Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

24 липня 2014 року

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

[24 липня 2014 року. Лисичанськ]

Прохолодне повітря вривається в салон автомобіля. Двері відчинені. «Амбал» оглядає правий бік, я — лівий. Очі втомлюються від цієї швидкості. Пейзаж проноситься повз на швидкості майже сто кілометрів на годину. Але це не причина, щоб розслаблятись. При переміщенні ми дуже вразливі. Невідомо, коли ворог почне стріляти. Може вискочити із-за бетонних блоків і розстріляти водія. Може сидіти в кущах і легко зробить решето з машини. Може замінувати ділянку дороги й чекати нашого приїзду в теплому й безпечному місці. Бух! І рідні дома вже не знайдуть собі місця. Ворог може що завгодно. Потрібно бути готовим до цього перш за все психологічно. Усвідомлювати, що тебе дуже легко можуть вбити чи поранити. І знати, що твої «руки розв’язані» також. Можна діяти як ворог. Треба діяти як він. Але найкраще — перевершувати його. Нічого не бійся! Фантазуй! Іди на ризик! Але не бійся!

Дорога веде до великого пагорба. За ним з’являється нафтопереробний завод. З горизонту виростає великий стовп чорного диму. Верхівки труб і різноманітних конструкцій. Згодом і весь завод. Він палає. Від вогню залізо тріщить і вигинається, наче там йде бій. Невже наш пункт призначення там? Якщо так, то битва на заводі буде страшною. Гра «Counter strike». У цій комп’ютерній симуляції такі локації були найважчими. Труби, цистерни, ящики. Лякає кожен тріск. Кожен порив вітру. Навіть дихання своє також дратує. Ще й тисячі різноманітних дверей. З кожної шпарини віє смертю.

Геть ці слабодухі думки! На справжній війні украй важко вбити людину. Та й що ці «криворукі» сепаратисти можуть узагалі? Уміють тільки залякувати цивільних і кликати російську армію на допомогу. А ми... ми вже ціле місто звільнили. Захопили полонених і багато трофейної зброї. І це з мінімальними втратами.

— Смотрите! Лежит, гаденыш! Валяется... Хотел, п***р, с нами воевать. Теперь его пусть черви едят! Смотрите, смотрите! Еще тепленький...

На узбіччі лежить обгоріле тіло. В очі одразу кидаються зуби. Їхня сліпуча жовтизна дуже контрастує на фоні чорної плоті. Смерть прийшла по нього недавно. З ніг, рук і половини обличчя ще йде дим. Потрібно бути насторожі. Тут починається бойова зона.

Обабіч дороги лежить різноколісна техніка: легкові автомобілі, вантажівки, мотоцикли. Знищені, спалені, покинуті. Страх вихором пройшов по цих місцях. Ті, хто тут був, тікали світ за очі.

За заводом — багатоповерхівки. Одна похилилась. Ось-ось впаде. Нагадує Пізанську вежу. Може, це якесь диво архітектури? Знущання над законами фізики. Чому вона не падає?

Розбитий автобус посеред дороги. Вікна розтрощені. Дірки від куль у корпусі. Трясця! Це ж наш автобус! Пам’ятаю його під час штурму Попасної. Де всі? Невже їх тут убили? Ні, начебто. Крові немає.

— Ми добряче спізнились...

— Погодите! Еще не известно. Что-то я не слышу боя.

— Але автобус наш.

— Наш-наш. На нем «Спартак» ездил.

— «Спартак» казав, що він з Лисичанська. Правильно?

— Вроде. Я точно не помню. Кажется, что да.

«Амбал» сидить навпроти мене й очима пожирає всю тутешню ситуацію. Йому, мабуть, незвично бачити рідні краєвиди, «обмальовані» війною.

— Вон, еще один жмурик валяется!

