Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

10 серпня 2014 року

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

10 серпня 2014 року. Іловайськ

Зараз північ. Декілька хмаринок час від часу затуляють місяць. Але від цього ніч не стає темнішою. Дуже світла. Ще й вітру немає. Я одягнув камуфляжний кітель поверх бронежилета. Так тепліше.

Сидимо в кузові. У кабіні тільки «Камаз». З військового погляду, так правильніше. Контролюємо навколишній периметр і дбаємо про збереження гранатомета й боєкомплекта. Швидка їзда по ямах може добряче нашкодити нашому майну. Потрібно весь час все притримувати, щоб не вилетіло.

«Амбал» деколи не витримує і перебирається до «Камаза». Там тепліше. Ще й поспати можна під час таких тривалих поїздок. Але я так не роблю. Не знаю чому, але мені дуже подобається бути під час руху надворі. Відчуття вітру страшенно захоплює. Не можу насититись цим вітром. Постійно хочу ще і ще.

Колона знову зупиняється. Навіть знаю наперед, що сталося — знову хтось не заводиться.

— Не расходитесь далеко. Щас поедем!

Це — «Монгол». Він хороший командир. Постійно запитує, що кому не вистачає з озброєння. Приймає пропозиції і виконує укомплектування підрозділів. Це він дозволив мені помінятись автоматами з грузином.

— Друже «Монгол»! А як ви думає, реально дістати нічний приціл нам на станковий гранатомет? Страшенно став би нам у пригоді.

— А у вас разве есть куда его крепить?

— Так. Ми з Лисичанська привезли трофейний. Там якраз є кронштейн для такого прицілу.

— Ну, если есть, то попробую достать. На днях буду на складах. Потом и поговорим.

Їдемо вже три години. Не витримую. Навіть свіжий вітер вже не рятує від сну. На наступній зупинці міняюсь з «Амбалом». Іду в кабіну трохи поспати. Допоможе ця година дрімоти? Поба­чимо...

— Усе. Більше не можу. Як я хочу пити. Неймовірно хочу!

— «Камаз», дай бутылку воды.

— Бери.

— А чому ми зупинились?

— Так уже приехали.

— А де ми зараз?

— В Многополье. Возле Иловайска.

Дивна назва. Ще такої не чув.

Надворі трохи розвиднілось. Закурюю цигарку. Ми на перехресті. Поряд стоїть протитанкова пушка «Рапіра». По боках — соняшникові поля. У них сховані міномети. Їх десь десяток. Нічого собі! Стільки артилерії! Що тут буде сьогодні? Мінометні розрахунки готуються до бою. Складають боєприпаси.

Попереду — стандартна вже в цій війні дорога з природним тунелем. Схожа на ту, по якій ми перший раз Попасну штурмували.

Якщо правильно зрозумів, то наш батальйон сьогодні буде головною стравою — в авангарді.

— «Амбал», ти хоч виспався?

— Та трохи подрімав.

— Бував раніше в цих районах?

— Ні. Це трохи далеко від мене.

— А Донецьк далеко звідси?

— Та ні, мабуть. Не пам’ятаю вже відстань.

Усі гуртуються біля комбата, який дає настанови перед початком. Наших бійців також тут багато. Більше ніж сотня. А може, навіть дві.

— Наша задача — быстро проскочить опасные участки и занять свои позиции. Для того, чтобы артиллерия, смежники и тяжелое вооружение могли делать свою роботу.

— А где будут смежники?

— Они идут с правой стороны. Сзади — наши. Все остальное находится под контролем врага.

Нічого не зрозумів. Що? Коли? До чого? Нічого не почув. Грець з ним! Пріоритет — рух вперед і знищення всього, що стріляє в нас. І так доти, доки не скажуть «стоп».

Перша штурмова рота стоїть позаду бронетранспортера. Усі вишикувались у бойові порядки й рушили. Решта їде за ними на машинах. Здається, день буде багатообіцяльним. Ще й бійці Правого сектору з нами. Якесь не просте це місто Іловайськ...

Декілька секунд ідемо спокійно. Хтось раптово відкриває вогонь і по інерції всі починають стріляти. Вогонь ведеться з будь- якої потенційно небезпечної причини. Хрускіт гілки, сполохана пташка, якісь голоси чи неприродне гудіння вітру — стріляють в усе. Гул від автоматів стоїть такий великий, що в жодному тирі такого не почути. Навіть не можу відрізнити, де ворожий вогонь, а де — наш.

— Прекратить стрельбу!! Прекратить!!!

