Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

24 серпня 2014 року

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Згодом бійці, що повернулися додому після полону, розповідали, що російські солдати, з якими їм довелося спілкуватися, стверджували, що головні висоти між Старобешевим та Іловайськом вони зайняли ще задовго до вторгнення головних російських військ. Вони скаржилися, що їм довелося більше тижня вести приховане спостереження без достатнього забезпечення за переміщеннями українських силовиків у напрямку Іловайська та чекати підходу основних своїх сил. Із зайнятого укріпу у гарному настрої промчав боєць «Донбасу» на віджатому невеликому тракторі. На відбитих у бойовиків блокпостах наші бійці освоювалися для оборони. Тут знайшлися два генератори та багато кинутого боєкомплекту. Мені надійшла команда від командира роти висунутися до укріпленого району для вивантаження боєкомплекту з «халка» та завантаження в нього трофеїв із зайнятих позицій. Після цього ми з «бежевим» повернулися до дитсадка, де вивантажили все добро з автівок та дочекалися, поки куховарки з Італійцем приготують обід. Доки готувалася їжа для бійців, я вантажив у «халк» необхідний боєкомплект. Бійці «Херсона» та «Світязя» були озброєні автоматами калібру 5,45 й добряче витратилися під час штурму. Для поповнення їх запасів я зайшов до них у розташування, і бійці, які залишилися у дитсадку, допомогли завантажити ящики з патронами для своїх побратимів, що лишилися утримувати та обороняти укріпрайон. Завантаживши автомобілі, ми повернулися на зайняті позиції й розвантажилися. Після цього Толик з полковником Печененком на «бежевому» повернулися в школу, а я залишився біля чотириповерхової будівлі. Під’їхавши до першого від дороги під’їзду, я допоміг вивантажити на перший поверх передану з дитсадка воду та боєприпаси. Поки хлопці заносили баклаги з водою в будівлю, я вирішив трохи оглядітися у дворі, прикидаючи, куди б краще буде поставити на ніч «халк». Біля шлагбаума на КПП я побачив розпухле тіло бойовика, якого наші хлопці ліквідували під час першого штурму. Дивно, що «сепари» не забрали й не поховали свого друга. Так само дивувався й Тарас Брус, коли побачив у «зеленці» біля одного із захоплених блокпостів кілька тіл, що розкладалися, з розпізнавальними знаками «Новоросії».

Згодом, коли ми з дружиною знімали квартиру на четвертому поверсі в під’їзді з непрацюючим ліфтом, я часто згадував ці ящики. Коли мені починало здаватися, що піднімати коляску з дитиною важко, я згадував, як тягнув ці чотири цинки з автоматом за плечима, в бронежилеті, битком набитій розгрузці та касці. Сходовий просвіт був в кількох місцях відкритий для огляду через пробоїни у стінах будівлі. Доводилося ворушитися, щоб не отримати випадкову кулю. Тоді дитяча коляска переставала здаватися мені важкою й відразу ставало легше.

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

24 серпня 2014 року.

Надворі тихо. Значить ніхто ще не починав бій. Ще не оговталися від учорашнього дня.

В альтанці «Лєрмонтов» з «Дідом» дискутують про подальші стратегії.

— Друже командире, дозвольте звернутися.

— Да, «Пианист». Говорите.

— А ви не бачили, куди зникли «Камаз» і «Амбал»?

— Они пошли к вашему магазину. Хотят посмотреть, может что-нибудь осталось.

— Дякую, друже командире. Але навряд чи щось знайдуть. Бомбануло вчора капітально.

У гаражі сидить «Утьос» із хлопцями. Обличчя в них такі самі. Порожні. Трохи розряджує цю апатичну атмосферу «Берег». Роздивляється трофейний вогнемет, який дістався ще з Грабського.

— Блін, скільки чищу, а він все одно смердить...

— Так там мозок добряче в’ївся в поверхню. Простіше з нього просто стрельнути й забути. Воно ж одноразове.