Трупи лежать переважно по одному, деколи — по двоє. Навряд чи вони чинили сильний опір. Залишили, як смертників, щоб затримати просування наших військ. Розруха, паніка і кров — усе це приносить зі собою російський «братній» народ. Різного роду найманці їдуть сюди за покликом крові. Іншого вони і не бажають тут бачити. Для чого? Мир — нудне поняття. На ньому не наживешся.

Танки, танки, танки. Легкові автомобілі вихляють між ними, як ко­ти під ногами. Дорога заповнена автомобілями батальйону «Донбас».

Стрільби не чути. Здається, ми таки спізнились.

— «Амбал», дивись! На танку!

На «броні» лежать тіла двох танкістів. Повільно проїжджаємо повз них. Ще більше розбирає злість.

З нами рівняється машина «Лєрмонтова».

— «Камаз», не останавливаемся! Едем дальше!

Батальйон заїжджає в місто. Танки залишаються на місці. Чому вони не їдуть з нами?

— «Камаз»! А танки?

— Хер их знает! Походу, мы сами будем зачищать город.

— Хіба це не навпаки має бути? Вони ж армія, а в нас навіть важкої техніки немає!

— П****ц! «Пианист»! Откуда я знаю?! «Лермонтов» сказал ехать — я еду! Не доставай меня!

— Не можу второпати. По-нормальному, армія має зачищати місто, а ми вже заходимо за ними. Але щось наша армія не дуже рветься до бою.

— «Амбал», ти щось розумієш з цього всього?

— Та не дуже, якщо чесно... Зрештою, яка різниця?

— Ми ж без підтримки. З голою задницею.

— З ними, без них... Нам більше від сєпарів дістанеться.

— Это у «Пианиста» очко играет. Да, «Пианист»?

— Та нічого в мене не грає. Ну, трошки. Якщо мене вб’ють, то хоч не кидайте. Покладіть назад у машину. Не хочу валятися хтозна-де.

— Ми твій труп біля піаніно покладемо. Щоб без сліз не можна було на тебе глянути. Скажуть: «Оце був піаніст. Так любив музику, що навіть вмер біля піаніно».

— Завжди про таке мріяв... Якщо фрак мені знайдете, то я замовлю за вас слівце на небі.

— Наша Галя балувана!

— Яка балувана?! Це моя остання воля!

На в’їзді до міста — розбита бензозаправка. Тут скупчились машини нашого батальйону.

Пряма дорога веде до центру міста. На ній вишикувалась у бойові порядки друга штурмова рота. Армійці все ж таки дали один танк. Їде в авангарді.

Зліва великий терикон. На ньому вже сидять снайпери.

— Короче, мы никуда не идем. Мы — в резерве!

— Це «Лєрмонтов» сказав?

— Да!

— А він де?

— Господин «Лермонтов» побежал воевать вместе с гусарами. И «Мангуст» вместе с ним поскакал.

— І шо, ми так будемо сидіти тут без діла?

— Подождите, щас они там немного навоюются, и тогда мы пойдем их спасать. Надо подождать чуть-чуть.

Почалась тріскотня. Стріляють автомати. Стріляють кулемети. Мені нічого не видно. Дорога повертає трохи вправо і закриває цим самим вигляд на баталію. За скреготом танка можна визначити, коли штурмова група просувається вперед. Радіоефір зараз дуже насичений.

«В школе снайпер. Не дает пройти дальше».

«Это “Лермонтов”. Принимаю заказ. Сейчас мы по нему отработаем».

Два гучні вибухи акордами вриваються у стрілянину. Ще й танк вставляє свою лепту. «Лєрмонтов» бавиться там на всю душу.

— «Камаз», ти куди?

— Да я е**л здесь сидеть! Весь балет пропустим.

— Ми з тобою.

— Как хотите... Только оденьтесь нормально. «Пианист», б***ь! Каску надень! Я не буду потом твой продырявленный труп к пианине тащить!

— У мене «Амбал» є. Він дотягне.

— Да кого он дотащит? Посмотри на него. Два дрыща мне в помощь дали.