Командири стримують хаотичний вогонь. Дуже важко контролювати такий натовп. Більшість із нас працювали в офісах, викла­­да­ли в університетах, займались бізнесом декілька місяців тому. А зараз — б’ємося з ворогом на смерть з власної волі. Природно для людини в такій ситуації відчувати емоційну загостреність. Усе навколо хоче твоєї смерті. Пручайся! Борись! Усунь загрозу, інакше вона усуне тебе. Це первісний інстинкт виживання. Через це кожному постійно щось ввижається-вчувається. Ще й своїх можуть випадково підстрелити.

Вороги досить активно ведуть спротив. Не виходять на прямий контакт. Застосовують у хід автомати, гранатомети та важкі кулемети.

Колона зупиняється. Машина швидкої допомоги проїжджає повз. Пішли, мабуть, перші втрати.

— «Камаз», ти куди?

— Сидите здесь. Я щас буду. Пойду, может помогу чем-нибудь.

З нашого взводу тут тільки три машини. Наша, «Утьоса» і «Бугра».

— А чому «Лєрмонтов» з нами не поїхав?

— Хлопці кажуть, що його направили в інше місце. У Спартак.

— А це де?

— Біля Донецька.

— Ого! Так вони ще звільнять його без нас. «Лєрмонтов» потім буде купатись у променях слави.

— Ну, не знаю. Поки що від них ніяких новин не було.

— Цікаво, а ми сьогодні будемо стріляти з гранатомета? Бо в мене вже вуха сверблять. Чують, що будуть вибухи.

— У мене таке ж саме питання. Але як тут постріляєш? Повсюди свої бігають. Немає місця для маневрів.

Колона продовжує рух.

— «Камаз», що там сталось?

— Двоих в бронетранспортере контузило.

— Наші?

— Нет. Армейцы.

— А чим їх контузило?

— Говорят, что крупнокалиберный пулемет влупил по броне. А вообще, хрен их знает, что там было.

Ще з Майдану помітив, що в бою почуваюся нормально і невимушено. Багато чому дивуюсь. Щось дуже вражає, як та артилерійська підтримка в тилу. Дещо навіть веселить — це про те, як ми наступаємо натовпом. Але все це триває до перших втрат, які спускають романтиків з неба на землю. Змушують по-новому, по-тверезому поглянути на події, що відбуваються навколо. Втрати в бою — звичайна річ. Але тепер це сприйняття змінилось. Що саме його змінило? Може, те, що на Іловайськ направлено багато сил? А може, саме місто має якусь зловісну ауру? Не знаю... Згодом побачимо. Розвиток бою все поставить на свої місця. Непростого бою. Бій кожного за своє життя.

Мчить вантажівка. Зенітники під’їжджають до позицій пер­шої штурмової роти. Направляють, установлюють, закріп­люють і заряджають — бігають, як білки. Одразу видно, що вони багато тренуються, оскільки зараз демонстрували таку злагодже­ність.

Десяток секунд, і все готово. Усі розходяться, і два стволи діа­метром двадцять три міліметри починають свою смертельну роботу. Щоразу вражає їхня стрільба. Настільки видовищна, що, мабуть, і сепаратисти дивляться з роззявленими ротами.

Оглушливий шум псує барабанні перетинки. Стіна пилу здіймається майже до крон дерев. Гілки, дерева і кущі — усе падає до землі скошеним. Ворог зовсім змовк. Мабуть, страшно...

Відстрілявши необхідну кількість боєкомплекту, зенітники так само швидко зникають. Чудові хлопці!

— Дивись, «Піаніст»! Там «Тин»!

— Справді! «Тин»! Ходи сюди!

— Здоров, хлопаки! Ви будете сьогодні стріляти?

— Не знаємо... Тут важко сказати. Дуже тісно.

— Та шо тут тісного? Поїхали вперед, гепнули пару раз так, щоб у сєпарів аж труси позлітали. Ви ж це вмієте!

— Та ми то вміємо... Але якщо тут стріляти, то твоя задниця підгорить, бо тут дуже ТІСНО.

— Ей, ну вас. Треба трохи енергійнішими бути. Жвавіше- жвавіше.

— З дівчатами буде жвавіше! Тут треба тримати голову холодною.

Продовжуємо рух. «Камаз» не витримує й просувається вперед. Може, це «Тин» на нього так вплинув?

— Скільки ж тут машин? Півкілометровий затор. Усі рвуться воювати. О чудеса! Але що буде, якщо доведеться відступати? Єдина артерія, що врятує нам життя, — закупорена нашими ж машинами.

— «Амбал», а що це таке?

Над головою вузенький місток. Перил немає. Схоже більше на якусь бетонну ринву.

— Це акведук. Ним поля зрошують.

— Буде геть не смішно, якщо ця штука впаде нам на голову.

