Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

29 серпня 2014 року

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

29 серпня 2014 року. «КРИВАВИЙ КОРИДОР»

Приблизно між 6 та 7 годинами ранку надійшла команда: колоні висуватися зі школи, і нам було вказано, за яким з наших автомобілів почати рух з депо. День обіцяв бути позитивним хоча б тому, що нарешті ми побачимо своїх рідних та близьких. На виїзді з депо дорога розходилася у двох напрямках. Один — у бік Кутейниково та Многопілля, а другий — у напрямку Грабського. Екіпаж «халка» сів в авто й висунувся до воріт депо, повз які проходила дорога на виїзд з Іловайська. З міста потягнулася колона автотранспорту з боку школи й прямувала до дороги на Грабське. Ми приєдналися до колони під час проходження нашого транспорту з бійцями «Дніпра-1». Спочатку рухалися асфальтованою дорогою, а потім з’їхали на ґрунтову і через Грабське взяли напрямок на Многопілля. По шляху проходження колони до неї приєднувалися підрозділи ЗСУ та тербатів, які розташовувалися на блокпостах навколо Іловайська. Під час руху колони я їхав за одним з наших автомобілів. Маршрут руху був відомий лише керівній ланці групи, яка знаходилася в голові колони. Решта йшли бампер у бампер за тим, що їхав попереду, і кінцевого пункту призначення ніхто не знав. У багатьох автомобілях не було радіозв’язку та карт місцевості. Нам повідомили, що маршрут проходитиме «зеленим коридором» і обговорений з командуванням російських частин, які здійснювали блокування нашого угруповання. Нас попередили про те, що не треба піддаватися на можливі провокації. Вогонь без наказу не відкривати. Багато автомобілів були позначені білими прапорами, а у бойових машин стволи гармат та кулеметів були підняті вгору на знак того, що колона не готується до бою, а рухається згідно з досягнутими домовленостями «зеленим коридором».

Коли прибули до Многопілля, зустрілися з групою нашого командира батальйону та генерала Хомчака, які перемістилися туди після того, як були атаковані позиції штабу генерала між Кутейниковим та Іловайськом після 24 серпня. У Многопіллі колону розвернули, тому що подальший маршрут повинен був проходити через Агрономічне, яке знаходилося за кілька кілометрів на захід від Многопілля. В Агрономічному колона зупинилася. Російська сторона висунула нові вимоги, і наше керівництво обговорювало з ними нові умови. Про що домовлялися та про результати цих переговорів вже досить багато писали й говорили, і тому мені нема чого додати до раніше опублікованих офіційних даних, згідно з якими російська сторона висунула вимогу залишити всю техніку та озброєння й виходити особовому складу під білим прапором без зброї.

Поки велися переговори, бійці розташувалися в своїх транспортних засобах. Раптово почався мінометний обстріл. Місцеві жителі, які в цей час метушилися в своїх дворах, розбіглися по погребах. Це була не надто прицільна стрільба. Бійці покинули транспортні засоби та розгрупувалися в укриттях біля дороги. Хтось знайшов зручне місце в напівзруйнованій будівлі, хтось заліг на узбіччі дороги. Навпроти нашого автомобіля знаходився невеликий магазин. Приміщення магазину було відчинене, але в ньому з персоналу нікого не було. Дехто з бійців, сховавшись там від обстрілу, заразом запаслися водою та соком.

Наша група покинула «халк» й сховалася на схилі біля дороги. Під дорогою проходила велика бетонна труба для водостоку і, в разі серйозного обстрілу, в ній можна було сховатися. Поруч з нами перебували наші командири Гостищев та Печененко. У В’ячеслава Петровича була армійська рація і він доповідав комбату про те, що нас намагаються крити мінами, й вимагав повідомити про це протилежну сторону парламентарів. Також він запитував нові інструкції та інформацію про те, до чого готуватися особовому складу. По рації передали, що уточнюють ситуацію. Особовому складу — приготуватися до всього, але вогонь першими не відкривати. Власне, й стріляти-то не було по кому. Міномети били з дистанції в декілька кілометрів, і спроб атакувати нас піхотою чи технікою не робилося. Також передали інструкцію, щоб особовий склад вжив заходів для безпеки, а транспорт був готовим рухатися далі, але поки команди на рух немає.

