Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

31 серпня 2014 року

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

31 серпня 2014 року. Час минав. Пошукові групи шукали нас, а ми, третю добу без води та їжі, думали, що робити далі. Назвати наше становище безнадійним означало взагалі нічого не сказати. Утрьох з Вовою Мазуром та Сталкером нам не потягнути носилки з пораненими. А з нами, крім двох лежачих, ще четверо поранених, які за кілька годин теж не зможуть самостійно пересуватися. Та й самі ми вже остаточно вибилися з сил. Нам вдалося вирватися з потрійного оточення, і, коли вже здавалося, що рятівне селище зовсім близько, ми дізналися, що й воно вже зайняте «сепарами». Знову кільце. Знову оточення. І майже не лишилося ніяких сил. Замість очікуваних трьох кілометрів до позицій національної гвардії треба було пройти десятки кілометрів в обхід населених пунктів. І ці повідомлення, що суперечать одні одним. Мав рацію Прапор. Не можна нікому вірити. У рекомендації обходити населені пункти була своя логіка. Якби ми були здорові й на ногах, то, певно, так і вчинили б, але за наших обставин ці рекомендації були малокорисними. Після відходу Філіна та Діми ми розуміли, що не варто чекати їхнього повернення. Вони пішли туди, де вже немає своїх. Навіть якщо їм якимось чином вдасться вибратися, вони не зможуть нам нічим допомогти. Ймовірність вийти з оточення швидко зводилася нанівець.

Я стою на узбіччі дороги перед переїздом. Повз мене проїжджають автомобілі. Один призупиняється, і з вікна випадає повна баклажка з водою. Благословення...

Інше авто проїжджає, не знижуючи швидкості. Закарбовується в пам’яті ненависний погляд водія, який показує жест долонею біля горла. От дідько... Вже майже немає сил, щоб підняти автомат.

До дороги підходять інші хлопці і п’ють воду. Артем та Влад присіли в «зеленці» біля самого краю дороги. Ми з Володею та Пашею зупиняємо кілька автомобілів. Перший з боку Комсомольського. Люди дають нам попити води й повідомляють, що дорогою в Комсомольське озброєних людей не зустрічали. Наступні два автомобілі рухалися з боку Старобешевого. На обох автомобілях таблички «Діти». Всі заповнені дітьми, людьми та тюками з речами. Люди залишали свої домівки й виїжджали у напрямку Комсомольського. На жест чоловіка з автоматом слухняно з’їжджають праворуч і зупиняються на узбіччі. В очах страх. Після того як переконуємося, що в авто немає місця, відпускаємо. Нарешті з’явилися два автомобілі: попереду таксі «деу ланос» з повністю тонованими стеклами, а позаду нього якийсь позашляховик. Зупиняємо. Таксі порожнє. Позаду гальмує позашляховик, і жінка перелякано й схвильовано пояснює нам, що викликала таксі з Донецька, щоб перевезти речі з Комсомольського до Старобешевого.

Ми забрали з багажника таксі свої речі й дали такси­стові 70 гривень, які він затято відмовлявся брати. Селище Роздольне розділене на дві частини вузьким струмочком річки Кальміус. Передовий блокпост українських військових на іншому боці річки. Коба просить купити йому сигарет, холодного пива й лишається з Союзом біля дороги, а ми з Мазуром та Сталкером ідемо в магазин. Поки нас не було, місцеві жителі попередили Кобу та Союза про те, що в селищі є озброєні бандити. Солдатам не варто так відкрито перебувати посеред вулиці. Треба негайно переправитися на протилежний берег.

