Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

18 серпня 2014 року

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

18 серпня. Виліт на Савур-Могилу. Виліт був зранку. Цього разу все відбувалося більш буденно, ніж перед виїздом під Горлівку. Всі були зосереджені. Майже без розмов. Наліпили жовтий скотч. Взяли зброю, повантажили речі. Зайвого не брали : нам сказали, що доведеться робити марш-кидок по сірій, а то й чорній зоні, оскільки вертольоти там не літають. Я дивився на дизель-генератор і думав, як ми будемо його тягти в руках(?!). Як потім з’ясувалося, йти не довелось — доставили прямо на місце. У вертоліт грузились «Лис», «Монах», «Сокіл», «Бродяга», «Бобер», «Славута», «Охотнік» і я. З нами летіли ще бійці, котрих я бачив уперше. Я сидів у хвості вертольота навпроти десантника, котрий виконував роль стрільця — сидів біля відчиненого ілюмінатора і контролював землю. Я теж уважно слідкував в ілюмінатор, скануючи поверхню. Чотири ока краще, ніж два. А раптом внизу з’явиться людина з ПЗРК або гранатометом? Я розумів, що шанс його побачити, а тим більше встигнути щось зробити, мізерний. Але коли ставка — життя, навіть сотими відсотка не варто нехтувати. Вертоліт з самого початку швидко летів у декількох метрах від землі, здіймаючись лише для того, щоб пролетіти чергову лісопосадку або лінію високовольтної передачі. Було схоже на захоплюючий атракціон і кіно одночасно (кіно називалося «Ландшафти за вікном, що швидко змінюються»). Щось типу 4Д. Інколи починався дощ і краплі, що залітали в ілюмінатор, потрапляли на обличчя і окуляри. Потім висихали під натиском теплого повітря. Інколи я переводив погляд на десантника. Він був спокійним і зосередженим. В думках я відмітив, що з товаришами по зброї нам пощастило. Я не слідкував за часом. Як це часто буває, коли щось робиш, забуваєш, коли почав. І, здається, це було завжди: що ти народився у вертольоті, летиш у ньому все життя і будеш летіти далі до самої старості... Але в якусь мить «Мі-8» сповільнив рух, зробив кілька маневрів і приземлився на галявині серед соснових насаджень. Це був перший випадок, коли я не лише злетів на вертольоті, але й приземлився. До цього я пару разів лише злітав і покидав борт з парашутом на висоті чотирьох кілометрів. 95 Ми вивантажились самі, викинули речі. Не всім атракціон приніс задоволення — кілька чоловік, що сиділи у хвості, попрощалися зі сніданком. Постраждав і мій рюкзак, його витирали вологими серветками. Ми перевантажилися на два «Урали». Сіли в кузов і розвернулися по периметру. Одна людина дивиться вперед, дві — назад, решта — вправо і вліво з автоматами напоготові. Я не знав, де ми точно знаходимося, а запитати — розуму не вистачило. Вертоліт далі не летить: навколо — окопи і траншеї. Здавалося, ми вже на краю підконтрольної території, далі — територія бойових дій. Тому приготувався, знявши зброю із запобіжника. Спочатку «Лис» зробив мені зауваження, потім — хтось із десантників. Довелось повернути на запобіжник. Далі, коли ми їхали повз поселення, я зрозумів, що вони були праві. Виходить, що ми пролетіли половину шляху, а потім тільки до Амвросіївки їхали кілька годин. І так, зброю у такому випадку було правильно тримати на запобіжнику, залишаючись при цьому в режимі спостереження — місця там були неспокійні. Деколи нам махали діти або молоді хлопці з «дев’ятки», що проїжджала назустріч, розгортали (а потім ховали) український прапор. Але більшість дорослих місцевих дивилися вовком або відверталися, коли ми проїжджали.

