Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

24 травня 2014 року

• Артем Шевченко «Слов’янськ. Початок війни»

Перший журналіст. Несправедливе звинувачення гвардійця Марківа у смерті фотографа Рокеллі

У травні 2014 року наша країна міцно посіла провідне місце на перших шпальтах і у телеефірах світових медіа. Анексія Криму Росією, одразу ж її гібридна агресія на Донбасі, дочасні вибори Президента — усе це привертало до України увагу сотень іноземних журналістів. Більша частина з них, наражаючи себе на небезпеку, прямувала саме на розпечений війною Донбас, де тривала Антитерористична операція. Серед них був і Андреа Роккеллі — італійський фоторепортер-фрілансер, член групи незалежних фоторепортерів Cesura з міста Павія регіону Ломбардіа. Разом із ним працював перекладачем Андрій Миронов, громадянин Росії. У суботу 24 травня в Україні, яка одночасно воювала з ворогом і обирала президента, був так званий передвиборчий «день тиші». У такий день закон забороняє будь-яку політичну агітацію щодо кандидатів у Президенти України. Але ніякою тишею, і тим паче жодними виборами навіть і не війнуло у Слов’янську. Місто щодня наповнювали інші запахи: пороху від пострілів, диму від пожеж. Опорні пункти сил АТО навколо міста були основними цілями для терористів. Обстрілюючи їх, противник намагався, якщо і не прорвати систему блокади, то хоча б завдати якомога більших втрат українським підрозділам. Бойовики їх обстрілювали постійно з усіх видів зброї, якою володіли. У другій половині дня 24 травня під час двогодинного бою на блокпосту № 3а від прямого влучення двох ворожих гранат ВОГ-25 із підствольного гранатомету терористів загинув солдат резерву Станіслав Зінчик. Він став першим загиблим гвардійцем-добровольцем із першого резервного батальйону НГУ. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Приблизно у той самий час в іншому місці, на південній околиці Слов’янська, біля залізничного переїзду в районі керамічної фабрики Zeus Ceramica під час обстрілу загинули громадянин Італії Андреа Рокеллі і його російський перекладач Андрій Миронов. А за три роки, 30 липня 2017 року, в Італії було затримано поліцією старшого сержанта гвардійця-добровольця Віталія Марківа, який на свою біду мав подвійне україно-італійське громадянство і приїхав відвідати матір після тривалої відсутності. Італійське правосуддя несправедливо звинуватило Марківа у причетності до загибелі італійського репортера.

Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії, опублікував 19 липня 2019 року у виданні «Українська правда» ґрунтовну статтю-дослідження цієї драматичної історії, яку ми публікуємо з дозволу автора. Вона найповніше розкриває абсурдність звинувачень і детально описує те, що сталося у той пекельний день 24 травня 2014 року.

— 12 липня 2019 року суд присяжних міста Павії визнав винним та засудив до 24 років тюремного ув’язнення 29-річного нацгвардійця Віталія Марківа за нібито причетність до вбивства італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі та поранення французького фотографа Вільяма Рогелона. Суд не визнав пом’якшувальних обставин (молодий вік, відсутність судимостей, добра поведінка у в’язниці) і призначив максимальне з можливого покарання, передбачене статтями кримінального кодексу Італії.

Як відомо, рішення суду не коментуються. Але, за визначенням, рішення суд ухвалює на основі доказів. У справі Марківа доказів не було. Протягом 17 судових засідань стороною обвинувачення не було наведено жодного доказу, який би підтвердив, що Віталій Марків (чи будь-хто інший з українських військових) 24 травня 2014 року бачив. Немає жодного свідчення про те, що Марків перебував на бойовій позиції в той час, коли загинули журналісти.

За версією обвинувачення, саме Марків (один зі 140 військових на Карачуні) 24 травня 2014 року у другій половині дня побачив групу журналістів, передав координати своєму командиру, а той зі свого боку повідомив військових, які відкрили вогонь із мінометів.