Переїжджаємо невеликий місток. Попереду дорога трохи піднімається вгору. Ліворуч та праворуч пагорби. На пагорбі ліворуч — позиція снайпера й кулеметника. Праворуч — новенька свіжопофарбована вантажівка і бійці навколо неї. Зупиняємося біля дороги й виходимо. Беру на згадку номер телефону таксиста. Дякуємо. На прощання кажу йому:

— Щойно ти допоміг п’ятьом бійцям добровольцям. Четверо з батальйону «Дніпро-1», який називають фашистським та каральним. Присягаюся здоров’ям своїх дітей, що ніколи за весь час перебування в батальйоні не стріляв у беззбройних людей та не чинив насильства щодо мирних громадян. Жодного разу не зробив нічого з того, про що не міг би розповісти своїм дітям і за що мене гризла б совість.

Тиснемо один одному руки й прощаємося.

Нацгвардійці пригощають нас всім, що бог послав. А бог послав нацгвардійцям повний ящик всіляких імпортних сигарет на будь-який смак і колір. Від «Winston» і «Marlboro» до «Captain Black». У магазині я сигарет купив, але про запас пригощаюся кількома пачками «Marlboro». Жінка з сусіднього з постом будинку приносить повну каструлю з чаєм. Ми зі Сталкером та Володею осушуємо її одним заходом. Просимо ще. Поки жінка йде заварювати черговий казанок з чаєм, ласуємо кавуном та ще вже не пам’ятаю чим. Доїдаємо куплену ковбасу та хліб. Кобі та Союзу зовсім кепсько. Потрібно негайно їх відвозити до лікарів. Бійці на блокпосту зупиняють перше-ліпше авто, в якому виявляється вже знайомий нам таксист.

Автомобілі Червоного Хреста, якими насправді був транспорт, організований бійцями батальйону «Донбас», з’їжджалися в селище аж до вечора. Не скажу, скільки саме було автомобілів, але колона зібралася чимала. Виїжджали з селища вже після заходу сонця. Спочатку колона трохи заблукала й виїхала на якийсь розбитий блокпост, де нас зустріли агресивні цивільні зі зброєю. Швидше за все, нарвалися на якихось «сепарів». Там було багато розбитої техніки при дорозі. Після недовгих пояснень колона розвернулася та змінила маршрут. У дорозі в «газелі», що їхала в голові колони, спустило колесо, і вона зупинилася на узбіччі. Наш автобус обійшов «газель» і став на чолі колони. На телефоні Дена ще залишалося близько десяти відсотків зарядки, і завдяки його навігатору ми проклали шлях до Волновахи і щасливо до неї дісталися. Дениса вже не було з нами, але він все ще допомагав нам дістатися додому. Було вже темно, коли ми при в’їзді до Волновахи звернули увагу на майже безлюдний блокпост на донецькій трасі. На посту сиротливо стояло даїшне авто та кілька бійців, які лише привітно помахали нам услід, навіть не намагаючись зупинити та перевірити колону. Мабуть, їх заздалегідь попередили про наше прибуття.

Рідне місто зустрічало нас без особливої помпезності. Нічний Дніпропетровськ ніби натякав, що всі сплять, й головні події міста на сьогодні вже сталися. Ласкаво просимо до міста, де немає війни, і де з самого ранку в усіх школах лунатиме традиційний перший дзвоник. Вчителі та поважні дядьки в строгих костюмах говоритимуть на лінійках про патріотизм та необхідність любити свою Батьківщину, після чого будуть дзвеніти келихи з шампанським на кухнях мирного міста, відзначаючи День знань. Може, навіть буде святковий салют. І це все покажуть в новинах по телевізору.

Тоді ще не було в моді вночі зустрічати бійців з оркестрами, квітами й телебаченням. Тим паче, що бійці-то вийшли самостійно, цілими та зі зброєю. Ніякого трагізму чи пафосу. Було близько другої години ночі, коли ми з Союзом зайшли в батальйонну збройову кімнату й здали свої автомати.

— О котрій завтра на службу? — запитав я у одного з інспекторів штабу.

Артем подивився на мене зі співчуттям і сказав:

— Відпочивай. Тобі зателефонують, коли виходити.

