Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

20 квітня 2014 року

• Артем Шевченко «Слов’янськ. Початок війни»

Перша атака.

Візитка Яроша

20 квітня 2014 року сталася перша поява зведених сил Антитерористичної операції під Ізюмом за 40 км від Слов’янська: рота десантників 80-ї оамбр ВДВ під командуванням В. Сухаревського на БТР-80, два вертольоти Мі-8 і загони спецпризначенців Нацгвардії МВС «Омега» і «Вега», кадрові частини Внутрішніх військ і спецпідрозділ СБУ («Альфа»). Усе це строкате воїнство загальною чисельністю до батальйону стояло на видноті в полі відразу за першим постом ДАІ після спуску з гори Кременець на виїзді з Ізюма в напрямку Слов’янська. Під нею й облаштували перший табір зведених сил АТО під кодовою назвою «Луна».

Арсен Аваков, міністр внутрішніх справ України:

— Вот здесь и была первая база Антитеррористической операции, где располагались сразу национальные гвардейцы, военнослужащие Вооруженных сил и Службы безопасности Украины. В основном это была база Нацгвардии, но потом к ней присоединились уже и военные. Здесь, где летом сейчас пасутся коровы, у нас была площадка, на которую приземлялись вертолеты. Тут вокруг все поля были заминированы, и это было, конечно, необычно. И необычно это было не только для меня. Также с этим не могли смириться военные. Почему, собственно, Национальная гвардия взяла тогда лидирующий руль? Они смогли первыми перестроиться. А военным понадобилось время.

Десантники обвішували борти бронетранспортерів ящиками з-під патронів, посилюючи захист від кумулятивних зарядів ворожих гранатометів. Спецпризначенці метушливо гуртувалися окремо від армійців, вочевидь не розуміючи, з чим їм невдовзі доведеться зіткнутися. Незважаючи на свій ззовні загрозливий вигляд, це збройне угрупування тоді, 20 квітня 2014 року, було позбавлене єдиного командування й точних розвідувальних даних про ситуацію в захопленому Слов’янську. Натомість противник, навпаки, мав повні дані про сили й засоби нашого угруповання сил АТО, бо численні журналісти й просто випадкові зіваки хіба що всередину бронетехніки не залазили, розглядаючи таку дивину, як демонстрація сили українськими силовими структурами — ЗСУ, СБУ і МВС.

Дмитро Ярош, командир Української добровольчої ­армії, у квітні 2014-го — лідер «Правого сектору» і кандидат у Президенти України:

— Ми ухвалили рішення про проведення цієї операції 19 квітня 2014 року. Була потреба у виведенні зі строю трансформатора на Карачуні біля Слов’янська, який обслуговував телевізійну вежу, якою могли скористатися терористи. Через обласну нашу Дніпровську держадміністрацію поступило таке прохання: якщо особовий склад готовий виконати таке завдання, то, відповідно, його треба виконати. Було відібрано двадцять добровольців, озброєних мірою наших скромних можливостей. Зброя була дуже різноманітна: від пістолетів-кулемета Судаєва 1943 року випуску до АКСУ, але їх було дуже й дуже мало. Слава Богу, що хлопці були всі вмотивовані, хоча б елементарний базис з поводження зі зброєю та взаємодії зі своїми товаришами мали. Відповідно, ми таку операцію задумали й почали її реалізовувати за допомогою тодішньої обласної адміністрації під керівництвом Ігоря Коломойського, Геннадія Корбана, Бориса Філатова — то одна команда була, і ці хлопці нам допомогли. Я відразу ж, інструктуючи нашу бойову групу, попередив людей, що в нас розвідувальної інформації практично немає по конкретних розташуваннях ворожих блокпостів тощо, тобто вона була дуже загальна. Тому ми передбачали той варіант, що можемо просто встряти у якийсь блокпост, і тоді треба його зачистити й відходити, бо боєприпасів у нас було дуже мало: по «два ріжки на брата» буквально. Я зрозумів, що якесь велике завдання нам не вдасться виконати й треба буде ­маневрувати. В принципі так і вийшло. Ми витягнулися цією колоною, вперлися в блокпост сепаратистів у с. Билбасівка, бо першу машину ввело в оману ще й те, що над тим блокпостом був десантний прапор. Хлопці втомилися, дорога, великий переїзд. Перша машина була така трохи дезінформована. Як тільки побачили, що то сепаратисти, а вони побачили, що ми явно не їхні, вони відкрили вогонь. На жаль, водія першої машини Михайла Станіславенка першою сепарською чергою було вбито.