Як «докази» цієї версії прокуратура наводить:

— фото Віталія з двома раціями (зроблене в червні 2014 року), що мало б свідчити про його командирський статус;

— фото бійців, які тримають у руках нацистський прапор (Віталій отримав це фото через месенджер, а прапор був трофеєм, який його колеги захопили в бою);

— фото полоненого (зроблене влітку 2014 року);

— відеоселфі Віталія на горі Карачун, зроблене за місяць після трагедії, на якому видно верхню частину фабрики Zeus Ceramica (але не видно дороги біля фабрики, на якій перебували журналісти);

— телефонні розмови батьків Марківа, в яких вони говорять, що син воює;

— свідчення одного з в’язнів про підготовку Віталієм втечі з тюрми;

— публікація на сайті «Русская весна» про те, як «київська хунта планує» фальшувати свідчення свідків захисту;

— ще декілька таких «важливих доказів» ні про що, які не мають відношення до подій 24 травня 2014 року.

Головними доказами слідство вважає свідчення французького фотографа Вільяма Рогелона, якому вдалося врятуватися після обстрілу, і коротку статтю в газеті Corriere della Sera італійської журналістки Іларії Морані, яка стверджує, що чула розмову свого колеги Марчелло Фаучі з Віталієм Марківим і передала її зміст у статті. Свідчення Рогелона, в яких він робить суб’єктивний висновок, «що стріляли з українського боку», прокуратура вважає доказом обстрілу з українського боку, а статтю Морані — «миттєвим і спонтанним визнанням себе відповідальним за вбивство італійського фотографа» Віталієм Марківим!

Спробуємо проаналізувати ці два головні «докази» слідства та відтворити події, що відбувалися 24 травня 2014 року біля фабрики Zeus Ceramica під Слов’янськом, базуючись, головним чином, на розповіді Вільяма Рогелона — головного свідка обвинувачення.

Почнемо з рішення журналістів їхати з готелю в Сло­в’янську для проведення фотозйомок. Ось як про це розповідає Рогелон французьким прокурорам 8 жовтня 2014 року:

— 24.05.2014, у день обстрілу, протягом цілого дня ситуація сильно погіршується. Чисельні бомбардування мають місце довкола Слов’янська. До цього дня бомбардування відбувалися здебільшого вночі… Близько 15:00 бомбардування припинилися. Близько 16:30 я почув, що Андреа й Андрій залишили свої готельні кімнати, ми обмінялися новинами, і Андреа мене повідомив, що вони з Андрієм їдуть до кварталу, який зазнав ранкових бомбардувань із боку української армії… Я попросив їх, щоб вони взяли мене з собою. Це мені дозволяло зекономити на вартості транспорту та водія і водночас не бути одному в зоні.

7 квітня 2017 року, уже даючи свідчення в Італії, він додає:

— Миронов і Роккеллі хотіли їхати до Краматорська, щоб задокументувати бомбардування, про які Миронов довідався з телефонного дзвінка, який отримав на свій мобільний телефон.

Тут виникає низка запитань: Хто телефонував Миронову? Як він зміг його переконати їхати: адже бойові дії були дуже інтенсивні й зрозуміло, що їхати було дуже небезпечно. За свідченнями водія, Миронов сказав йому їхати до керамічної фабрики. Чи не була це добре організована пастка? Про перебування цих журналістів у Слов’янську знали лише сепаратисти, оскільки вони їх акредитували. Українська влада не мала інформації щодо їхньої присутності в місті.

— Ми виїхали зі Слов’янська з водієм, якого звали Женя. Женя був водієм Миронова та Роккеллі. Нас було четверо в машині. Ми приїхали на місце десь за 10 хвилин. Доки ми їхали, Андрій вирішив зупинитися на одній дорозі перед кінцевим пунктом призначення, щоб зробити фотографії біля фабрики Zeus Ceramica, координати GPS якої такі: N 48, 49’20.0’’/E 37, 34’54,5’’. Саме у цей момент водій зупинив автомобіль на узбіччі дороги за вказаними координатами.