В кузові зі мною були «Монах» і «Лис», решта — бійці інших підрозділів. Тоді я не запам’ятовував і не з’ясовував, хто з них хто. Лиш потім, через декілька місяців, читаючи статтю на «цензорі», зрозумів, що молодий світловолосий парубок з відкритою посмішкою, що їхав з нами, — це десантник Кандела, котрий загинув наступного дня.

Вечір і ніч На вертоліт ми вантажилися зранку, а на меморіалі Савур-Могила, на майданчику збоку від стели, були вже ближче до вечора. Як тільки встигли вивантажитися, вантажівки від’їхали, а нам сказали відійти з майданчика, не стояти натовпом на відкритій місцевості. Тут на майданчику також стояв на ободках посічений уламками «Урал» як відповідь на запитання, чому на самому меморіалі не можна тримати техніку. За сто метрів біля дороги стояла покинута, чи то поламана, чи підбита БМП. За п’ятдесят метрів від неї — згорілий кістяк ще однієї «бехи». Були там і залишки легкових машин. Під ногами валялися уламки різних розмірів. Від деяких мін залишилися хвостові частини, схожі на пірнач, така собі гетьманська булава... Над нами височіла стеля,побита вибухами. Вона продувалась наскрізь. Крізь діри було видно небо. Пам’ятник війні, постраждалий від війни. Сильне видовище, злегка пафосне. І земля, на якій він стояв, щедро полита кров’ю — ця висота відома тим, що на ній полягло багато солдат з різних армій. Все це наводило на серйозний лад, і ми швидко залишили майданчик, розійшлись по території. Потрібно було вибрати місця і окопатися. На Савур-Могилі на нас чекали наші товариші із 4-ї розвідроти: «Береза», «Рой» і, здається, «Рибак»... Не вистачало «Шмеля» — він був поранений за день перед цим, і його відвезли з гори на долину. Ще — Іса і бійці батальйону «Крим». Їх ми мали замінити, щоб вони могли поїхати в Петровське відпочити, поїсти нормально приготованої їжі, помитися. Старшим був полковник Гордійчук («Сумрак»). І був Темур Юлдашев («Тренер»), але не 98 пам’ятаю, чи він уже був, чи прибув з нами. Самі ми мали пробути там два-три дні, поки не прийде серйозне підкріплення із частин ЗСУ. Принаймні, так думали... Вже не пам’ятаю, де були «Марат» і луганські добровольці. Здається, на той момент вони вже були в Петровському. Разом з нами прибули десантники, сапери зі своїм обладнанням і бійці Кіровоградського ТРО. І, найголовніше, коригувальники артилерійського вогню. Їх ми повинні були берегти і захищати.

А вони — наводити артилерію на військову техніку: з висоти було видно навкруг на десятки кілометрів. Хлопці на висоті розповідали про вчорашній бій, ближній і жорсткий, про те, як вони двічі викликали вогонь на себе. Женя, молодий сапер із кримчан, з радісним обличчям, показував нагрудну бронеплиту зі слідами уламку — одна міна розірвалась поруч з ним. Уламок потрапив на груди, в броню, а його контузило, і він не чув на одне вухо.

Саме розпочався вечірній обстріл із мінометів. Залпами по три міни. Часом по дві, видно, у них траплялись браковані і вилітали не всі. Спочатку залп вдалині. Чекаєш. Потім свист і розриви поруч. Перерва, поки вони перезаряджають і коригують.

І все повторюється. Це тривало години дві і заважало займатися справами. На якийсь залп ми вже пристосувались: після розриву чекаєш кілька секунд, поки уламки долітають, вилазиш і продовжуєш роботи те, що раніше. Після залпу знаєш, що в тебе ще є кілька секунд. Головне — встигнути заскочити в ямку до свисту. Якщо чуєш свист, але не встиг в укриття, то просто падаєш.