— Гранатомет беремо?

— Да какой гранатомет? Так пойдем!

«Снайпер на терриконе! Снимите кто-то снайпера на терриконе! Он стреляет в нас!»

«Наши есть на терриконе?»

«Да, б***ь! Есть! Я тут сижу! “Тринадцатый”! Прекратите по мне стрельбу!»

«Внимание! Прекратить стрельбу по террикону!»

«Он в нас стреляет!»

«Он наш!»

«Я свой!»

«Б**! Какого хера он по нам стреляет?»

«Я, б***ь, по вам не стреляю!»

— Придурки! Самі з собою війну ведуть. Треба поспішити, «Камаз»!

— Да, мы спешим! Ты посмотри лучше на «Пианиста». Вон он телется сзади.

— «Піаніст»! Давай швидше! Усе свято пропустимо!

— Та йду я, йду! Мені ця розгрузка мішає. Гризе мене всюди. Навіщо взагалі її взяв?

«Мы уже подошли к школе, где был снайпер. Вижу двоих возле трансформатора. Это наши?»

«Это “Лермонтов” здесь. Не стрелять!»

«Нихера ссе! Парни, поднажимаем! “Лермонтов” уже впереди всех!»

Підійшли до Т-подібного перехрестя. Під стінами — штурмовики. Повсюди. Танк не їде далі від цього перехрестя. Екіпаж каже, що це дуже небезпечно. Бояться, що їх знищать.

Перед нами школа. На даху сиділи снайпер і кулеметник. Зараз там здоровезна дірка. Фасадна стіна впала, оголивши всі три поверхи. Невже це й справді з нами відбувається? Танки, зруйновані будинки, снайпери серед руїн.

— Пошли искать наших гранатометчиков! И будьте внимательны возле домов. Смотрите в окна и двери. Сепары еще могут прятаться здесь.

Перестрибуємо паркан і виходимо на міжбудинкову дорогу. Посеред дороги стоїть покинутий автомобіль. Двері відчинені навстіж.

— Чия машина?

— Щас проверим. «Амбал», прикрывайте меня!

— Плюс!

Обходжу машину навколо. Падаю долілиць. Наче не замінована...

— Посмотрите, что я нашел!

«Камаз» тримає три рулони георгіївських стрічок.

— Сепарское! Еще и несколько пачек патронов на заднем сидении. Сбежали еще недавно! Наверное, когда наши с танком ехали. Только ключей нет!

— «Камаз»! Тут ще якийсь пропуск є в бардачку. В якесь ЛРНУ. Ще й прапор на ньому сєпарський намальований.

— Короче! Фиг с этими ключами. Потом ее заведем! «Пианист», возьми шомпол, нож или какой-то камень. Напиши на капоте «СПГ». Только крупными буквами, чтобы было разборчиво.

Рухаємось далі. Територія між будинками не дуже розчищена. Постійно якісь кущі чи сміття.

Йдемо дуже обережно, щоб не створювати зайвого шуму. Ворог може підчікувати нас де завгодно.

Черговий будинок. Піднімаю голову. Завмираю. Щоб мені провалитися! За вікном непорушно стоїть дід з білою бородою. Просверлює своїми очиськами. Ще й обличчя без емоцій. Може, це ворог? Але він не дуже на нього подібний. Та й зброї не бачу.

— «Камаз»!

— Что?

— Тут дід у вікні.

— Что, мертвый?

— Ні. Живий. На мене дивиться. Але без зброї.

— Где?

— Ось у цьому вікні.

— Да нету там никого!

— Щойно був. Може, втік?

— Да оставь ты его! Пойдем!

Може, це якийсь знак? Свого роду пересторога? Але ж там був цей дід зі сріблястою бородою. Я чітко його бачив. Заглядали одне одному в душу. Що за чортівня? Може, я починаю барахлити?

Нарешті виходимо до наших. На чолі штурмової групи — комбат, біжить з автоматом. Усі прямують до станції технічного обслуговування.