— Та не впаде. Якщо, звісно, хтось їй не допоможе...

В авангарді колони вже не так нудно. Кулі свистять на кожному кроці. Тільки встигай пригинатись. Може, хоч тут дадуть постріляти.

«Нас обстрілюють!»

«Хто говорить?»

«”Чуб”! Ми попали в засаду. В нас один поранений і один двохсотий».

«”Чуб”, де ви зараз?»

«На правому фланзі. В будинку».

«”Чуб”! Це не можливо. На правому фланзі наші союзники».

«Серйозно?! І наші союзники впритул закидують нас гранатами?! Це сєпари, вашу мать!»

Весь батальйон прозрів. Які сєпари? Там не повинно їх бути. Комбат сказав, що правий фланг наш і не потрібно туди стріляти. Де тоді наші союзники?

«”Чуб”, тримайтесь там. Ми вже відправили вам підмогу».

Дійшли до бетонного блокпоста. Ворожий вогонь посилюється з кожною секундою. Повітря перенасичене залізяччям, яке тут літає.

— Що це таке? Чуєш цей тріск?

— Это пули. Просто рекошетят об ветки. Не ссы!

Хаос тут такий, як під час святкування Нового року в Китаї. Малі і великі вибухи, свисти, крики і важке дихання. Що вийде, якщо змішати це все воєдино? Правильно! Бойові будні баталь­йону «Донбас».

— Гранатометчики! Где гранатометчики?

— Мы здесь?

— Надо, чтобы кто-то отработал автоматическим гранатометом по многоэтажке и окрестностям. Оттуда больше всего стреляют.

— Щас я «Бугра» позову...

До речі, «Бугра» перевели від «Мангуста». Тепер він командир автоматичного гранатомета. Великий дядько тепер. Має у підпорядкуванні помічника — «Апостола». Хоча з «Бугровими» габаритами можна й самому тягати цей гранатомет.

«Апостол» — вірменин протестантської віри. Ще худіший, ніж я. Зате начіпляв на себе все, що було. Налокітники, наколінники, тактичні окуляри та рукавиці, бандану і каску. Ще й бронежилет здоровезний. Одне слово — Рембо. Нагадує мене під Первомайськом. Через це я ледь не вмер тоді.

«Бугор» одним рухом витягує гранатомет із машини і дає «Апостолу». «Апостол» приймає бойову стійку й натискає на гашетку. Перший залп гранат летить у повітря. Гранатомет починає конвульсивно стрибати від того, що немає фіксації. Хоч в «Апостола» і багато ваги на собі, але це не рятує його від інертного руху за гранатометом. Обоє ритмічно підстрибують і помалу нахиляються. Зараз упадуть набік. Але ні. На щастя, збоку стоїть «Бугор». Дбайливо хапає своїми руками «Апостола» і гранатомет, ставить назад у бойове положення. Збоку це кумедно виглядає. Наче друкарська машинка. Під час набору каретка постійно рухається у крайнє положення. Щоб продовжити процес, потрібно повернути його у вихідне положення. Тут така сама система.

Уже підступаємо до міста. Видніються багатоповерхівки.

З них інтенсивно ведеться вогонь. Ворога ще не видно. А звук пострілів чітко доноситься від них. Нас розділяє крутий поворот і двісті мет­рів дороги. Ще трохи залишилось.

Напруженість бою зростає. Мозок марно намагається сховати тіло за машиною. Кулі свистять як навіжені. Цок-цок-цок. Скачуть по асфальту. Цок-цок-цок.

• Зведення новин

Під Іловайськом (Донецька обл.) в бою загинули двоє бійців батальйону міліції спецпризначення «Азов», один з яких — чоловік журналістки та активістки Тетяни Черновол — Микола Березовий.

Про це повідомив радник глави МВС Антон Геращенко.

• Українські військовослужбовці роблять все для якнайшвидшого звільнення м. Красний Луч (Луганська обл.), звільнення якого заблокує допомогу бойовикам.

Про це заявив спікер інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

Разом з тим в «Азові» повідомили, що батальйон здійснює «важкий наступ на Донецьк в напрямку Іловайська».

• Терористи масово тікають з Луганська, переодягнувшись в цивільний одяг. Про це повідомляє інтернет-ресурс 0642.ua, посилаючись на інформацію місцевих жителів. За словами місцевого населення, терористи що залишилися ведуть по українській армії вогонь з Градів і артилерії, яка стоїть в Зеленому гаю.

Також йдуть бої та артперестрілка в районі Марусино.

Українська армія зміцнилася в м. Міусинськ Луганської області. У м. Красний Луч армія не заходила. Були вибухи в районі сел. Мирний і Зірка