Головною незручністю під час обстрілу була неможливість спокійно ходити по поверхні. Сидиш скрючений у три погибелі, 100 в броніку і касці, вигрібаєш суху землю вперемішку з бетонною крихтою і пилом. Всередині — жарко і пильно. Але працюєш не за оцінку, і не поухиляєшся. Поступово я докопав до гумового матрацу, що остаточно підтвердило здогадку про те, що тут було укриття, в яке влучив снаряд. Під матрацом вже починався щільний шар, який не виходило копати. На цьому я вирішив зупинитися, бо вже вистачало місця під навісом, щоб сидіти.

• Сергій Глотов та ін. «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»

18 серпня стався один із найбільших військових злочинів російсько-української війни. Терористи обстріляли колону з цивільними мешканцями Хрящуватого, які мали намір покинути село. Колона, що рухалася в бік аеропорту, складалася з вантажних машин та бусів, на них були білі прапори. Унаслідок обстрілу один з бусів був знищений: загинуло щонайменше 18 осіб, живими лишилося лише кілька людей.

26 серпня 2014 року, коли нам було наказано вийти в депо та допомогти бійцям «Донбасу» закріпитися й утримуватися в одному з двох п’ятиповерхових будинків. Був досить потужний обстріл, і треба було поспішати.

На місці нам поставили завдання — штурмувати укріп­лений район на в’їзді до міста. Що собою являє укріп­лений район і які сюрпризи нас очікують на шляху до нього, — ми не знали. План передбачав — вхід до міста з трьох напрямків: із західного — наступав «Донбас», з південного — «Дніпро-1», з південно-східного — «Азов» та «Шахтарськ». «Донбас» зайшов через приватний сектор, зламавши слабкий опір, і зайняв будівлю школи. На всіх телеканалах лунала новина про те, що над Іловайськом піднято державний прапор України. Ще одне місто було оголошено звільненим від бойовиків. Нам було визначено ділянку, котру за кілька днів до цього намагалися штурмувати батальйони «Кривбас», «Донбас», «Азов», «Шахтарськ» та окремі зведені частини ЗСУ. Завдання полягало в тому, щоб вийти до укріпленого району на в’їзді до Іловайська та відвернути увагу бойовиків на себе, поки штурмові групи інших батальйонів атакуватимуть з інших флангів. Також завдання передбачало — викликати вогонь на себе і визначити вогневі позиції супротивника, які зможе вразити артилерія та авіація. Після придушення вогневих точок ми повинні були зачистити укріплений район та утримувати його до підходу основних підрозділів ЗСУ та інших добровольчих частин.

Після нетривалої артпідготовки «Дніпро-1» пішов на штурм. О 13:00 полковник Печененко отримав команду до штурму і віддав наказ командиру першої роти шикувати особовий склад у похідний порядок. Кожному взводу та екіпажу було поставлено певне завдання та відведено місце в похідному строю.

Перший раз група зупинилася перед невеликим мостом над дорогою. Була підозра, що акведук може бути замінований. Сапери перевірили підходи до мосту й піднялися наверх. На мосту дійсно виявили та знешкодили протитанкову міну і два трупи в темно-синій формі, під якими знайшли дві ручні гранати. Під дією продуктів розкладання форма вбитих бійців ще більше потемніла та здавалася майже чорною. На шляху руху зустріли підозрілий автобус, просто на узбіччі, ліворуч за акведуком. Автобус був порожній, але були причини підозрювати, що за ним могла бути засідка або автобус міг бути замінований. Танку дали дозвіл зробити по ньому постріл.

Зрештою, колона вперлася в нагромадження залізобетонних блоків на дорозі, що заважали проїзду техніки та транспорту. Під час руху дорогою вогонь по нас не відкривали. Складалося враження, що бойовики, що відбили кілька днів тому штурм на цьому напрямку, не очікували такої відкритої атаки й не були готовими до того, що до них прямо по дорозі на повний зріст вийде штурмовий підрозділ. Танк зробив кілька пострілів, щоб розчистити прохід, але це не допомогло. Тоді було прийнято рішення — обійти перешкоду, проклавши прохід через «зеленку». Біля блоків на дорозі прохід робити не стали, оскільки існувала ймовірність того, що «зеленка» біля них могла бути замінована. Вся група повернулася метрів на 600 назад, і вибрали зручну позицію — ліворуч від дороги, для розчищення танком просіки в лісосмузі для виходу до поля. Танк впевнено звернув з дороги в густі чагарники, а бійці відійшли трохи далі на той випадок, якщо раптом танк зачепить можливі розтяжки в кущах чи між деревами. Багато бійців дуже стомилися від пройденого шляху.