Пістолет Дена, який я витягнув у нього з розгрузки під Новокатеринівкою, якийсь час зберігав вдома, як реліквію, але потім все ж вирішив здати. Хоча я ніколи не хотів бути співробітником правоохоронних органів, та зараз я ним став. Щоб не було внутрішнього конфлікту із самим собою, я вирішив не зберігати вдома те, чому не місце у законослухняного громадянина. Зрештою, я представник нової міліції чи хто?

Довго потім не міг собі пробачити, що залишив біля будівлі обласної адміністрації Вову Мазура. Він опинився о третій годині ночі в чужому місті й не знав, куди йому йти. Зрештою, він пройшов пішки до лікарні Мечникова, де звернувся до лікарів за медичною допомогою.

Друзі відвезли мене додому. Дорогою до дружини та дітей я попросив моїх друзів зупинитися біля будинку моїх батьків. Обійнявши розчулених матір та батька, я просто сказав: «Мамо, я повернувся. Не плач. Все гаразд». Дружина, ридаючи, довго не випускала мене зі своїх обіймів. Я стояв змарнілий, брудний та неголений. В чужих берцях, брудних камуфльованих штанях, футболці та розгрузці поверх бронежилета і теж плакав. Я нарешті побачив свою дружину та сплячих дітей. За що решту життя дякуватиму Господу. Тому що в ті дні Він вивів мене цілим та неушкодженим Рукою Своєю зі справжнього пекла. Йому слава, честь та поклоніння на віки вічні. Амінь.

• Сергій Глотов та ін. «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»

«Танки в аеропорту! Викликаємо вогонь на себе!»

Аеропорт був стратегічно важливим об’єктом, і загроза штурму була постійною — військовослужбовці очікували його з дня на день. Фактично штурм розпочався 30 серпня.

Десь із шостої години ранку була серйозна артилерійська підготовка — нас десь години дві бомбили, тобто артилерія дві години працювала безперестанку. Весь аеропорт практично горів. Станом на 30 серпня ми могли ще відбиватися — була ще техніка, артилерія своя.

У той же день, 30 серпня, у полон було взято трьох російських військовослужбовців, які їхали на бензовозі заправляти техніку і помилилися дорогою.

У ніч з 30 на 31 серпня територію аеропорту продовжували посипати снарядами.

Вихід з аеропорту тривав до ночі — групи військово­службовців з різних підрозділів покидали його у різні періоди часу. Маршрут слідування в усіх груп був приблизно тим самим: аеропорт — Георгіївка — Лутугине — Щастя — Побєда.

Бійців, які відходили вдень, місцеві жителі у Георгіївці зустрічали і вітали — вони ще не знали, що українські військові вже повністю виходять з аеропорту і покидають цей район.

Частина бійців відступали на БТРі, зокрема поранені, інші — пішим ходом.

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

31 серпня. Полон. Нас підняли на коліна. Забрали зброю. Відвели з дороги і посадили компактною купкою. Наказали зняти амуніцію, рюкзаки, рукавиці, шоломи, віддати телефони.

Я нарешті зміг їх нормально розгледіти. На виду було небагато, три-чотири чоловіки. Російська форма — цифра, кевларові шоломи, у всіх однакове обмундирування, російські автомати, російський акцент російської мови. Діють злагоджено, як армійський підрозділ. Ніяких нашивок і відзнак. Тільки білі пов’язки для швидкої ідентифікації. Вони виглядали, як «зелені чоловічки», яких навесні по телевізору показували.

Для мене сумнівів не було, що ми маємо справу з росіянами, і це не добровольці, що надивились Кисельова, а професійні військові.

Але якби сумніви і були, то їхній головний розвіяв їх остаточно. Це був хлопець років 25-ти, той, який стріляв у мене поруч із головою. Зараз він підійшов, було видно, що його вже відпустив бойовий стан і зараз він був на адреналіновому підйомі. Може, тому він був такий відвертий і не проти поговорити... Звали його Алєксєй (не впевнений на 100%, але так мені запам’яталося, тому буде Алєксєєм).