Цікава деталь. Коли ми їхали на операцію, я дав наказ залишити все, що може нас ототожнювати з «Правим сектором» — документи й таке інше. Ми залишили все, а от власне цей водій, що загинув, він взагалі був цивільним, навіть не був у «Правому секторі», але зголосився поїхати водієм. У нього лишилася моя візитка. Власне, коли вони взяли тіло Михайла, у нього цю візитку знайшли. І з візиткою Яроша вийшов такий комунікаційний мем, але я ніяких сил для цього не прикладав, у всякому разі — воно само собою вийшло. Якби вона не була полита кров’ю, то, звичайно, можна було б на сміх підіймати цю річ, але ця візитівка реально вмита кров’ю. Тому, я думаю, що вона теж відіграла свою роль: знаю, що хлопці з аеророзвідки не раз викидали цю візитку над Донецьком і Луганськом, використовували її як зброю.

Мені передали з обласної адміністрації, що це прохання в. о. Президента Олександра Турчинова — провести цю операцію, тому для мене Верховний Головнокомандувач дав наказ, і все було чітко зрозуміло. Інформацію довів до своїх бійців: що це не «махновщина», не «отсебятина», а ми виконуємо необхідні для держави завдання.

У мене була всього одна сутичка з міліцейськими генералами, як раз в Ізюмі. Вони мені казали: «Ну от, ви почали війну». Насправді війну ми не почали, ми вже давали відповідь на агресію російських диверсійних груп, які захоплювали все і вся на Донбасі. Якби ця відповідь не пішла від нас, я думаю, вона б пішла від інших добровольців, але все одно вона була б, бо українці після Майдану, після тої крові, що була там пролита, були готові до активних дій — захищати свою Батьківщину зі зброєю зокрема. Думаю, така ж ситуація, як приблизно і з Майданом.

Рік-два тому говорив уже з військовими хлопцями, з якими ми стали побратимами, братами по зброї практично, а вони: «От ми не розуміємо, чому ви виступали на Майдані, палили людей у формі тощо». Кажу: тут же річ у тім, що ми тоді вже почали захищати незалежність України від режиму Януковича, який ту незалежність здавав. Мені не йшлося про євроінтеграцію, мені тоді ще йшлося про захист держави. Тому воно так із Майдану дуже логічно перейшло: ми захищали державу там, її цілісність і незалежність і, відповідно, й далі захищали її на Донбасі. Ну і що, що у Слов’янську сепаратисти всіх лякали «Правим сектором»? Ще й до того весь Майдан лякали, тому-то було таке продовження «залякування». Для мене то не було суттєвим чинником, бо я чудово розумів, що, не показавши зуби, не показавши силу української зброї, неможливо зупинити агресію, бо водночас відбувалися у Дніпрі спроби заколотів, у Харкові. Південь ми майже втрачали й так далі. Тобто треба було діяти — то для мене однозначно. Звичайно, що я для себе зробив якісь тактичні висновки: не можна аж так нахрапом йти у такі шабельні атаки й можна було мінімізувати навіть ту одну нашу втрату й не допустити її. Але то було після бою легко думати й говорити. На превеликий жаль, не завжди так вдається. Проте стратегічно я переконаний, що українці тільки у такий спосіб і мають відповідати на агресію.

Атака «Правого сектору» у великодню ніч 20 квітня 2014 року на блокпосту в Билбасівці, звісно, спровокувала хвилю обурення сепаратистів у Слов’янську. З шести загиб­лих бойовиків робили ледь не мучеників.

Хай там як, але операція блокування міста розгорталася. Тактика її полягала в поступовому перебиранні конт­ролю силами АТО над ключовими транспортними вузлами навколо Слов’янська шляхом витискання сепаратистів і захоплення цих позицій. Передусім на північному напрямку, щоб обмежити можливість просування вже озброєного бронетехнікою противника у напрямку Ізюм — Чугуїв — Харків.