Стрільба ще триває і супроводжується поодинокими вибухами.

— Слушайте все! Занимаем эту станцию! Практически все вражеские силы в этом городе подавлены! Из-за террикона еще стреляет вражеский миномет. Думаю, до вечера город будет наш. Закрепляемся, парни!

От і повоювали. Невже не буде продовження?

— Пойдем назад к машине!

— А він також з нами?

— Да! Он же электрик!

Я й не знав, що у нашому взводі є електрик. Зараз це дуже корисні здібності. Багато чого цікавого доводиться пізнавати вже у процесі. Зі швидкоплинним темпом нашого часу по-іншому ніяк.

— Эй! Вы что, б***ь, делаете? Это наша машина!

«Камаз» знав, що так буде. Декілька хлопців з нашого баталь­йону вже порпаються в машині. Їх дуже сконфузив наш прихід. На обличчях це виразно прочитується.

— Почему это ваша? Здесь что, написано?

— Прикинь! На капот посмотри! Там крупными буквами написано: «СПГ»! Как раз для таких слепых, как вы!

— И что, что там написано? Вас не было здесь.

— Ты что, идиот! Мы прорывались вперед! Вместе со всеми! Или ты не понимаешь? Это, б***ь, наша машина! Гранатометчиков!

«Камаз» уміє переконувати. У мене так би не вийшло. Не люб­лю ці всі сварки і розборки. Я б просто віддав цю машину й не морочив собі голову. І ходив би з гранатометом пішки. Просив у всіх, щоб підвезли. Одне слово — поганий із мене перемовник.

Електрик рихтує замок запалення. Неподалік триває стрільба. Знову показався ворог. Я стою біля високого бетонного паркану. Метрів двадцять від машини. З другого боку чується якийсь рух. Дорога не асфальтована, тому кроки дуже виразні. Земля шарудить під ногами. Завмираю. Може, «Амбала» гукнути? Але тоді мене почують і можуть сюди кинути гранату. Або втечуть... Невдалий варіант.

Через мить кроків уже не чути. Може, вони мені почулись? Як тоді з тим дідом. Містичний цей Лисичанськ.

Та йолки-палки! Аж пістрибую від переляку! Грає музика. Дуже гучно! Де це? В якому місці? Дідько! Це в моїй кишені! Дістаю телефон. На екрані світиться «Вхідний дзвінок “Тато”».

— Алло?

— Здоров, пацан! Як ти там?

Ще де-не-де свистять кулі. Артилерія чи гранатомети гупають далеченько. У будь-якому разі це все чути йому. І що ж відповісти?

— Слухай, тату. А давай я тобі пізніше подзвоню, бо ми машину завести не можемо. Двигун деренчить, але не заводиться...

— Добре-добре. Давай, набереш!

Потрібно на майбутнє декілька разів перевіряти, чи вимкнений звук у телефоні. Це може коштувати мені життя.

— «Камаз», що ми робимо далі?

— Надо искать место, чтобы переночевать. Кто-нибудь видел «Лермонтова»?

— Та ні. Може, він з комбатом?

— «Амбал», идите с «Пианистом» поищите его. Спросите, что делаем дальше.

Вулицями вже спокійно ходять наші хлопці. Стрільби не чутно, але якийсь холодний вітерець завжди обдуває спину. Таке враження, що за нами слідкують. Посеред цих будинків ще й досі може сидіти снайпер. Або цей самий снайпер може швиденько переодягнутись у себе вдома й бути зараз серед нас як простий мирний житель. Як дізнатись, що це він? Ніяк. Тут можливо все. Визначальний критерій — страх. Що більше ти боїшся, то менше ти можеш.

«Лєрмонтов» розмовляє з комбатом. Трохи втомлений. Але, загалом, вигляд добрий. Навіть не поранений.

— «Пианист», «Амбал»... У вас все нормально?