— Я б з радістю, тільки немає де.

— Та тут кожен день стільки можливостей. Треба тільки зловити момент.

— «Пианист», а ты чего с «Камазом» не пошел?

— Я спав.

— Как всегда...

— Що це значить? Я просто чергував до ранку. А вони навіть нічого й не казали, що збираються туди йти.

— Ясно...

— А ваша машина також згоріла?

— Да. Вот посмотри фотографии. Мы уже были сегодня там.

На фотографії вже не машина, а друшляк. Усе погнуте, усе в дірках. Ситуація в «Утьоса» ідентична нашій. Купа пального, купа пороху. І снаряд, що підпалив це все. Важко тепер дивитися на цей «Мерседес». Він побував у стількох боях. Рятував нас часто. А зараз... Зараз це брухт.

Доведеться вести бій. Перший стрілковий бій як піхоти. Якщо викриємо себе першими, то це буде вирішальний момент. Щось у мене долоні починають пітніти — це не добре.

Заходимо всередину пожежного гаража. Він закинутий. Під ногами підлоги немає. Тільки каміння та різні уламки. Усе це будівельне сміття дуже сильно видає звуком. Якомога тихіше наступаю на нього, але характерний хруст нікуди не зникає.

«Камаз» рукою показує, щоб швидко забігали до бічної кімнати. Там глухий кут. Позаду тільки металеві ворота. Ще й закручені якимось дротом. Вибратись не вдасться. Вікон на стінах немає. Попереду тільки сітка з отвором для дверей.

Кроки наближаються все ближче і ближче. «Камаз» дістає гранату. Я тихесенько знімаю запобіжник. Автомат уже заздалегідь заряджений. Добре, що хоч зробив це завчасно. Бо лязкання затвора стопроцентово викрило б одразу.

«Кроки» заходять усередину гаража. Сміття повільно хрупає під важким взуттям. Їх там мінімум двоє. «Амбал» також приготував гранату. Якщо ворог підійде впритул, то треба буде битися на смерть.

Повільно ковтаю слину й чекаю вирішальної миті. Серце калатає так, що боюсь, щоб хто інший його не почув. Кроки стихли. Чому вони нікуди не йдуть?

Усе! Вони зрушили з місця. Ідуть упевнено. Напружуюсь і тримаю лівий кут кімнати на мушці. «Камаз» та «Амбал» замахуються. Стоп!

Кроки віддаляються. Стають тихішими і тихішими. Що сталося? Чому не пішли до нас?

За цих кілька секунд так впрів, наче пробіг десять кілометрів. Ну і близько було. Смерть грається з нами, як із цуциками.

— Ждем пару минут и выдвигаемся. «Амбал», спрячь гранату. Подорвать меня хочешь?

— Та не бійся. Вже не підірву.

Треба йти.

Колійна станція. Тут кругом облаштувалися наші хлопці. Тепер вони не тільки при вході. Вони — по всій території. А тут є де розгулятися. Величезна головна будівля. Декілька малих. Металевий ангар, де ремонтують потяги. Тепер звідси вже не підемо. Такої помилки ніхто вже не зробить. Треба закріплятися й тримати оборону. Роззосереджуватись. Щоб не вбивали всіх одразу.

— Потом вернемся сюда. Пошли дальше!

А й справді. Штурм ще не закінчився. На станції тільки частина бійців. Основні сили продовжують наступ на укріплений ра­йон. А ми добряче відстали від усіх. Потрібно наздоганяти.

Попереду триває інтенсивна стрільба. Натовп бійців зі злістю, що залишилась від учорашнього побоїща, суне по дорозі та змітає все на своєму шляху. Вартує тільки ворогу показатись з якось віконечка, як туди вже летить добряча сотня куль. Та ще й ракету можуть запустити.

Ми звертаємо до високої будівлі справа. На першому поверсі — автомобільний гараж. Тут тільки новенький чорний БМВ. За відчиненими дверми і капотом зрозуміло, що її вже намагалися завести, але не вдалось.