• Сергій Глотов та ін. «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»

[20 квітня. Луганськ]

Аеропорт не здаватимуть

До захоплення великої кількості зброї в обласному управлінні СБУ та початку постачання важкої техніки з Росії головною тактикою бойовиків був психологічний тиск. Протягом квітня на перемовини в аеропорт разів із десять приїжджали представники донських козаків та інших незаконних збройних формувань. Вони мали автомати, почувалися доволі впевнено, проте поводилися спокійно, без проявів агресії. Бойовики питали у військових, навіщо вони сюди приїхали, намагалися змустити віддати зброю та їхати додому, пере­конували, що аеропорт захищати марно та нема від кого. Військові вели себе стримано, незмінно відповідаючи, що виконують наказ і захищають стратегічний об’єкт. Іноді російські найманці, відчуваючи, що не можуть переконати десантників, вдавалися до відвертих провокацій — били вікна у диспетчерській вежі, жбурляли каміння та кидали петарди, намагаючись спровокувати військових відкрити вогонь, але їхні зусилля не увінчалися успіхом.

Був пост, який знаходився на відстані майже двох кілометрів від аеропорту з західної сторони, ближче до Георгіївки. І моє завдання було його охороняти: не допускати туди проникнення ніяких сторонніх осіб.

Ці чотири чоловіка, які приїхали до мене — їм одразу не сподобалося, що мій солдат навів на них зброю. Але це вимушені дії були зі сторони мого бійця. Тому що невідомі люди... Вони приїхали на «Жигулях» (здається, «копійці»). Я візуально бачив там два автомати. Вони автомати лишили в машині, вийшли ніби без зброї. Але в двох із чотирьох я також бачив пістолети. В одного кобура стирчала з-під куртки — було помітно, в другого кобура була біля руки — на грудині. Почали питати: «Де там старший?» і тому подібні речі. Казали: «Ми завтра відправимо до вас місцевих бабульок. Вони вас тарілками, черпаками закидають, кастрюлями, і ви підете. Вам тут не раді. Чого ви сюди взагалі приїхали? Це наша земля». Ще погрожували, що у них є міномети 82-го калібру. Питали, де наша техніка, де мій БТР стоїть. Пропонували — давайте ми знімемо фільм, кіно. Покажем потім в Інтернеті одразу. Ви нам БТР віддайте, зброю — і їдьте собі додому. А в інтернеті ми покажем кіно, що ми вас обстрілювали і тому подібне. Я категорично відмовився, тому що я знаходжусь на військовій службі й підписував контракт із Збройними силами і давав присягу. Один показував паспорт. Казав: «Я гражданин Украины. Вы будете в меня стрелять?» Я говорю: «Звісно ж, ні. Якщо немає прямої загрози життю мого особового складу — ніхто вас чіпати не буде. Якщо згідно зі «статутом вартової гарнізонної служби» ви будете порушувати зону — територію, яка знаходиться під нашою охороною, і добиратись до об’єктів, не виконуючи наказів зупинитись, — то все буде згідно з визначеними правилами. А просто так вас ніхто чіпати не буде. Ми звичайні військові».

Потім вони зібрались, побачили, що я стою вперто на своєму: зброю не збираюсь віддавати ні в якому разі, техніку також, на їхні умови не йду. Вони поїхали до терміналу, де на той час штаб наш знаходився. Вони зрозуміли, що старший по-любому там. Але в той момент вони старшого не застали. Тому що в цей саме час на східній стороні аеропорту приземлився один парашутист, якого тоді «взяли» і передали, наскільки мені відомо, Службі безпеки.

Богдан Дишко, молодший сержант, 80 ОАЕМБр

20 квітня, на Великдень, місцеві активісти приїхали в гості до військових, щоб привітати зі святом — привезли подарунки, смаколики, почастували освяченими пасхами та писанками. Це були останні спокійні дні в Луганському аеропорту.

• Зведення новин

Небо Сходу України цілодобово охороняють тисячі військових — Міноборони. У Східних регіонах держави для охорони небесного простору залучаються тисячі висококваліфікованих військовослужбовців Повітряних Сил Збройних Сил. Про це йдеться у повідомленні Міністерства оборони України.

Цілодобове чергування несуть військові колективи радіотехнічних та зенітних ракетних військ Повітряних Сил, які підсилені підрозділами протиповітряної оборони Сухопутних військ, — розповіли у прес-службі. «Періодично, для забезпечення більш надійного контролю повітряного суверенітету залучаються військові літаки та бойові вертольоти», — зазначили у відомстві.