Переговори тривали. Обстріл в Агрономічному продовжувався. Він мав скоріше не вражаючий, а підганяючий характер. Не можу сказати з повною впевненістю, але даних про те, що в результаті цього обстрілу, що тривав близько півгодини, хтось постраждав чи був пошкоджений транспорт, не було. Укриття в придорожній канаві здалося Дену не надто надійним і він, отримавши дозвіл полковника, наказав нашій групі сісти в авто й висунутися трохи далі для пошуку безпечнішого місця для «халка» та особового складу.

Таке місце знайшлося в двохстах метрах від попередньої зупинки. Ліворуч від дороги була тракторна бригада і ми, відкривши ворота, заїхали на її територію та загнали «халк» в один з ремонтних цехів. Це вже було надійніше укриття, аніж відкрите місце на дорозі. Від прямого влучання нас воно, звісно, не врятувало б, але стіни гарантували захист від осколків, якщо міни будуть лягати поруч.

Через деякий час по рації повідомили, що колоні слід приготуватися до руху. Ми вигнали «халк» з укриття й виїхали до дороги, щоб приєднатися до колони, що почала повільно рухатися. До цього моменту колона поповнилася кількома танками, БМП й транспортом з бійцями інших підрозділів, які приєдналися до колони. Обстріл навколо Агрономічного продовжувався. Під’їхавши до «бежевого», біля якого знаходився наш полковник, ми чули як генерал Хомчак вимагав від учасників переговорів домогтися припинення вогню й доповіді про хід переговорів. Йому повідомили, що протилежна сторона зволікає й чекає вказівок від вищого керівництва. Просили зачекати п’ятнадцять хвилин. Генерал, усвідомлюючи, що колона знаходиться в уразливому для нападу положенні та обстрілюється мінометами, сказав, що у нього немає п’ятнадцяти хвилин і дав команду рушати. Колона, очолювана кількома танками, висунулася з Агрономічного. Проїхавши близько кілометра від селища, танки повернули ліворуч на путівець між посадкою та великим полем, а колона продовжила рух за ними.

Переді мною стояло завдання триматися за автівкою, що йде попереду, і, по можливості, не відставати. На де­яких ділянках ґрунтова дорога була захаращена поваленими деревами й воронками від розривів, які доводилося об’їжджати. Наше просування й далі супроводжувалося мінометним обстрілом. Мені навіть здалося, що на шляху проходження в один з легкових автомобілів потрапила міна, оскільки довелося об’їжджати палаюче авто. «Халк» легко проходив по втоптаній технікою ріллі, а от деякі легкові автомобілі не могли рухатися такою дорогою, і бійці штовхали їх, щоб подолати перешкоди, що траплялися на шляху. Якщо автомобілі ламалися в дорозі, бійці пересідали на інший транспорт чи броню, залишаючи свої авто й беручи з собою тільки зброю та найнеобхідніші речі. Автівки, які перешкоджали руху, ми обганяли й трималися транспорту, що рухався попереду.

Палюче серпневе сонце починало припікати. Зовнішніх бічних дверей у «халка» не було, але були внутрішні броньовані, які довелося зачинити, бо при русі колона здіймала густу хмару куряви. Я увімкнув кондиціонер, щоб не засмажитися від спеки.

Треба згадати ще про одну особливість «халка». У нього не відкривалися праві передні пасажирські двері. Віднедавна почав заїдати дверний замок. Тому ми внесли деякі конструктивні зміни. Переднє пасажирське сидіння розвернули спинкою до торпеди, і Ден завжди їздив спиною вперед. Іноді розвертався впівоберта, щоб спостерігати за тим, що відбувається попереду. Таке розміщення було зручне тим, що Дену, при необхідності, можна було швидко вистрибнути з «халка» через постійно відкриті бічні двері.

Через деякий час побачили в «зеленці» праворуч від дороги бойові машини й військовий транспорт. Номери на транспорті були закриті, а на бойових машинах зафарбовані. Не пригадую вже, що з себе представляли розпізнавальні знаки на цих машинах, але скажу, що раніше подіб­ного маркування ніколи не зустрічав. Тут же знаходилися військові у формі без будь-яких розпізнавальних знаків. Форма виглядала якось безлико. На ній були відсутні кокарди, строкаті шеврони та яскраві георгіївські стрічки, якими любили себе прикрашати «ополченці». Лише на деяких солдатах були білі стрічки на рукавах. Майже всі справляли враження солдатів-строковиків, оскільки виглядали дуже молодо.