Зненацька тишу розірвали автоматні черги та вибухи. Зав’язався бій на підході до укріплення. Хтось із бійців розповідав про те, що один з МТЛБ з гарматою відразу ж розвернувся та рушив з позиції. Причому незрозуміло було, куди саме він рушив. Назад на дорогу через просіку він не виїздив. Натомість командир другої гармати виявив сміливість і заявив, що, доки не випалить весь боєзапас, не покине позицію. По штурмовій групі відкрили вогонь зі стрілецької зброї, АГС , гранатометів та мінометів. Деякі хлопці стверджували, що бачили й чули недалеко від себе розриви «Градів», але, швидше за все, вони помилилися, сприйнявши часті вибухи від АГС-17 за «Град». Що таке «Гради», ми дізналися трохи згодом. Зв’язок між нами та основною групою по рації був слабким. Наша група прикривала дорогу та вела вогонь по бойовиках, які намагалися зайти в тил нашим хлопцям. Першим помітили сепарати­ста, що відкрив по нас одиночний вогонь метрів з 300. Ми його ідентифікували, як снайпера, оскільки стрілок доволі близько клав біля нас кулі з досить великої дистанції одиночними пострілами, і відкрили по ньому вогонь. Доповіли по рації основній групі про загрозу з правого флангу. З радіостанції гримів голос комбата: «Наказую негайно ліквідувати снайпера й не дати йому можливості працювати в спину нашим хлопцям». Бойовик перебіг через дорогу й намагався вести вогонь, сховавшись за розстріляним ВАЗом, але ми накрили його шквальним вогнем з автоматів та РКК .

Командир поставив завдання — одній з груп обережно пробратися до будівлі, розвідати розташування вогневих позицій бойовиків та можливість основній групі захопити чотириповерхівку. Старшим розвідників призначили Прапора. Два обладнаних блокпости бойовиків за двісті метрів від чотириповерхівки прикривали вогнем підходи до будівлі. Прапор по рації запросив вогневу підтримку, і БМП відпрацювала вікна третього та четвертого поверхів будівлі.

Тим часом по решті групи вівся вогонь зі стрілецької зброї, АГС-17 та міномета. Тоді мені здавалося, що бій триває нескінченно довго. Стрілянина та вибухи не переривалися ні на мить. Я дуже переживав, що у хлопців закінчиться боєкомплект, а підвезти його не було ніякої можливості. Як з’ясувалося згодом, кожен боєць витратив не більше одного магазину. Здебільшого вогонь вели бойовики. Для утримання позиції необхідна була підтримка основних сил, а вони не могли підійти через звалище залізобетону на дорозі. Інженерна техніка, що вирушила на розчистку дороги, була обстріляна з мінометів і не змогла звільнити прохід. За спробою розчистити дорогу ми спостерігали на власні очі, оскільки боєць Іван Крим, що супроводжував бульдозер, передав нам наказ Берези забезпечити прикриття та охорону бульдозера, поки він здійснюватиме розчистку дороги. Залишивши автомобілі, ми вирушили з бульдозером дорогою до блоків, але із «зеленки» в тил до наших хлопців намагалися зайти «сепари», і ми, ті, хто лишився на дорозі, відсікали їх вогнем. Довелося разом з бульдозером повернутися до автівок. Алармо залишався у «халку» та вів спостереження з броньованого буса, іноді вискакуючи з авто, щоб вести вогонь. Толик та Богдан, сховавшись біля автомобілів, вели вогонь з АКМ та РКК. Хлопці з пікапа розосередилися на узбіччі з обох боків дороги і теж обробляли «зеленку», де був помічений підозрілий рух.