На зображенні 1 видно зону, де розгорталися події. Жовтим кольором схематично позначене місце зупинки автомобіля згідно з координатами, указаними Рогелоном. Чорною лінією, яка винесена окремим фото, позначена стіна огородження території фабрики. Схематичним поїздом на залізничному переїзді зображено поїзд, який терористи приварили до рейок, щоб не допустити проїзду української техніки.

Ліворуч і праворуч унизу зображення видно промислові корпуси фабрики, які були базами сепаратистів. Синьо-жовтим прапорцем позначена телевізійна антена на Карачуні — єдине місце, де перебували українські солдати ЗСУ та НГУ (загалом приблизно 140 осіб). Відстань від антени до автомобіля — 1700 метрів.

— Ми залишили автомобіль і обережно пішли в напрямку залізничної колії, яка перетинала дорогу і яка знаходилася на відстані 200 метрів від автомобіля. Ми зробили фотографії поїзда, який був обгорілий та майже знищений. Андреа Роккеллі та я фотографували, а Андрій Миронов пояснював нам, що цей поїзд мав би перешкодити просуванню української військової техніки, — свідчив Рогелон італійському правосуддю.

На зображенні 2 візуалізовано цей момент розповіді Рогелона. Указано напрямок руху групи та обстріляний поїзд, який вони фотографували.

— Початок стрільби.

Ми залишалися на місці близько 10 хвилин. Ми наблизилися до поїзда і у цей момент із кущів біля поїзда вибіг чоловік. Він був у цивільному і у пляжних тапках. Він біг у нашому напрямку і кричав російською. Миронов нам переклав англійською, що по ньому стріляли і цей чоловік говорив, що треба негайно їхати геть…

— Виконуючи поради цього чоловіка та Миронова, ми швидко поверталися до автомобіля, на відстані 10 метрів один від одного… Можливо, за 30 секунд по нас почали стріляти з автомата Калашникова, стріляли з лівого боку від нас, і кулі потрапляли в загорожу фабрики, що була праворуч від нас. Не можу сказати, скільки осіб стріляло, натомість я впевнений, що саме ми були мішенню.

Група разом із «п’ятою» людиною повертається до автомобіля. Праворуч від них — огорожа фабрики, ліворуч — лісосмуга. Позаду групи — поїзд, а за поїздом, на відстані майже двох кілометрів розташована позиція українських бійців.

За словами Рогелона, стріляли зліва, і кулі відбивалися від огорожі фабрики, що була від них праворуч. Рогелон жодного разу не сказав, що стріляли ззаду! А саме там, позаду них, за поїздом, на відстані 1700 метрів біля телевізійної антени була єдина позиція українських сил.

На зображенні 8 видно розташування приміщень фабрики, які, за свідченнями, зокрема, власника фабрики, італійця Луки Майоккі, були базами бойовиків. У «зеленці» були розташовані їхні бойові позиції. На зображенні вказана протяжність «зеленки», з якої лунали постріли.

Важливо зазначити, що Рогелон — основний свідок обвинувачення — жодного разу не вказав, що стріляли з напрямку, де розташований Карачун. Українські солдати перебували практично в оточенні, оскільки всі підходи до Карачуна були контрольовані терористами, а воду та харчі доставляли гелікоптером. Власне, в одній такій місії загинув генерал Кульчицький, його гелікоптер 29 травня 2014 року збили бойовики Гіркіна.

— Потім ми всі п’ятеро заскочили в рів, який був ліворуч від нас. Рів був оточений високими деревами заввишки 10 метрів і глибокий (близько трьох метрів). На дні рову було сміття та багато пластикових пляшок. Зелені зарості були густі. Поки тривали постріли, ми були в укритті й побігли по дну рову в напрямку машини.