Деякі з них були в окопах, хтось сидів на ящиках від боєкомплекту біля бронемашин, хтось стояв осторонь й спостерігав за нашою колоною, що проходила повз, деякі з острахом спостерігали за просуванням нашої колони з окопів, направивши на нас зброю. Я не надто звертав увагу на дрібні деталі й реакцію цих військових, бо основ­на моя увага була прикута до автомобіля, що рухався попереду. Хлопці, які перебували в якості моїх пасажирів, мали можливість краще роздивитися перший підрозділ, що був одним з багатьох, які замкнули кільце навколо нашого угруповання під Іловайськом. Хтось звернув увагу на однотипність монголоїдних облич, хтось навіть встиг привітати «факом» у відповідь проводжаючих нас таким же чином «безликих» солдатів, хтось побачив порожні ящики від мінометних снарядів, що валялися навколо окопів та техніки росіян. Деякі припускали, що це була одна з мінометних батарей, які обстрілювали Агрономічне. Наступні свідчення наших бійців, яким довелося спілкуватися з «зеленими чоловічками», підтвердили факт присутності в Україні техніки, озброєння, солдатів та офіцерів армії Російської Федерації.

Нам здавалося незвичним, що колона просувається таким екзотичним маршрутом. Можливо, таким чином ми оминали деякі укріплення росіян, що розташовувалися на головних дорогах та в невеличких населених пунктах, які ми залишали осторонь від себе. Хоч би що там було, а існувала впевненість, що ті, хто рухається в голові колони, знають кінцевий пункт призначення... Написав останню фразу, і як струмом вдарило. Спіймав себе на думці, що використав назву однойменного фільму з моторошним сюжетом. Утім, подальша розповідь буде не менш тра­гічною.

Настрій був відносно оптимістичним. Перше кільце пройшли безперешкодно. У полях теж ніяких перешкод не зустріли. Нарешті виїхали з полів на ґрунтову дорогу й поїхали нею у напрямку якогось селища, дахи будинків якого виднілися попереду по ходу руху. При в’їзді в селище не було ніякого дорожнього знака, й тому незрозуміло було, що це за населений пункт. Значно пізніше я дізнався, що селище називалося Чумаки. Тут знову стали проявлятися ознаки цивілізації у вигляді асфальтованого покриття. Рух полями трохи напружував мене як водія. Гострі уламки соняшників, що стирчали з землі, могли пробити колесо, але рятувало те, що «халк» був броньованим мікроавтобусом. Окрім власної ваги в дві тонни, він ще ніс на собі таку ж вагу броні, не рахуючи пасажирів. У нього завбачливо була встановлена вантажна гума на колесах, що дозволяла безперешкодно проскакувати невеликі вибоїни на дорогах. Я знав, що колеса міцні, та все ж хвилювався. Тоді пробите колесо було б дуже недоречним. Тим паче, що запасного колеса в наявності не було.

Якоїсь миті рух колони призупинився. Наш екіпаж ще не доїхав до селища, а в голові колони сталася затримка. Ми бачили ліворуч від себе приватні будинки, а праворуч невелику річку. Попереду по ходу річки знаходився невеликий міст. Довжина мосту — не більше тридцяти метрів. Місцевість — мальовнича. За річкою дорога, обабіч якої росли акуратні молоді тополі, бігла поміж двома пшеничними полями у бік Старобешевого. Схоже, що голова колони пішла прямо, а треба було повернути праворуч через міст й рухатися далі по дорозі. Частина колони повернула праворуч, а голова почала розвертатися й прилаштовуватися в середину загального потоку. Коли ми доїхали до мосту, то побачили на ньому легковий автомобіль «Жигулі», біля якого метушилися кілька бійців. Авто було навантажене різними похідними речами. Бійців, мабуть, дуже спантеличила проблема з авто, оскільки кидати його з речами не хотілося, а сідати в попутний транспорт з речами не вийде, бо колона не буде стояти й чекати, поки вони переноситимуть свої речі. Щасливчики. Вони тоді, напевно, навіть не підозрювали, що несправність автомобіля затримала їх на мосту й не дозволила висунутися на кілька сотень метрів вперед, що, можливо, й врятувало їх. Хлопці метушилися біля авто, намагаючись вирішити проблему, а ми проїхали повз них й рушили далі слідом за рештою колони. По дорозі від мосту ми проїхали близько трьохсот метрів...

