Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

28 серпня 2014 року

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

28 серпня 2014 року. Близько 22:00 транспорт вишикувався на виїзд з депо. Сюди ж підтяглася одна з БМП. Ми зайшли в якесь приміщення в будівлі адміністрації й продовжували чекати команди.

І от настала обумовлена 23:00. Як і раніше дотримувалася тиша. Минуло ще кілька годин, та ніяких нових команд чи висунення зі школи не було. Тривали переговори. Нам повідомили, що режим припинення вогню продовжили до ранку. Оскільки новини надходили зрідка й скупо, в нашому будинку бійці готувалися до будь-якого розвитку подій. На верхні поверхи та дах будівлі були виставлені спостерігачі, які періодично мінялися. У приміщенні, яке ми займали, панувала суцільна темрява. Бійці між собою розмовляли пошепки, щоб не створювати зайвого шуму та не заважати тим бійцям, які відпочивали чи чергували зовні. Якщо хтось занадто підвищував голос, то йому робили зауваження й погрожували відправити надто голосистого співрозмовника на дах замінити спостерігача.

Надворі почав злегка накрапати дощ, і разом з темрявою на зміну літній спеці прийшов нічний холод. Я так промерз, що вирішив пройтися до «халка» й одягнути дощовик. Тоді я чомусь був впевнений, що відсутність стрільби є результатом домовленостей на вищому рівні, а отже, мені ніщо не може загрожувати. Навряд чи через бажання підстрелити одного бійця, хтось наважиться на зрив домовленостей, які, судячи з тиші, неухильно дотримувалися. Тоді я подумав про те, що якось аж занадто дисципліновано та організовано поводяться маргінали-алкоголіки-наркомани, які, судячи з розповсюдженої думки, складають кістяк «ополченців» ДНР. І як же це вдається їх командирам так жорстко контролювати наркоманів, що після оголошеного режиму тиші ніхто з них не зробив жодного пострілу? Я знову повернувся в приміщення й приліг відпочити перед майбутньою поїздкою.

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

28 серпня 2014 року. Ззовні постійно надходить інформація з новин. Родичі, близькі та друзі розповідають, що по телевізору — жахіття. Всюди росіяни. Ми оточені. Запитаються, як ми взагалі тут тримаємось?

Їжі з водою не бракує. «Зугрес» варить відмінні супи та борщі. Сухпайків вистачає. Боєприпасів удосталь. Коли заїжджали на цю станцію, то притягнули кілька десятків ящиків з патронами і гранатами. А підвали тут такі великі, що спокійно укриється весь батальйон. Переживати немає чого.

Єдине, за чим жалкую, так це за гранатометом і фортепіано. Немає ні одного, ні другого. Без них як без рук зараз сиджу. Щоденник трохи рятує. За найменшої можливості сідаю за писанину.

«Укропы, мы вас всех убьем! Всех до единого! Сдавайтесь, укропы!»

«Пошли на***!»

«Всех перережем».

«Мертвий різати не вміє».

Ніхто вже не сумнівається, що наші рації прослуховують. Це ще було зрозуміло після першого штурму. Тоді втратили декілька радіостанцій. А сьогодні маємо цьому підтвердження. Не тільки прослуховують, а й можуть виходити на зв’язок. Спочатку трохи дивно слухати в радіоефірі ворожий голос. Але поступово це перетворилось у розвагу.

«Мало мы вас настреляли? Хотите еще?»

«Мая твая не понимает! Нихт ферштейн!»

«Сраные фашисты!»

Не знаю, чи дає це якийсь результат там, у ворога. Але нам це підіймає настрій. І бойовий дух.

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Жага свободи і життя

Разом з іншою групою ніби й спокійніше. Потроху з’являється впевненість. Рухаємося досить швидко. Постріли САУ залишаються позаду й тільки інколи долітає відлуння. Привалу на відпочинок не робили вже майже три години. Рух максимально тихий. По черзі змінюємося спереду. Усі населені пункти обходимо стороною. Голод неймовірно паморочить голову й ослаблює волю. У шлунку млосно тягне, аж до болі у сонячному сплетінні. У роті пересохло. Починається третя доба повністю без води при постійній спеці й навантаженні.