— Ми підійшли по дну рову до рівня автомобіля; зберігали холоднокровність, і Андрій Миронов сказав нам, що ми повинні ще трішки почекати...

У цю мить я зробив останнє фото і відклав фотоапарат. Постріли тривали ще близько хвилини і потім припинилися, — продовжує Рогелон.

Перебуваючи у рові, Вільям Рогелон робить коротке відео, яке продемонстрували карабінери й опублікували ЗМІ. На цьому відео за декілька хвилин до смерті Андрій Миронов розповідає таксисту, що відбувається. Він говорить російською:

— Это перестрелка. С калашникова одиночными стреляли. С двух сторон. Мы попали в середину. Кто-то здесь сидит и стреляет из чего у него есть… здесь тоже где-то миномет стоит рядом.

І це свідчення, абсолютно незалежне, зроблене людиною, яка загинула разом із Роккеллі, записане Рогелоном, першим свідком обвинувачення, і поширене карабінерами, павійський суд не взяв до уваги (!!!), продовжуючи розповідати про «умисне вбивство журналіста» українською стороною, з далекого Карачуна, співучасником якого був Віталій Марків? Коли Миронов каже «здесь», «рядом», коли, слухаючи відео, чітко чути близькі постріли, прокурор продовжує розповідати, що стріляли за два кілометри, і суд дає рацію йому, а не Миронову?! І після цього хтось ще повинен вірити такому суду? Що це, як не політичне замовлення?

Але продовжимо розповідь Рогелона. Далі він розповідає про мінометний обстріл, про загибель Миронова і Роккеллі і про своє поранення. Опустимо цей момент через жорстокість розповіді й оскільки в ній він нічого не говорить про те, звідки стріляли, що, власне, і є предметом цього розслідування.

— Після того я почув, як хтось ламає гілки, і тоді я зрозумів, що якісь особи спускалися до мене, я не можу сказати, хто це міг бути, — зазначив Рогелон французьким слідчим у 2014 році.

За три роки після цього італійським прокурорам він сказав таке:

— За 10 хвилин після мінометного обстрілу я почув, як якісь особи спускалися до середини рову. Чув черги (автоматні — ред.) у моєму напрямку, і тоді я почав кричати, що я журналіст; у цей час постріли припинилися. Я вийшов з рову з піднятими руками, тримаючи фотоапарат в руках над головою, пустившись йти вздовж дороги у напрямку Слов’янська, зустрів трохи згодом проросійських бойовиків, які розбігалися урозсип, які в мене не стріляли й дозволили мені пройти. З огляду на сказане вище, я думаю, що солдати в рові були українськими солдатами».

А тепер банальне запитання: хто сходив у рів добивати жертви автоматними чергами? Українці, які були на відстані майже двох кілометрів, за 10 хвилин збігли з Карачуна, перепливли річку, перейшли через залізничну колію на сторону противника, підійшли до самої їхньої бази (фабрики), щоб добити поранених? Чи це були терористи, які перебували на своїй території на відстані кількасот метрів, побачили невідомих, дали точну наводку своєму мінометнику і після вдалої атаки пішли подивитися на результат, знаючи, що міномет більше не працюватиме? Вони почули вигук «журналіст» і, коли очманілий від страху, поранений і шокований Рогелон вийшов на дорогу, вони зустріли його, не стріляли й дали пройти, бо знали вже, що він журналіст. Питання риторичне.

Повернемося до розповіді Рогелона про закінчення атаки, яку він подав у Франції в жовтні 2014 року.