• У Севастопольській бухті з ініціативи мотоклубу «Нічні вовки» почали змивати, вичищати і випалювати українські прапори — державний і ВМСУ. Про це повідомляють «Новини Криму». Як повідомили учасники акції, робота почалася за погодженням з командуванням Чорноморського флоту.

• В ніч на 20 квітня озброєні правопорушники та диверсанти, які тероризують місцеве населення у Слов’янську (Донецька обл.) вдалися до цинічної провокації: в результаті інсценування зовнішнього нападу на блок-пост і розстрілу кількох автомобілів загинула людина. Про це йдеться у заяві Служби безпеки України.

«Встановлено, що цієї ночі у Слов’янську не було жодної організації, окрім самих диверсантів та представників криміналітету, яких підтримують та озброюють офіцери ГРУ ЗС РФ. Це підтверджують оперативно-слідчі дії, які здійснюють на місці правоохоронні органи України», — заявили в СБУ.

• «Народний мер» Слов’янська В’ячеслав Пономарьов звернувся до керівництва Росії з проханням ввести в регіон миротворчі сили «для захисту від Національної гвардії і ‘‘Правого сектора’’».

• Органи внутрішніх справ в ніч з 19 на 20 квітня не проводило жодних силових операцій в Донецькій області і в місті Слов’янську зокрема. Про це йдеться у заяві Міністерства внутрішніх справ.

«У той же час не може не насторожувати швидкість, з якою на місці перестрілки з’явилися телевізійні групи російських телеканалів, і явно замовний сюжет інформаційних повідомлень у російських ЗМІ. Першоджерелом інформації є ЗМІ, підконтрольні Дмитру Кисельову, оголошеному персоною нон-грата в ЄС, США та Канаді», — сказано у документі.

МВС заявляє, що після захоплення озброєними терористами міста Слов’янська, ситуація в місті не контролюється органами внутрішніх справ.

«Після захоплення Слов’янського міського відділу міліції місцевим жителям, у тому числі з кримінальним минулим, було видано більше 400 одиниць вогнепальної зброї, що і призводить до травм і жертв», — наголосили у відомстві.

Два пістолета ПМ з Слов’янського міськвідділу міліції були вилучені в Донецьку, де двоє громадян в стані алкогольного сп’яніння почали з’ясовувати між собою стосунки із використанням вогнепальної зброї, — розповіли у міліції.

«Зважаючи на присутність у місті закордонних диверсантів і незаконних збройних формувань, а також неконтрольованого обігу вогнепальної зброї, Слов’янськ є сьогодні найбільш небезпечним містом в Україні», — підкреслили у МВС.

• Внаслідок збройної сутички на блок-посту у Слов’янську (Донецька обл.) в ніч на 20 квітня троє людей загинули, ще троє отримали вогнепальні поранення. Про це йдеться у повідомленні МВС України.

«На в’їзді в Слов’янськ біля с. Билбасівка на блокпосту прибічників «Донецької народної республіки» виникла перестрілка, з обох боків є потерпілі. О 2:20 до блокпосту під’їхали невідомі особи на 4 автомобілях і відкрили вогонь в людей, що там чергували. У відповідь теж пролунали постріли», — зазначили в МВС.

Користувачі інтернету перетворили на посміховисько абсурдну заяву російського МЗС про докази, які на його думку, доводять причетність Правого сектору до стрілянини у Слов’янську в ніч на 20 квітня. Так, МЗС РФ ще до появи будь-якої офіційної інформації з боку українських силових відомств звинуватило «Правий сектор» у порушенні «великоднього перемир’я», оскільки на місці інциденту нібито було знайдено візитку лідера руху — Дмитра Яроша.

«Візитка Яроша» стала інтернет мемом та потрапила в топи українського та російського твіттера.

• На Донбасі бойовики обстріляли українських десантників.

У Добропільському районі Донецької області бойовики обстріляли українських десантників, які несли службу на об’єкті в зазначеному районі.

Про це, посилаючись на дані групи «Інформаційний опір», заявив Дмитро Тимчук. Згідно з повідомленням, обстріл провели бойовики, які під’їхали на мотоциклах.

«Українські десантники відкрили у відповідь вогонь. За попередніми даними, один з нападників був поранений. Він і ще 2 нападників-бойовиків були затримані військовослужбовцями і передані правоохоронним органам. З боку десантників потерпілих немає», — наголошується в повідомленні.