Я мав необережність спорядити свої магазини замість трасуючих набоїв патронами для безшумної стрільби. Зов­ні маркування на них дуже схоже, та різниця полягає в потужності порохового заряду. Використання цих патронів без глушника ПБС-1 з шайбою, через малу порохову навіску може призвести до того, що затворну раму не відводило до упору в крайнє заднє положення, гільза просто залишалася в патроннику й доводилося постійно вручну пересмикувати затвор.

В умовах, коли окремі групи «сепарів» проводили обстріл дороги й до них долучилася робота міномета, про розчистку дороги не могло бути й мови. Бульдозер вирішили повернути назад. До того ж вже надійшло повідомлення по рації, що основна група теж повертається і просить надати допомогу в терміновій евакуації поранених.

Треба віддати належне Алармо, що знаходився з нами в «халку». Зір у нього — дай боже кожному. Він першим вираховував «сепарів», які підкрадалися до дороги, і підказував, куди вести вогонь. Коли я дав йому ще й бінокль, то це ще більше спростило нам задачу.

Через півтори години бою стало зрозуміло, що утримати зайняту позицію не вийде. Рація розривалася повідомленнями про перші втрати та необхідність підтримки. Нам було очевидно, що підкріплення підійти не зможе, а до того часу у нас вже був один «двохсотий» та дев’ять «трьохсотих».

Після першої спроби увійти до Іловайська ми відійшли в Старобешеве. Наш екіпаж був відправлений першим з кількома пораненими. Серед них був мужній навідник танка, який ішов на чолі загону і потім прикривав його відхід. Хлопець отримав серйозну контузію. Решта батальйону підтяглася трохи пізніше. Лікарі працювали не покладаючи рук. Бійці допомагали медикам переносити поранених з автомобілів в операційну. Тоді я вперше побачив наслідки серйозної контузії. Малиш Саша майже не усвідомлював, де знаходиться, і не орієнтувався у часі та просторі. Він весь час сидів на кушетці, обхопивши голову обома руками, й хитався з боку в бік, скаржачись на нестерпний головний біль. Іноді підводився й намагався йти кудись, не піднімаючи голови та не опускаючи рук. Сталкер допомагав йому сісти назад на місце і стежив, щоб Саша ні об що не вдарився. Поранених, після надання першої допомоги, майже відразу відвозили до Маріуполя, а звідти гелікоптером доправляли до Дніпропетровська. Після цього першого бою наші ряди помітно порідшали. Наш комбат вишикував бійців, які вціліли, на подвір’ї лікарні. Береза привітав нас з бойовим хрещенням, і ми пом’янули своїх загиблих товаришів хвилиною мовчання. Вже тоді стали проявлятися перші ознаки того, що не всі готові до реальної війни. Більшість хлопців, хоча й розуміли, що у керівництва немає достатнього бойового досвіду, але готові були йти в бій. Можливо, надмірні емоції деяких бійців мали під собою вагомі підстави, але були й такі, хто істерив та відверто панікував сам і сіяв паніку довкола. Вова Тугай, в якого був військовий досвід, на всі заставки кляв Березу та відкрито звинувачував останнього в некомпетентності. Береза вимагав, щоб Вова заткнувся, й обіцяв звільнити за порушення субординації та образу старшого командира. Нео також, не шкодуючи голосових зв’язок, звинувачував командирів у смерті Тафійчука та Харченка. Решта бійців старалися тримати себе в руках й намагалися заспокоїти емоційніших товаришів. Але всі були одностайні в тому, що подібні операції потрібно ретельніше планувати та використовувати серйозніше озброєння. Всі були під сильним враженням, а поминальні 150 грамів горілки ще більше підвищили емоційний градус. На щастя, емоції потроху вщухли, і здоровий глузд переважив. Після шикування та поминок загиблих побратимів була організована охорона периметра лікарні, і батальйон розмістився на відпочинок. Бій 18 серпня 2014 року став для нас справжнім бойовим хрещенням.