— По мені знову почали стріляти, і я в паніці крикнув декілька разів: «Журналіст!». Постріли негайно припинилися, і я вийшов із піднятими руками та фотоапаратом над головою. Я пішов ліворуч по дорозі уздовж фабрики Zeus Ceramica. Приблизно за 500 метрів я зустрівся лицем до лиця з проросійськими солдатами, за плитами огорожі фабрики, про яку я говорив раніше. Мені здається, що вони сварили/ображали мене російською, жестами вказуючи мені, щоб я йшов. Я їх бачив, приблизно двадцять осіб, і четверо з них навели на мене автомати. Я пройшов повз них і продовжував йти уздовж дороги з піднятими руками. Уже, як я їх не бачив і вони були позаду мене, я почув постріли, що йшли від цієї групи солдатів. Я повернувся і побачив, що вони стріляли в повітря. Вони дали мені зрозуміти, що я мав іти швидше. Попри моє поранення, я спробував бігти, але це мені не вдалося. Я дійшов до першого перехрестя приблизно за 1 км, випадкова машина зупинилася біля мене. Я сів спереду і дав зрозуміти водію, щоб негайно їхав, ми потрапили під нову чергу з автомата Калашникова, з якого стріляли позаду нас.

Тут, щоб не повторюватися, виникає лише одне запитання: хто стріляв і влучив з автомата Калашникова в червону машину, на якій Рогелон залишив зону бойових дій? Вона перебувала на відстані 3 км від Карачуна. Прокурор наполягає на тому, що стріляли з гори, хоча елементарні закони фізики та балістики говорять, що це неможливо.

На судових засіданнях були заслухані декілька експертів із балістики (від сторони обвинувачення і сторони захисту). Вони зійшлися на декількох спільних висновках:

• прицільна дальність стрільби АК-74, який був на озброєнні в НГУ, не перевищує 600–700 метрів, а отже, вести прицільний вогонь із Карачуна (1700 м) неможливо;

• автомобіль таксі, яке досліджували лише на основі цього відео Russia Today (на якому є також перша розповідь водія Євгена), не має вхідних отворів від боєприпасів на даху, а лише вихідні. Вхідні ж знаходяться збоку, це також говорить про те, що стріляли не згори, а знизу, де й перебували бойовики. Резюмуючи цю реконструкцію подій зі слів Рогелона, можна дійти до єдиного логічного висновку — стріляли сепаратисти. Інакше, як можна пояснити такі факти:

• походження перших пострілів із Калашникова зліва направо (в огорожу фабрики), а не ззаду, де знаходилися українські військові на відстані майже 2 км;

• прицільна здатність АК на цій дистанції (менше ніж 500 м) дозволяла влучити у журналістів і в машину, що було нереально з Карачуна (1700 м);

• Андрій Миронов за декілька хвилин до смерті говорить про стрільця, який перебуває поруч, і про міномет поблизу, це підтверджують і звуки пострілів. Українські військові були занадто далеко;

• у рів сходили сепаратисти подивитися на результат атаки. Перебуваючи на відстані 500 м, на рівнині в зоні свого контролю, це більш природно, ніж уявляти собі, що це робили українці.

• солдати-сепаратисти після атаки не пішли прочісувати зону, де загинув Роккеллі, тому що знали, що там немає ворога, оскільки це були вони самі. Не було більше і жодних перестрілок;

• червону машину Рогелона обстріляли сепаратисти, оскільки влучити з Карачуна за 3 км — це фантастика;

• Рогелон ніколи не бачив українських солдатів (він про це постійно заявляв).

Які висновки робить сам Рогелон про походження обстрілів? Після опису всієї динаміки подій того дня, яка майже повністю викладена вище, Рогелон стверджує, що стріляли з українського боку. Щоправда, щоразу по-різному.

Так, 8 жовтня 2014 року, даючи свідчення слідчим у Франції, його висновок дуже обережний:

— Думаю, що стріляли українські солдати, але не можу цього стверджувати достовірно.

За три роки після цього, даючи свідчення в Італії, його висновок кардинально змінюється:

— Я дуже впевнений, що постріли з міномета походили з українського боку, оскільки, тікаючи після тих подій, отже, у протилежний бік, я зустрів майже 30 проросійських солдатів. Постріли походили зверху, але шум пострілу міномета, що відкривається в повітрі, походив із полів, тобто з того самого місця, що й постріли з легкої зброї. Припускаю, що вистріли з гранатомета були на нашому рівні, але, шукаючи (в Інтернеті — ред.), я дізнався, що на пагорбі з антеною знаходилася база української армії.