— Так. Ми знайшли машину сєпарську. Буде нам у взвод.

— Отлично. А где «Камаз»?

— Тут недалеко. Він просив запитати вас, що ми робимо далі?

— Хорошо, что вы объявились. Скажите «Камазу», что он нужен мне здесь. Мы будем выдвигаться.

Двигун уже деренчить. «Камазову» усмішку добре видно крізь сигаретний дим.

— Ну, все, мои маленькие ублюдки. Теперь у нас есть еще одна машина.

— Сам ти ублюдок! «Камаз», закінчуй з цим обзиванням!

— Да кто тебя обзывает? Что ты как девочка?

— Уже дістали ці «ліліпути», «ублюдки», «коротишкі»!

— Какие мы ранимые... «Пианист», у тебя есть водительские права?

— Так. Але не тут. Дома.

— Это неважно. Короче, будешь ездить на этой машине. Вы нашли «Лермонтова»?

— Так. Він сказав, щоб ти терміново їхав до нього.

— Нахера?

— Не знаю. Кудись їхати треба...

— Да куда, б***ь, ехать!?

Ми з «Амбалом» не встряваємо у дискусію. Вона в них досить патетична виходить. «Камаз» дуже сильно жестикулює й червоніє. Але командир на це уваги не звертає. Йому навіть подобається.

— Собирайтесь! Едем!

— Куда?

— Да шевелитесь! Куда, куда? Раскудакались! Из города!

Що ж його так збісило? Може, «Лєрмонтов» придумав якесь покарання? Але навіщо?

Ми не їдемо. Мчимось. Тільки дві наші машини. Невже знову воювати? Я тільки «за», але що тоді коїться з «Камазом»?

— Какого хера?! Сидели б себе там, и все было бы нормально. Нет, б***ь, это ж надо переться в какую-то жопу! Еще и торчать там будем!

Не звертає ні на кого уваги. Веде свій монолог. Періодично вдаряє по всьому, що потрапляє під руку. Сигарети курить одна за одною.

— ...сука, это ж надо! Только что освободили город. Перебили врагов. Сиди и отдыхай, празднуй победу. Нет! Там связь не ловит! П****ем отсюда! Как меня же все это за****о!

— «Амбал», ти не знаєш, чого «Камаз» так завівся?

— Та звідки ж. Мабуть, знову йому щось не сподобалось. Тепер буде бурчати цілий день.

Повернулися туди, звідки й почали. Облоговий табір. Танкісти бігають повсюди, танки і машини піхоти розставлені в хаотичному порядку. Бою вже немає, тому всі почуваються невимушено — теревенять, варять їжу і просто чекають наступних наказів.

— Ну шо, хлопці, як ви там? Що чути з міста?

— Ну, здається, все зачистили.

— Шо, серйозно?

— Та їх там не було дуже багато. Десять — двадцять чоловік від сили.

— Шось мало. Нам передавали, що там більше тисячі...

— Та ти шо? Тисячі там точно не було...

— А чого ви до нас приїхали?

— Не знаю. Я ж тут не командир. Сказали — приїхали.

Вечоріє. Влягаюся в машині й слухаю свій музичний плеєр. Перед тим, як поїхати на війну, я завантажив у нього всі твори Шопена і Ліста. Прекрасна музика! Шопен — геніальний композитор. Немає ні одного поганого твору. Все шедеврально. Лежу, розслабляюсь, здається, нічого вже не потурбує мій спокій...

— «Пианист»!

— Шо?

— Ты где?

— У машині.

— Давай вылезай!

— А шо таке?

— Та, б***ь, вылезай! Щас расскажу.

«Камаз» стоїть уже біля машини.

— Пойдем! Посмотришь на сюрприз этого вечера.

Сонце вже давно зайшло. Без ліхтарика тут довго не походиш. Декілька разів вдаряюсь боком об танки чи припарковані автомобілі. Понаставляли тут! Організували б якесь окреме місце для техніки. Земля під ногами дуже рихла через танкові гусениці. Від них тут десятки «колій». Якщо не піднімати високо ноги, то можна й щось підвернути собі.