Піднімаємось на другий поверх. Тільки вітер гуляє.

— Хто там? Буду стріляти!

— Свої!

— Хто свої?

— «Донбас»!

— Добре, ми також.

Такі моменти дуже небезпечні. В екстреній ситуації можна випадково підстрелити свого або й самому бути підстреленим. Тут нічого дивного. Це ворожа територія, тому ворог може бути де завгодно.

Будівлю вже оглянули. А загальна стрільба ще триває. Але не така інтенсивна.

Уздовж дороги вирито багато траншей. З’єднуються бліндажами. Всюди порожньо. Навіть трупів немає. Біля них валяється багато кровоспинних препаратів та одягу. Навіщо рити такий захист, якщо потім усі звідси тікають?

Підходжу до бліндажа. Треба ж перевірити на всяк випадок.

— Якщо хтось є всередині — виходьте!

Тиша.

— Кидаю гранату!

Беру велику грудку землі й закидую досередини. Якщо там хтось є, то, напевно, зробить якийсь рух. Але — ні. Тихо.

Спускаюся всередину.

— «Пианист», что там?

— Все чисто!

— Хорошо, пошли дальше!

Нарешті доходимо до своїх. Стрільба припинилась. Наступ теж.

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

24 серпня. Відхід

У вікіпедії пишуть про черговий штурм 24-го... Ні, не було його. Можливо, була група, якій накидали гранат із АГС (я писав про неї 23-го, але міг і помилитися). Але на штурм це все одно не тягне.

Я був на своїй позиції, коли підійшов Гордійчук. Він зупинився запитати, як справи. Почув стандартну відповідь, що все нормально, і завмер задумливо на кілька секунд, перш ніж рушити далі.

— «Сумраче», скажи мені, ти ж володієш інформацією? Як зараз із обстановкою? Що навколо нас? Ми дочекаємося допомоги?

Після цього «Сумрак» говорив хвилини три без зупину. У вільному перекладі приблизно наступне:

— Всі брешуть, ніхто нічого не робить. Обіцяють допомогу, йде колона, їх раз обстріляли із «Градів» — вони розвернулися і далі не йдуть. Всі тільки обіцяють по телефону. А я тут теж не можу піти. У мене 25 років у армії Я був в Афгані (американська місія). І тепер все кинути... Добре вам, добровольцям, вас нічого тут не тримає.

— Ну, нас тут нічого не тримає, але, тим не менше, ми тут з тобою стоїмо вже кілька днів.

— Так, тут стоїте... Відходити вам ще небезпечніше, тут хоч окопатися і захищатися можна.

Сперечатися з приводу «відходити небезпечніше» я не став. В голові промайнуло припущення, що, можливо, його самого в штабі не дуже люблять і підставили разом із добровольцями тут намогилі. Але лише думка... А ще я подумав, що йому, напевне, важко робити вибір: наплювавши на керівництво, відходити і рятувати людей чи стояти і триматися, прирікаючи себе та інших на загибель. Схоже, він вибрав шлях самурая.

Машина з пораненими поїхала, а через якийсь час я побачив два спалахи в районі Петровського — хвіст реактивного струменя, потім вибух. Тоді дійшов звук, пострілу і вибуху. Потім ще раз в іншому місці. Згодом прийшла звістка, що машина потрапила в засаду. Частина людей вбита — частина в полоні. У тому стані, в якому я був, мене новина майже не зворушила. Були тільки злість і досада. Навіщо вони поїхали тим самим шляхом... Але взагалі, смерть я вже сприймав як данину і сам дивувався своїй черствості тоді. А «Славута» лютував: «Іван був би живий, якби ви не сиділи тут, а пішли раніше, коли ще можна було».

Іван вижив, хоча його вважали загиблим. Місяць полону, побиттів і знущань. Він не розраховував вийти звідти живим. Після повернення з полону і лікування продовжив службу. Зараз демобілізований.

Настали сутінки, всі зібралися біля «Сумрака» перед штабом, щоб сповістити його про відхід. Це було схоже на бунт на кораблі.