На запитання, на основі чого він стверджує, що стріляли з боку антени, він відповів:

— Їдучи, ми не бачили жодних блокпостів, але всі журналісти знали, не маючи чітких координат, там у зоні була українська позиція.

Отже, приїхавши на допит до Італії і знаючи, що італійці вже мають підозрюваного Марківа, за яким слідкують, Рогелон дістав велику впевненість, що стріляли українці. І ця впевненість базувалася не на фактах, які він бачив і сам розповідав, а на тому, що винного вже призначили і потрібно було лише дати свідчення проти нього. Стріляли українці, тому що «усі знали, що вони були на Карачуні», «після пошуків я дізнався», «після обстрілу я зустрів проросійських солдатів»! Залізні аргументи!

Насправді, як розповів нещодавно колега Рогелона, французький фотограф Поль Гого, якому той дзвонив під час обстрілу, Рогелон не розумів, що відбувається, не міг пояснити, звідки стріляють. І це природно. Особливо, якщо врахувати, що ти знаходишся в 3-метровому рові, а навколо тебе — щільна посадка дерев, які повністю тебе укривають. Я спеціально спускався в цей рів у травні цього року і можу це стверджувати!

Щоб зрозуміти краще ситуацію, автор, на відміну від італійського прокурора, 29 травня 2019 року поїхав у Слов’янськ на місце загибелі Роккеллі, піднявся на Карачун. З пагорба Карачун, з його найбільш наближеної до фабрики частини, видно фабрику, видно переїзд, але зовсім не видно ні дороги, ні авто, ні тим паче людей.

Повторюю, не з бойової позиції Віталія, яка була на 200 метрів позаду, з видом на Андріївку, а з місця найкращого огляду! Не потрібно забувати, що на переїзді стояв поїзд, який ще більше заважав огляду. Власне, через це, за поїздом був ворожий блокпост. Звідти стріляли по Карачуну, а наші військові не могли їх дістати, бо не бачили. Тому жоден український військовий не міг бачити машину і людей й тоді, коли на цю дорогу приїхало таксі з журналістами!

Наприкінці хотілося б коротко зупинитися на єдиному «доказі», який взагалі пов’язує з цією трагедією Віталія Марківа і на основі якого він отримав 24-річний тюремний строк. Йдеться про сумнозвісну замітку в газеті Corriere della Sera італійської журналістки Іларії Морані. У цій статті Морані пише:

— Ми зв’язалися телефоном із капітаном Збройних сил, який на той час був на вежі, координуючи захист міста. (Насправді, Віталій був лише рядовим Нацгвардії і охороняв державний об’єкт — телевізійну антену).

Далі Морані подає свою інтерпретацію відповідей «капітана», не цитуючи при цьому запитань свого колеги Фаучі:

— Тут не жартують, не потрібно наближатися: це стратегічне місце для нас, — розповів військовий. — Зазвичай ми не стріляємо в напрямку міста і по цивільних, але як тільки бачимо якийсь рух, заряджаємо важку артилерію. Так і сталося з машиною двох журналістів та перекладача. Ми звідси стріляємо в радіусі півтора кілометра. Тут немає чіткого фронту, це не війна, як в Лівії. Є дії, розкидані по всьому місту, чекаємо лише наказу для фінальної атаки.

Ось ця інтерпретація журналісткою відповідей «капітана» стала єдиною та основною «підозрою» щодо Марківа. Прокуратура безапеляційно заявила, що цими словами, які опублікувала Морані, Віталій «миттєво і спонтанно визнав себе відповідальним за вбивство італійського фотографа».

Достатньо простого аналізу, щоб зрозуміти, що ця стаття є нічим іншим, як намаганням подати сенсаційний матеріал на актуальну тему, не переймаючись такими подробицями, як перевірка інформації, коректність викладу та іншими журналістськими чеснотами.