Ніч дуже тиха. Небо рясно всипане зорями — як засіяне. Хоч трохи відчувається нічна свіжість після запиленого дня. Співає невідома пташина. Часом думаєш, що тут панує порядок і мир. З’являються приємні запахи рослин, які намагаються ввібрати майже невідчутну нічну вологу. Тільки наш тривожний крок та глибоке дихання порушує тишу бідної природи Донбасу.

Привал. Розуміємо, що витримаємо ще максимум пів- ночі. Перше завдання для нас — знайти питну воду. Деякі солдати підказали, що можна пити свою сечу. Що ж, гидко звучить, але спрага несамовито зводить із розуму.

Відійшов на десяток метрів. Зовсім трохи помочився, чим було, в долоні й випив. Гірка концентрована темна рідина ледве проковтнулася. Проте стало легше. За що ж таке заслужив? Здобувши дві вищі освіти й хірургічну практику в столиці, потрапив на передову. І так несолодко на страшній війні, а тут — ще й без води.

Минуло двадцять хвилин. Необхідно йти далі. Поки що ніч — наш єдиний захисник на невідомих окупованих територіях. Розмістилися один за одним.

Численні злети сигнальних червоних ракет. Противник теж не спить. Минаємо лісосмуги. Пройшли вже, мабуть, кілометрів двадцять. Невиспаний, голодний організм поволі збивається з кроку. Кілька людей, виснажившись, упали.

Через одну годину ми все ж таки дійшли до залізниці. Радість. Перший невеликий успіх. Колії знаходяться на великому насипі заввишки щонайменше чотири метри. А місцями — й до семи метрів. Зупинилися. Солдати швидко перелізли на іншу сторону для рекогносцировки. Інші на коліях, притулившись вухом, вислуховували дорогу.

Усі повертаються до групи. Чисто! Вирішуємо йти вздовж колій праворуч. До Маріуполя чи не більше ста кілометрів. Проте є надія, що, можливо, вийдемо на наших і раніше. Тільки сам Бог відає, як сьогодні буде нашому живучому українцю.

Домовилися, йдучи, збирати старі поліетиленові пляшки та іншу тару. Пригодяться, якщо раптом трапиться питна вода. Солдат-поводир розповідає про те саме невелике штучне озеро, яке він запам’ятав раніше на одній зі старих військових карт. Йти, мабуть, не менше п’ятнадцяти кілометрів. Проте весь час необхідно бути дуже обачливими. Обережність — найперше правило мудрої людини. Особливо на війні.

Ліворуч — лісосмуга. Дуже рідка. Дивлюся, чи немає де плодового дерева. Нема. Місцями шлях зовсім губиться, й сухі бур’яни сягають зросту людини. Йти у таких заростях неможливо. Вилазимо на колії й певний час рухаємося по шпалах. Дуже нерозумно, особливо коли дрібний щебінь засипає повністю проміжок поміж коліями й тоді кожен крок перетворюється на гучний гуркіт. Так далі не можна — нас переб’ють, як у тирі. Спускаємося знову вниз. Ще дві години нічного часу позаду. Привал.

Випадково знайшов поліетиленову літрову пляшку. Досить стара й брудна. Відчистив її росяною травою, вирівняв, щосили надувши, й прив’язав бинтом до себе. Пробки, звісно, не було. Щоб бинт не дуже білів, старанно вимазав його землею, змішаною зі слиною. Ще троє хлопців теж знайшли старі бутлі.

Десять хвилин. Підйом. До світанку маємо всього дві години. На обрії видніється невелике село. Проте, як і всі у цій місцевості, зовсім без електричного освітлення. До нього дійшли по коліях за сорок хвилин. Порадилися. Село взяте окупантом давно. Небезпечно. Проте пошлемо туди трьох найспритніших добровольців по воду. Чекатимемо їх щонайбільше півгодини. Людьми ризикувати ніяк не можна.

Віддали хлопцям усі бутлі й алюмінієві фляги. Самі спускаємося глибше під дерева. Я залишаюся на коліях й лягаю вухом до рейки. Поки що цілковита тиша.

Люди полягали просто на сиру землю. Частина швидко поснула. Інші ж повсідалися й вартували. Чим більше зараз уважних очей та гострих на слух — тим вірніша можливість вчасно помітити ворога.