Поки нас розпаковували, ми перекидалися фразами. Порядок може бути інший, тут я спробую передати сенс того, що запам’яталося.

— Я чотири з половиною в спецназі, — хрін знає, в якому, я підозрюю, що мався на увазі спецназ ВДВ, а не міліцейський «Беркут». — Я із ... (не запам’ятав, а брехати не хочу, чи то Твер, чи Пенза, чи Архангельськ). — А ви звідки?

— Із Харкова більшість.

— .................

— Що ж ви творите, брати-слов’яни, що ж ви Донецьк бомбите? — підійшов інший спецназівець.

— Не вірте телевізору.

— Я телевізор не дивлюся, у мене є щоденні зведення.

— .......................

— О, дивись, зелені ракети. Звідки вони знають про них? Це вночі ви стріляли?

— Ні, ми намагалися вас обійти.

— .......................

— Це що таке? — знайшовши у одного із наших брелок «дякую тобі, Боже, що я не москаль».

— Сувенір, у Києві купив.

— Взагалі, що за дитсадок — оце ваше «Путін х...ло», як це розуміти?

Як діти, — хотілося їм сказати, що це не дитсадок, а кров чоловіків, сльози жінок і розірвана країна (але не знайшлись на той момент правильні слова).

— А це що за шеврон. Хее ееН Пее. Це що таке?

— Громадська організація. Харківський народний полк.

— А... громадська організація... — зі згасаючим інтересом.

— ..............

— О, глянь. Новенькі автомати. Дивися, у них бронебійні патрони. О, це хороший кулемет, треба собі залишити, не віддавай. Форма натівська, шоломи...

— Це вас НАТО одягнуло? — вже звертаючись до нас.

— Волонтери, що знайшли в секонді, те і підігнали. А так хоч у джинсах воюй.

— .....................

— Мужики, як до цього дійшло? Ви, російські солдати, берете в полон українських солдат? Ставите на коліна солдат, офіцера української армії? — це був «Сокіл».

— Ми вам припинимо війну, — ага, а хто її розпочав?

— Ваші обстрілювали Ростовську область.

— Ні, ми були на висоті і бачили, як ви нас обстрілюєте з території Росії.

— Що з нами далі буде?

— Передамо вас до ФСБ, — в той момент я думав, що вони мають на увазі ФСБ у РФ, але, як потім з’ясувалось, передавати нас збиралися ФСБ в «днр» — я собі уявив, як ставлю фсбешнику в Ростовській області питання із розряду «wtf я тут роблю?»

— .................

— Я сказав, що я доброволець, бо хоч і закликали, я тут зі своєї волі.

— Не зрозумів? — насторожився спецназівець.

— Це обов’язок громадянина — захищати свою країну.

— Від кого? — здивовано.

— Від тих, хто в неї прийшов зі зброєю. Скажи, будь ласка, а що російська армія робить на території України?

— Ну, Путін же вам сказав, що якщо не відстанете від Донецька до 20 серпня, то він уведе війська.

Він навіть не намагався сказати щось на кшталт «нас-тут-нема», рівень відвертості зашкалював настільки, наче ми вже були списані з рахунку.

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Довга дорога додому

Світає. Вітряно. Ранковий холод сильно освіжає. Підкинув іще дров у багаття. Зігрів чайник. Снідати немає чим. Заварив чорного чаю. Сонце освітлює місцевість першими східними променями. Сонні солдати з нічного наряду повільно повертаються до своїх наметів. За туманом нікого не видно.

Уже через годину стрімко біжу до складу. Випросив там дещо із залишків волонтерської допомоги: пару гумових капців, велику сіру майку й нижню білизну п’ятдесят восьмого розміру. Радий і тому. На зворотному шляху запитав зустрічних солдатів, де тут розгорнуті військово-польові душові. Мабуть, саме з огляду на мій брудний вигляд вони швидко вказали напрямок й чемно попередили, що воду з криниці, мабуть, ще тільки везуть. Прямую через хазяйську частину сосновим лісом. Нарешті знайшов. Саморобні душові заливаються свіжонабраною водою. Зрадівши, швидко роздягаюся. Старий водій водовозки, побачивши мене так рано, вискакує з кабіни:

— Служивий, ти куди? Вона ж така холодна, що кістки ломить! Почекай до обіду, щоб трохи відійшла на сонці. Щойно з криниці качав! — і зсунув кепку на потилицю й дивиться на мене з подивом.