• Зведення новин

Остаточно взята в кільце Горлівка.

Про це повідомляє керівник Групи Інформаційний опір Дмитро Тимчук.

«Розвинуто успіх у районі н.п. Новосвітлівка-Хрящувате по відсіканню Луганська від іншої території, контрольованої «ЛНР». Завдяки чому взята під повний контроль ділянка траси М-04 і забезпечується вихід до заблокованих підрозділів української армії на території аеропорту в Луганську. У Хрящуватому проходить зачищення від терористів», — повідомив він.

За його словами, армія проводить дії по блокуванню угруповань бойовиків у районі н. п. Іловайськ і рейдові дії по лінії Іловайськ-Зугрес. Активні бойові дії тривають у районі н.п. Станиця Луганська, Донецьк, Луганськ, Шахтарськ, Торез.

Терористи не припиняють проведення контратак у районі Саур-Могили — втім, безуспішно», — додав Тимчук.

Також бойовики проводять активні наступальні дії по лінії Степанівка-Маринівка до кордону із РФ. З території Росії в цьому напрямку ( з району Куйбишево-Репяховатий) по позиціях сил АТО працювала артилерія.

Відзначається присутність у прикордонних районах Росії підрозділів радіотехнічної розвідки РФ.

• Бойовики обстріляли з мінометів та системою Град колону біженців в Луганській області. Про це Українській правді повідомив керівник прес-центру ОК «Північ» Анатолій Прошин.

«В районі 9:40 під час виведення біженців з населених пунктів Хрящувате та Новосвітлівка бойовиками був нанесений масований вогневий удар по цій колоні з мінометів та реактивної артилерії «Град», —- сказав він.

«В результаті є велика кількість жертв. Люди згоріли прямо в автомобілях, якими їх виводили. Люди просто не встигли залишити транспортні засоби, якими їх вивозили», — зазначив Прошин.

Бойовики обстрілюють позиції сил АТО. Двічі з мінометів і БМ-21 «Град» обстріляні позиції сил АТО на території аеропорту в Луганську.

Із реактивної системи залпового вогню (за попередніми даними, БМ-27 «Ураган») обстріляний опорний пункт у Навокатеринівці.

• За минулу добу в ході АТО загинули 9 військових, 20 військових отримали поранення.

Про це під час брифінгу у понеділок повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Бойовики обстріляли з мінометів та системою Град колону біженців в Луганській області.

Про це Українській правді повідомив керівник прес-центру ОК «Північ» Анатолій Прошин.

«В районі 9:40 під час виведення біженців з населених пунктів Хрящувате та Новосвітлівка бойовиками був нанесений масований вогневий удар по цій колоні з мінометів та реактивної артилерії «Град», — сказав він.

«В результаті є велика кількість жертв. Люди згоріли прямо в автомобілях, якими їх виводили. Люди просто не встигли залишити транспортні засоби, якими їх вивозили», — зазначив Прошин.

Колона, яка вивозила біженців і потрапила під обстріл «Градом», мала розпізнавальні знаки, та їхала під білим прапором.

• У зоні АТО супротивник почав використовувати реактивну систему залпового вогню БМ-27 «Ураган». Про це повідомляє координатор групи «Інформаційний опір» Дмитро Тимчук.

В Урагану калібр 220 мм, тоді як в «Граду» — 122 мм.

• Українським військовим вдалося відбити частину Луганська.

Про це під час брифінгу у понеділок повідомив речник Інформаційного центру РНБО.

• Добровольчий батальйон «Донбас» з боями зайшов в місто Іловайськ на захід від Донецька. Про це повідомляється на офіційній сторінці батальйону в Фейсбук.

• Самопроголошена «Донецька народна республіка» ухвалила свій « Кримінальний кодекс», який передбачає смертну кару.

Про це повідомив «прес-центр ДНР», пише «ОстроВ».