У нашій групі було шість чоловік: у послідовності, як ми виходили: «Бродяга» — поводир , «Сокіл», «Шаман» (я), «Монах», «Лис» і «Запоріжжя» (солдат Кіровоградського БТрО). Ми вже затемна продерлись через лісок, який, кажуть, був нашпигований розтяжками і мінами. Пройшли пустир і залягли напочатку наступного лісу.

Того ж вечора пішла інша група з «Сумраком». Їх вів «Славута». Вони якимось відчайдушним ривком дійшли до Іловайська за кілька днів. Там вони об’єдналися з нашими військами і виходили з ними по коридору, де їх розстрілювали, як утирі. Там поранили в голову Гордійчука, вбили Володимира Бражника.

Ми блукали, петляючи, намагаючись не виявити себе, намагаючись догнати фронт, що відходив. Фронт рухався швидше, ніж ми. Води дуже не вистачало, пили з річок, коли проходили повз, набирали в пляшки і йшли далі, економлячи і сподіваючись дійти до наступної води, поки не вичерпаються сили. Їжі практично не було, але їсти особливо і не хотілося — ми почали входити в режим голодування ще на Савур-Могилі, на сухпайках. Під Кутейниковим ми нарвалися на засаду спецназу ВДВ РФ (вони самі сказали, не приховуючи). Потрапили несподівано, зненацька — вони могли спокійно перестріляти нас, ми навіть не встигли б відповісти. Були взяті в полон (хоча їхній головний, Алєксєй, сказав, що інші групи полонених не беруть: злі дуже через втрати). Тоді в полон потрапили всі, окрім «Лиса», він потрапив у полон пізніше, під Старобешевим. Я вночі втік з-під охорони і пробирався далі самостійно. Протягом всього шляху мені допомагали люди, котрих я зустрічав. В якийсь чудесний спосіб я пройшов околицями Старобешевого і не попався. За кілька днів я дістався до Волновахи. Звідти, з допомогою волонтерів, — в Харків. На цьому моя подорож була завершена. Їхав я в АТО на місяць, десь так і вийшло (відпустка плюс тиждень за свій рахунок). Через кілька днів після повернення вийшов на роботу. Решта хлопців із нашої групи, окрім «Лиса», була обміняна, продовжила службу, декотрі недавно демобілізувалися.

З боку Савур-Могили були чутні звуки артобстрілу. Її продовжували обробляти вже після нашого відходу. Видно, не знали, що нас уже там немає. Це добре, значить, тут нас не повинні чекати, якщо думають, що ми тримаємо висоту. Пізніше я дізнався, що десь у цей саме час на Савур-Могилу дістались спецназівці, котрих посилали нам на підсилення. Вони побачили, що висота покинута і стали виходити самі, так що ми з ними розминулися водному лісі. Може, й на краще.

Уже у сутінках ми почали відходити з Савур-Могили. Йшли невеликим загоном із шести чоловік.

Попереду йшов «Бродяга», він був нашим поводирем-слідопитом. Позивний цей у нього неспроста — раніше любив побродити з рюкзаком і картою, а тепер цей досвід знадобився. Інтроверт та інтуїт. Його інтуїція не раз нас виручала.

Другим ішов «Сокіл», він був старшим в нашій маленькій групі. Так повелось ще із Харкова, і «Вихор» («Ровер») теж призначив його старшим загону.

Потім ішов я практично всередині групи. Блатне місце.

Думаю, мене там поставили, оскільки толку особливого від мене не було — йде собі — і на тому спасибі. П’ятим ішов «Лис». Він не став одягати бронежилет, взяв лише зброю. Тому був найбільш мобільним і в’юнким серед нас. Замикав нашу процесію Анатолій, котрий тягнув ПКМ, що дістався нам від загону «Крим» (кулемет із правого флангу). Він хоч і був з іншого підрозділу, але захотів виходити з нами.