Минає двадцять п’ять хвилин. Раптом — біжать! Але це не коліями. Вібрація дає мені зрозуміти, що їх не так багато. Швидко подаю знак нашим. Підійшли для засідки зі штик-ножами. Свій автомат Калашникова тримаю напоготові. В магазині ще сімнадцять бронебійних набоїв.

Біжать темні постаті. Придивився — та це ж наші посланці! Води їм дістати так і не вдалося.

— Підіймаймо людей! Хутко! Треба йти. По дорозі все розповімо.

Чимдуж піднімаємося й без жодних питань продовжуємо рух. Бідолаха водій усе кульгає на вивихнуту праву ногу й мовчки скрипить зубами через нестерпний біль.

Хлопці розповідають:

— Село повністю окуповане. Навколо польові дороги свіжозриті гусеницями танків. Земля різко смердить соляркою й мазутом. Ймовірно, що пальне пролили зовсім недавно. У ворога тут щось на зразок одного з численних нелегальних пунктів перекидання військової техніки через кордон. Тут скупчені чималі сили противника. Необхідно постаратися до світанку максимально швидко відійти подалі.

Йдемо далі. Подібні новини не дуже вже дивують і, на диво, не лякають. По дорозі праворуч помічаємо віддалені вогняні пунктири, що зриваються у високе нічне небо. Це реактивні системи залпового вогню «Град» противника. Відстань настільки велика, що їх зовсім не чути. Швидкість польоту перевершує швидкість звуку. Тиха смерть, лише потім страшний ревучий звук. Почув — значить, іще живий. Видимі гарячі вогні рівними лініями підіймаються від кількох непомітних далеких машин «Урал». Орієнтовно обстріл ведеться з прикордонної території противника. Давно знаємо, що ворог веде вогонь зі своєї території, а тут спостерігаємо це цілу ніч на власні очі. Потім знову передаватиме брехливі новини на цілий світ, що це не Кремль веде страшну війну, вбиваючи українських людей та відбираючи землі України... Сумно аж до болю в серці.

Ледь помітно світає. Чутно неподалік перестрілки й довгі кулеметні черги. Люди ледве тягнуть ноги. Ситуація вимагає позачергового привалу. Наближається світанок. Наростає ймовірність викриття. Ворог теж не сліпий. Він виростив не одне досвідчене покоління на загарбницьких війнах. На війні необхідна велика кмітливість.

Наших військ чи блокпостів ми так і не зустріли. Де тепер вже неокупована територія — не маємо й гадки. Три дні поспіль шукаємо наші війська.

• Зведення новин

Місто Новоазовськ захоплене російськими військами.

Про це в ефірі «5 каналу» повідомив командир 5-ї спецроти «Донецьк» батальйону «Дніпро-1» Володимир Шилов.

«Наразі місто Новоазовськ захоплене російськими військами, заблоковане танками. Виїзд мешканцям з нього заборонений. На завтра, згідно з повідомленнями російських військових, запланована зачистка міста», — сказав він.

Українські військові мусили відступити з Новоазовська під тиском двох колон важкої техніки російської армії. Про це заявили у четвер в РНБО.

Загалом під контроль російських військових перейшло місто Новоазовськ, а також ряд населених пунктів Новоазовського, Старобешівського, Амвросіївського р-нів.

Під Іловайськ підмога так і не прийшла, станом на 8:40 сили АТО перебувають в оточенні.

• Кілька сотень активістів пікетують Міноборони з вимогою направити підмогу заблокованим під Іловайськом добровольчим батальйонам.

Як показали в ефірі «Громадського ТБ», під міністерство прийшло уже близько 300-400 людей. Серед них є депутати та громадські активісти.

• У Хрящуватому Луганської області вночі обстріляли колону 24-ї бригади.

• Близько 15 тисяч російських солдатів вже відправлено воювати на Донбас, кількість загиблих — невідома.

Про це розповіла голова Союзу Комітетів солдатських матерів Росії Валентина Мельникова, повідомляє «Дождь».

• Джерело в НАТО вважає, що чисельність російського війська на території України — понад тисячу осіб.