Автоматична стрільба за 150 метрів ліворуч по ходу автомобіля... Спершу одиночна, а потім в кілька стволів. До них долучився звук кулемета. Після перших пострілів ми подумали, що це провокація. Можливо, хтось стріляє в повітря й провокує нас на вогонь у відповідь. Десь пролунав постріл з чогось важкого і майже відразу ж вибух у напрямку голови колони. Засада. По нас ведуть вогонь. Якихось увідних, на випадок непередбаченої ситуації, не було. Я побачив, як танки, що рухалися попереду, з’їжджають з дороги в поле й розвертаються у зворотному напрямку. Біля одного з них на дорозі пролунав ще один вибух. Постріли та вибухи супроводжувалися безперервною стріляниною з автоматичної зброї. Дорога вузька. По одній смузі руху у кожному напрямку. На ній відразу ж утворився затор. Передні автівки намагалися розвернутися: деякі прямо на дорозі, а інші через поле, слідом за одним із танків.

Важко було розібрати, звідки ведуть вогонь, та, судячи зі звуків пострілів, противник знаходився метрів за 200—300. Найгучніше працював кулемет зліва по ходу руху. Йому вторили з декількох напрямків автоматичні черги й постріли чи то з РПГ, чи то з СПГ. Денис скомандував: «Розвертаємось! Швидко!» По бортах та шибках сусідніх автомобілів застукотіли кулі. У вантажний відсік «халка» прилетіло кілька куль. Одна з них поцілила в каску Сталкера і від неї рикошетом...

Рація Дена розривалася від криків: «Нас розстрілюють!», «Всім назад!», «Відходимо!» Повідомлення накладалися одне на інше й перебивали одне одного. На дорозі утворилося величезне стовпотворіння. Одні автомобілі намагалися розвернутися й рухалися у бік мосту. Інші вже не рухалися і бійці, які вистрибували з них, шукали укриття від обстрілу на узбіччі дороги. Розвернувши авто, якийсь час намагався їхати по дорозі, але затор, що утворився, заважав проїзду. Шквальний вогонь не припинявся. За спалахами пострілів, осколками скла, що розліталися зусі­біч, дірками від куль на сусідніх авто визначили, з якого напрямку ведеться вогонь. З’їхали на узбіччя та поїхали ним. Ліворуч від мене метрів за п’ятдесят полем рухалися у напрямку моста танки та кілька машин підвищеної прохідності.