Отже, Олександр, Олександр, Андрій, Олександр, Олексій і Анатолій вирушили в похід, який, вони думали, буде недовгим. Ми пройшли метрів двісті в напрямку до Петровського вздовж галявини і повернули ліворуч. Лісопосадка на схилі була заваленавпалими деревами з посіченими уламками стовбурами і гілками. Просто зайти в неї було складно через повалені стовбури і густі кущі. Раз чи два навіть поверталися назад, щоб зайти в іншому місці. Поки «Бродяга» з «Соколом» пробиралися вперед, я згадував про те, що говорили про ці зарослі — що в них багато розтяжок.

Було трохи стрьомно; я прислухався, надіючись почути вчасно клацання і встигнути впасти. Але чи то чутки були перебільшені, чи постійні артобстріли розмінували лісопосадку, та ми пройшли через хащу без пригод, іноді сковзаючи і тримаючись за гілки — схил був крутим. Спустилися в ярок. Попереду був пустир з ґрунтовою дорогою. Потім — підйом і ліс, до якого нам треба було дійти. В ті дні місяць був майже повним (більше половини точно) і світив на початку ночі — місячне сяйво добре освітлювало місцевість і нас. Якби хтось знав, що ми будемо йти, міг би влаштувати засідку і перебити нас спокійно. Але, видно, не судилося... Пустир ми подолали швидким кроком, однією групою, тримаючись на відстані кількох метрів один від одного. Зайшовши в ліс, ми пройшли метрів тридцять і залягли. Потрібно було перечекати до світанку, щоб продовжити похід. В темноті просто не було видно, куди йти.

Це була перша ніч, коли не потрібно було чергувати.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Незабаром настав день, коли снаряди на фронт ми стали завантажувати і для себе. Спочатку ми не були третьою батареєю, у нашого підрозділу був інший порядковий номер. Третя зведена батарея тоді з боями вийшла і повернулася в частину з Південного котла.

У наказі чітко зазначалося, що 24 серпня 2014 року необхідно висунути на фронт і передати в підпорядкування командування сектору «Б» другу і третю гаубичні батареї. Розуміючи, що це буде зробити вкрай складно, командування бригади знайшло вихід — змінило порядкові номери підрозділів. І таким чином «трійка» — стала нашим новим, воістину бойовим, позначенням.

Оскільки наша машина вийшла першою, нам дали наказ повернутися і дозаправити горе-водія. Розрахунок, який був у кузові його машини, розосередився і зайняв оборону біля тягача. Так само вчинили і ми. На щастя, дозаправка минула без ексцесів.

Під час нашого попереднього бою в нас були дуже великі проблеми з орієнтуванням і наведенням гармати вночі, оскільки ніякого навчання в умовах бою в разі настання темної пори доби в нас не було.

Зараз нам треба було зробити те ж саме. Наше завдання було підійти на максимально близьку відстань і вогнем знищити укріпрайон і першу лінію оборони російсько-терористичних військ у районі селища Старобешеве, щоб забезпечити прохід наших військ. Ще зовсім недавно там були наші підрозділи і наші позиції, а тепер доводилося відвойовувати цю територію з великими труднощами. Ми успішно навели і впоралися з підрахунками, однак проблеми тепер чекали наш розрахунок в іншому. Залита фарбою і заварена зварюванням, до пуття необслужена, наша парадна гармата категорично відмовлялася працювати.

Наші зусилля привести механізми гармати в дію були безрезультатними. Ми вп’ятьох висіли на ручці і відчайдушно намагалися звести затвор. Усе було марно.

Нічим не змогли нам допомогти й офіцери, які підійшли. Фарба, бруд і солідол мертво стопорили механіку нашої гармати. У відчайдушних спробах привести гармату в бойову дію ми зламали дві лопати, ручку кувалди і погнули лом.

А проте Тор, Перун, Зевс і всі інші боги-громовержці були тієї ночі на нашому боці.

У якийсь момент наших безперервних зусиль пролунав знайомий брязкіт, і клин затвора підскочив угору, закривши досланий до нарізів снаряд і заряд..

