумілим...

«Старий» — таке було прізвисько старшого групи охорони при лікарні. Згодом, коли він приходив контролювати моїх конвоїрів, розповів мені кілька особистих історій.

— Так ти з Черкащини? — і не чекаючи моєї відповіді, вочевидь, спитав для прив’язки наступної історії, продовжив: — Рідня в мене там. Ось нещодавно племінник телефонував: «Дядь Коль, а мене мобілізували. Їду у ваші краї. Але будемо по різні боки». — Сергійку, — відповідаю я йому, — приїзди. Але якщо побачу у своєму прицілі, вибачай — пристрелю!

— І що, рука не здригнеться? — уточнюю я.

— Ні, наше діло праве. Усе просто: ми — вдома, ви — окупанти. От нещодавно трапився мені на мушку один ваш. Сидів на броні. Зняв я його. Після бою підходжу, а там телефон дзвонить. Піднімаю — «мама» написано. Не втримався, узяв слухавку, кажу: «Немає його більше». Вона в сльози, крик, плач. «Навіщо ви його вбили?» Ну що я їй скажу? «Прости, мамо, війна. Тут вбивають. Сьогодні я його, завтра — його брат мене». Дістав документ — полтавський хлопчина. І що він забув під Луганськом?

— Тут його країна, — кажу.

— Але тут мій дім, — відповідає «Старий».

• Зведення новин

У Донецькій области сили АТО звільнили від терористів ще одне місто — Жданівку.

Про це у своєму Твіттері повідомив президент України Петро Порошенко.