— Світить ліхтарик. Здається, прямуємо саме до нього. Там пожвавлений рух і постійно мерехтять тіні. Щось там шукають. Або вже знайшли...
Вот! Смотри, какие красавцы!

Вони однозначно — знайшли. Точніше, спіймали. До дорожнього ліхтаря прив’язані два сепаратисти. Вигляд у них дуже скрутний. Брудний одяг, синці та опущені голови.

Збоку стоїть молодий хлопець мого віку. Кляне полонених з усіх боків! Ще й стусанів «насипає». У нього знайомий говір. Швидка мова і багато букв «є». «Попахує» Карпатами.

— ЯВасСвоїмиРукамиЗараЗадушу! ЧерезВасМиТутМусимоВоювати!

— Друже, а хто це?

— ЦеТіПідари, ШоЗастрілилиНашихДвохПацанів! ОнТоЄ­Снай­пер! Сидить, Морда, РобитьНевиннийПисок! ТікоЯЗнаю, Шо­ТоЄВін! Сволоч!

— А де ви їх знайшли?

— ТаЯНеЗнаю. ТоНашіРазвєдчікіЇхДесьУзєли. РазомЗМашиноу, ЗбройоуТаІншимГівном! ЯНиніЇмУстроюТутКардебалєт! АТиЗвідкоБудеш?

— Я з «Донбасу».

— ШоМєсний?

— Та ні. З батальйону «Донбас». Родом я з Прикарпаття. Косівський район.

— О! Землячок! Гуцул! АЯТожеЗЗахідної! ТікоЯЗЗакарпаття!

Якщо чесно, то я погано його розумію. Вловлюю декілька слів, а потім уже в голові «добудовую» те, що він хотів сказати. Удома в мене також є друг, що дуже швидко говорить. Але він хоч робить це без діалекту. А цей — наче знущається. Я щиро радий, що вони знайшли вбивць своїх побратимів. На війні нечасто таке трапляється. Сьогодні день справедливості.

— Шо, б**, войны захотелось?! Да, б**?! У меня родители и семья сейчас в Донецке сидят и боятся, чтобы к ним в дом снаряд не прилетел! А все из-за таких, как вы, сволочи! Вот видишь моего друга? Он мясник! Знаешь, что он с тобой сделает? Рассказывай все!

— Хорошо. Я и так все рассказал...

— Сколько в городе осталось твоих дружков?

— Я не знаю...

— П***ишь! По тебе вижу, шо п***ишь! Рассказывай! Ты сегодня застрелил наших! Если не будешь говорить, то я тебе пальчики сейчас переламаю!

— Я не знаю, сколько сейчас. Было больше тысячи.

— Где все находились?

— В здании службы безопасности. На стекольном заводе и в ЛРНУ.

— Что такое ЛРНУ?

— Это контора в городе, которая руководила нефте­перераба­ты­вающим заводом. Очень большое здание в городе...

Не можу вже тут стояти й слухати ці нічні допити. Завтра й так розкажуть, як усе пройшло. Піду, мабуть, спати.

За останню добу в ході АТО на сході країни загинули 4 військових, 35 поранених.

Серед загиблих у середу в бою за звільнення Лисичанська загинув командир військової частини 3011 Центрального оперативно-територіального об’єднання Нацгвардії Олександр Радієвський.

Українські війська зайшли в місто Лисичанськ і зайняли його північні райони. Ха кілька годин у місті підняли український прапор над міської радою Лисичанська Луганської області та розпочали звільнення міста від незаконних збройних формувань.

З території Росії з артилерії обстріляли позиції сил АТО поблизу прикордонного пункту пропуску «Маринівка».

Також з двох танків бойовики здійснили обстріл позицій сил АТО на території Луганського аеропорту.