А я вже так хочу переодягнутися в чисте, що, не відповівши ні слова, швидко застрибую в душ-кабінку. Так мені добре у воді, що миюся й не відчуваю того криничного холоду. Турботливий дід усе не заспокоюється:

— Синочку, ти що такий бідовий? Часом не з Іловайського котла? З оточення?

Мовчки киваю йому. Обернувся й інтенсивно намагаюся відмити грязюку, що вже аж в’їлася у шкіру. Дід усе сидів зверху душових і подавав воду в баки. Старими сивими очима він сумно дивився на великі синці на моїй спині й траншейний бруд на всьому тілі, що потоками стікав із мене. Дід знову мовить із сумом:

— Ти такий худий та страшний. Ти штурмовик?

Я підняв червоні від неспання очі вгору на сивого діда й тихо відповів:

— Військовий хірург...

Дід повільно зняв картуза, сумно похитав головою й більше нічого не запитував. Він мовчки дивився в далечінь і витирав рукавом гімнастерки сльози. Ранковий прохолодний вітер сильно дув із поля попід дерев’яні щити душової. Я помився ще зо два рази, й позаяк витертись не мав чим — то залишився так стояти. Швидко висох на холодному протязі й одягнув видану велику майку. Спочатку ніби вскочив у спідню білизну, проте потім зрозумів — вона настільки велика, що я з легкістю помістився в одну шаньку. Сміюся з себе, а за мною й дід: так, п’ятдесят восьмий розмір тепер точно не мій, я і на сорок четвертий не потягну. Проте — це все, що було на складі. Й дякувати тому, що тільки по своїй добрій волі солдати не відмовили в допомозі. Відчистив стару форму мокрою ганчіркою й одягаю знову. Нестрижене волосся кублилось на моїй голові врізнобіч. Неголений вигляд ще з позаминулих тижнів не додавав належного вигляду офіцера. Старе військове взуття довелося теж викинути — зовсім порвалося й розлізлося. Ходитиму поки що у виданих гумових капцях.

Прийшов до своїх. Хлопці вже пишуть довгі пояснювальні й рапорти про наше життя на передовій і численну згорілу техніку в боях під Іловайськом. Солдатів, які вижили з нами, забрали в сусідній взвод. Тепер ми залишаємося вшістьох. Як останньому з офіцерів, що вижив, мені випадає завдання подзвонить в місто Рівне, щоб звітувати перед начальством щодо лікарсько-сестринської групи. Беручи до уваги те, що матеріально-технічна база і рота, при якій ми служили, повністю знищені в бою, командир наказав нам повертатися в межі дислокації госпіталю й поклав трубку.

Жодної машини в нас немає. Документи згоріли. Коштів теж не маємо. Нічому не здивовані й биті життям, ми зателефонували всім знайомим волонтерам, які допомагають учасникам АТО у скрутних ситуаціях. За годину добрі люди знайшли необхідне авто, двох водіїв і пальне на всю дорогу додому. Машина має прибути вже сьогодні.

Права половина обличчя ще досі болить — як кип’ятком облита. Неврит. Біжу в медичний пункт для додаткової ін’єкції. На зворотньому шляху помічаю, що всі йдуть на шикування до командирського військово-польового пункту. Приєднуюсь.

Шикуємося. Тепле сонце приємно зігріває загорілі неголені обличчя військовослужбовців. У більшості моїх — немає навіть статутного головного убору. Місцевий командир добросовісно та з відчутною повагою пояснив етапи нашого від’їзду й зібрав пояснювальні записки з рапортами.