Насправді, телефонна розмова була, але полягала вона в тому, що Фаучі запитав Марківа, чи можна приїхати на Карачун, а той йому відповів — не приїжджай, бо йдуть постійні бої, і це небезпечно.

Натомість Морані намагалася зробити «новину» без новини. Так з’явився «капітан Збройних сил, який координує захист міста» замість звичайного солдата НГУ. Так солдат підрозділу, в якому не було мінометів, отримав можливість «заряджати важку артилерію». Так цей солдат на відстані майже 2 км почав розрізняти професії людей. Адже, якби Віталій бачив групу, в якій був Роккеллі, він би сказав «група з 5 осіб» або просто «група людей», а не «2 журналісти і перекладач». Цю інформацію мала, власне, Морані, оскільки знала лише про цих трьох осіб, але не знала про водія і цивільного. І вона без жодних мук сумління вклала інформацію, якою володіла, у «цитату капітана», підписуючи 24-річний вирок невинній людині.

Є й великі сумніви в тому, що Морані чула цю розмову на гучному зв’язку, як вона стверджує. Адже вони з Фаучі по-різному переповіли сам зміст розмови, день, коли вона відбулася, місце, де вона відбулася, і мову, якою вона велася. Тобто все. Тож цілком можливо, що свою «сенсацію» Морані написала на основі розповіді Фаучі про цю розмову. І ці підозри є обґрунтованими.

Ні Морані, ні Фаучі, коли фабрикували цю декларацію «капітана», не мали жодної підозри щодо можливої вини Віталія, не кажучи вже про «спонтанне зізнання», як це написала прокуратура. Свідченням тому є той факт, що у вересні 2014 року Фаучі відвідав Віталія в лікарні й попросив у нього бронежилет, який Марків йому радо подарував. Чи робив би це Фаучі, якби Марків йому б признався у ­вбивстві його колеги? Думаю, що для будь-якої нормальної людини відповідь очевидна.

У моєму житті, я не бачив більшого абсурду, ніж у павійському суді. В Італії це називалося «пошуком правди», хоч до правди не має жодного стосунку. Звичайно, попереду ще багато юридичних баталій і, сподіваюся, знайдеться один суддя з критичним мисленням, який прочитає матеріали справи і запитає, а де ж докази? А на разі, очікуючи на справедливий суд, в італійській в’язниці суворого режиму перебуває невинна і надзвичайно мужня людина, Герой російсько-української війни — Віталій Марків!

Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії, для УП

• Зведення новин

Озброєні люди вбили двох людей в Торезі, одну з них — біля міськвиконкому. Ще дві людини отримали поранення.

Про це повідомила прес-служба Донецької ОДА.

• Терористична організація, самопроголошена «Донецька народна республіка» відкрила своє «посольство» в столиці Росії.

• Терористи в Слов’янську здійснюють спробу оточити блокпости українських військових. Про це у своєму Фейсбуці написав журналіст Аркадій Бабченко.

«Стрілянина постійна з усіх боків. Траса на під’їзді до одного з блоків перерізана, на під’їзді до другого, можливо, теж», — написав він. За його інформацією, з сусідніх пагорбів працюють гранатометники.

«І, здається, десь у лісопосадці працює «Нона», підібралася близько — але це поки не точно. Але міномети працюють щільно і по великій площі ураження», — повідомляє Бабченко.

Крім того, він написав, що з району Хімзаводу працюють снайпера.

• Під час атаки на блокпост АТО під Слов’янському загинули 2 українських військових, 4 поранені. Такі дані оприлюднив керівник групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.

«В ході атаки бойовики використовували крім автоматичної зброї міномети і гранатомети. В результаті бойового зіткнення атака була відбита», — зазначає він.

«З боку українських силовиків 2 загиблих, 4 поранених. Даних щодо втрат терористів на даний момент немає», — повідомляє журналіст.