— Гармата!

— Постріл!

Пролунав потужний рев, і наш далекобійний снаряд, поставлений на фугасну дію, полетів у ціль.

Через технічні проблеми ми не змогли дати чіткий перший залп разом з усією батареєю. Ми добряче намучилися, намагаючись закрити клин затвора вагою майже в 100 кг. Його ковзні поверхні аж ніяк не були такими, але нам усе ж це вдалося.

Наш потужний перший постріл додав адреналіну і додаткової сили нашому розрахунку. Тому стрільбу швидким вогнем ми закінчили одними з перших.

Тепер нашій батареї потрібно було виконати маневр, який полковник Химченко на німецький лад називав «уйобнзебіттен». Тобто оперативно скласти в кузов невикористаний залишок боєприпасів, гільзи, повантажити майно, скласти і підчепити до тягача гармату і швидко батареєю залишити вогневу і вибудувати колону в призначеному місці збору. У густому тумані не всім розрахунками вдалося відразу зорієнтуватися, де саме був призначений пункт збору колони під час відходу в табір після виконання завдання. Далися взнаки брак досвіду і погана виучка.

Але ми всі були дуже задоволені. Адже найголовніше, попри всі наші огріхи, нам вдалося виконати бойове завдання. Про те, що ціль уражена, нам ще сказав полковник Химченко на вогневій.

Ми ще не відійшли від емоційних і фізичних навантажень після того, як з великими труднощами якимось дивом змогли відкрити вогонь.

Але широка задоволена щира усмішка і подяка від начальника штабу бригади краще за будь-які зведення і донесення говорили про те, що ми зробили щось дуже вагоме і важливе.

• Зведення новин

• Україна відзначає 23 День Незалежності.

У Києві о 10 ранку розпочався військовий парад. Президент Петро Порошенко вийшов на головну площу країни за декілька хвилин до його початку. Президент побажав українцям миру та єдності.

Після цього було урочисто піднято прапор України.

• У Донецьку проросійські бойовики провели полонених українців «коридором ганьби» замість параду до Дня незалежності України.

Користувач YouTube dima svets виклав відео колони, якій натовп кричав «фашисти!», хтось вимагав поставити українських військових на коліна, а хтось кидав у них яйця.

• За попередню добу сили антитерористичної операції втратили 5 військових, 8 було поранено.

Про це повідомив речник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко на брифінгу вдень у неділю.

«Протягом доби сили АТО 26 разів вступали у вогневий контакт з терористами в районі Луганська, Лужків, Червоної Поляни, Новоіванівки, Мар’їнки, Георгіївки, Авдієвки, Станиці Луганської, Веселої Гори та аеропорту Луганськ», — повідомив він.

• Населений пункт Комунар на Донеччині бойовики розстріляли з «Градів», стріляли по мирних жителях, повідомляє прес-центр АТО.

• Сили АТО продовжують зачищати від бойовиків Іловайськ та блокують шляхи сполучень між Донецьком і Горлівкою.

Про це повідомляє прес-центр АТО у зведенні за минулу добу.

• Сили АТО за останню добу завдали удару з артилерії по двох колонах бронетехніки, яка рухалася зі сторони Російської Федерації.

«Нанесено артилерійське вогневе ураження двом колонам бронетехніки без розпізнавальних знаків, яка рухалась зі сторони Російської Федерації, поблизу населеного пункту Білоярівка, Донецької області», — повідомляє прес-центр АТО у неділю вранці.

• За час проведення антитерористичної операції внаслідок бойових дій загинуло 722 військових, поранено – 2625.

Про це повідомляє прес-центр РНБО у своєму мікроблозі Твіттер.

• Ситуація в Горлівці залишається дуже напруженою.

Про це на брифінгу в неділю повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

«За оперативною інформацією в місті спостерігається суттєве збільшення чисельності російських найманців, зокрема так званих «кадирівців»», — повідомив Лисенко.