Місцевий бортовий «Урал» забрав мене з десятком солдатів для перевезення до військового складу зброї та боєприпасів. Прямуємо в інший бік лісу на великий пустир. Підбиту військову техніку, яка переміщена сюди з боїв, не охопити оком.

Ось ми вже й стоїмо в черзі до начальника складу. По сусідству ремонтують шасі великої вантажівки. Випадково важке колесо зіскакує з вісі тягача й швидко котиться вниз на склад відпрацьованих танкових гільз. Ремонтники голосно кричать молодому солдату внизу складу. Він ледве встигає відскочити в останню мить від важкого колеса, яке з неймовірною силою вдаряється в склад й розкидає чималі гільзи з голосним дзвоном й кублами пилюки. Всі замовкли. Бідолаха мало не втратив життя на рівному місці. І не треба війни. Невтомна смерть постійно ходить поряд. Перепочинку їй немає ні вдень, ні вночі.

Оформили нові документи на свою зброю й здали до загального складу. Уперше розлучаюсь зі своїм АК-47. Дивне спустошення в руках і на правому плечі. Щойно позбувся свого немедичного смертоносного інструмента. Назавжди запам’ятаю, що його номер закінчується на вісімку — знак безкінечності.

Ближче до вечора приїхали волонтери на невеликому сучасному фургоні. Місця для одного з нас не вистачає. Нічого — посидимо в тісноті, нам не вперше. Разом славно пообідали. Душевно попрощалися зі своїми. Подякували всім за підтримку. Помолилися перед довгою дорогою й вирушили на захід. Скільки наших хлопців уже ніколи не повернуться додому? Скільки загинуло в страшних боях, віддано захищаючи нашу рідну Батьківщину. Боже мій, як нас мало залишилося...

Покидаємо змучений боями, проте не переможений ворогом, наш український Донбас. Прямуємо майже через усю Україну. Яка краса навкруги! Багаті плодючі землі. Прекрасні міста та люди. Працьовитий сильний народ та гарні щасливі діти. Ніколи не віддамо країни окупанту! Це — наша Батьківщина!

Їдемо через сім областей. Я ні на секунду не заплющую очі. Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Полтавська, Київська, Житомирська, Рівненська області. Щиро радію, що наша велика держава — незалежна. Сьогодні я повертаюся живим...

Боже, бережи Україну!

• Зведення новин

В зоні АТО продовжуються активні бойові дії. Вогневим ударом було знищено підрозділ бойовиків на північній околиці пункту Петровське.

За даними розвідки, після нашого удару на позиціях загарбників спостерігалися вибухи боєприпасів та пожежі.

За останню добу силами АТО було знищено близько 100 бойовиків, Росія продовжує обстрілювати позиції сил АТО.

Про це «Українській правді» повідомив прес-офіцер АТО Леонід Матюхін.

• Сотня «Крим», яка була в складі батальйону Дніпро, повідомляє, що прорвалася з оточення під Іловайськом.

Про це йдеться на офіційній сторінці сотні.

«Ось такий «Зелений коридор» дала Росія. Сотні трупів, десятки в полоні», — сказано в повідомленні.

«Коридору не було, колону тупо почали розстрілювати. Ми пробили 2 кільця оточення і змогли вийти», — додали в повідомленні.

• В морі неподалік від Маріуполя обстріляли 2 катери берегової охорони.

Про це повідомили в Донецькому прикордонному загоні.

За словами чергового оперативного працівника, атака на катери була здійснена приблизно о 15.20.

• З оточення під Іловайськом вийшли ще 69 бійців батальйону «Донбас».

Про це на своїй сторінці у Фейсбук повідомив радник глави МВС Антон Геращенко.

«Тільки що з оточення під Іловайськ вийшли ще 69 бійців батальйону Донбас! У тому числі всі 4 дівчини-бійця. Також вийшли з оточення ще 11 бійців батальйону «Світязь» і 4 бійців батальйону «Дніпро-1»», написав він.