Сховавшись за поворотом від обстрілу, продовжили рух уздовж «зеленки». Полем з соняшниками ліворуч від нас рухалося кілька одиниць техніки. Танк, що вийшов за нами з проходу, не став їхати по ґрунтовці, а одразу виїхав на поле. Почали лунати вибухи на полі. Було схоже на мінометний обстріл. Потім суцільний безлад. Підбитий транспорт, що застряг на ґрунтовці. З’їзд в гущавину соняшників. Вибухи з усіх боків. Тоді у «халка» вже було прострілене одне колесо. Куди рухаємося — незрозуміло. Авто буксує в заростях соняшника, але хлопці виштовхують його на протоптану гусеничною технікою просіку. Удар в правий борт. Це БМП проскочила дуже близько та трохи зачепила нас. Потім все, як уві сні. Рух за танком, який прокладав та торував шлях по полю. Вибухи та автоматична стрілянина з кількох напрямків. Всюди бійці, які кудись біжать. Ліворуч і праворуч ревла техніка, загрожуючи розчавити наше авто. Серед тих, хто біг, помітили шкутильгаючого Кобу. Прапор допоміг йому залізти в «халк». Потім з незрозумілої причини Коба знову спішився та десь загубився. Якісь поля, дороги та байраки, що поперемінно змінюють один одного. Знову по дорозі побачили Кобу. Знову Прапор мало не силоміць затягнув його з хлопцями в автівку. Навколо стрілянина та вибухи. У «халка» вже три колеса спущені. Раптом я відчув, як під лівою ногою провалилася педаль зчеплення. Відкрите поле. Попереду нас на відстані 150 метрів рухається танк, навколо якого здіймаються фонтани розривів. Прямуємо за ним. Ден без угаву командує: «Не зупинятися! Тримайся танка! Вперед! Вперед! Ще швидше!» А швидше не виходить, бо зчеплення немає. Друга передача. Якоїсь миті «халк» глохне. Запалювання не працює. Хлопці вибігають з авто й штовхають броньовик. Насилу вмикаю другу передачу, і ми знову рухаємося за обстрілюваним танком. Відчуваю, що знову можемо заглухнути й переключаюсь на першу передачу. 5000 обертів за хвилину. 30 км на годину. Мішень «кабан, що біжить» у відкритому полі. Ден не перестає квапити, та я відповідаю, що це максимально можлива швидкість пересування. Не знаю, яким дивом, але ми прориваємося між вибухами, що здіймаються довкола, через поле до найближчої посадки. Намагаюся не упускати з очей танк. Зрештою виїжджаємо з «зеленки» на асфальтовану дорогу й зупиняємося на узбіччі. Ми на де­який час вирвалися із зони обстрілу. Стало очевидним, що ми відірвалися від інших автомобілів нашого батальйону й загубилися. Далі діяти треба було самостійно. Поруч бачу інженерну машину, схожу на розсувний понтон. Тут же на дорозі камуфльований джип батальйону «Донбас», біля якого кілька людей. За джипом у ряд стояли танк, МТЛБ 51-ї механізованої бригади з ЗУшкою на причепі та БМП. На броні «мотолиги» та «бехи» бійці. Ден приймає рішення залишити «халк» й пересісти на броню. Рухатися на авто з пробитими колесами, без зчеплення, на швидкості 30 кілометрів на годину, занадто ризиковано. Виходимо з автомобіля. Мої речі лежали за сидінням у Дена і часу на те, щоб діставати рюкзак, не було. Залишив його в авто. Як виявилося згодом, на щастя.

...На БМП місця для нас не знайшлося. Бійці дуже щільно обліпили бойову машину. Потіснили бійців на МТЛБ, на якому було трохи вільного місця. Від джипа на дорогу вийшов командир другої роти батальйону «Донбас» Жак і крикнув:

— Назад по дорозі просуватися не можна! Там росіяни й засідка! Тепер тільки вперед, повз Новокатеринівку і далі на Комсомольське!

До цього з Жаком я не був особисто знайомий, і про те, що на дорозі перед Новокатеринівкою був саме він, я дізнався, коли через кілька тижнів ми зустрілися з ним у Дніпропетровську.

Я примостився на колінах на самому верху «мотолиги» біля Дениса. Позаду нас були відкриті два люки, кришки яких прикривали нам спини. Куму з Прапором не знайшлося місця на броні, і вони розмістилися на двох сидіннях в ЗУшці.

Згодом я тисячу разів подумки повертався до цього моменту і картав себе за те, що тоді ми сіли на броню цієї «мотолиги». Робив припущення, як могли б розвиватися події, якби ми пішли пішим порядком через «зеленку», але того, що сталося, вже не повернеш. Тоді у нас був командир, накази якого ніхто ніколи не обговорював. Самостійно приймати рішення ми навчилися трохи згодом, коли вже не було кому віддавати накази, й доводилося самим ставити собі завдання й реалізовувати їх.

У цей час ми перебували поза зоною обстрілу. Стрілянина та вибухи лунали десь збоку. Жак квапив механіків почати рух. Ден, переконавшись, що весь наш екіпаж сів на техніку, дав команду механіку слідувати за танком. Нашу невелику колону очолив позашляховик «Донбасу». За ним на деякій відстані рухався танк, наш МТЛБ та замикаюча БМП. Асфальтована дорога проходила між двох невисоких пагорбів, за якими ліворуч від дороги був великий пустир. Праворуч теж був пустир, який піднімався на якесь підвищення, схоже на схил терикону. Попереду за полем виднілися дахи приватних будинків Новокатеринівки.

Слідом за нами на відстані близько 70 метрів мчала БМП, на яку ми не змогли сісти після виходу з «халка». Бойова машина трохи зменшила швидкість перед поворотом, і я почув такий же гучний звук гарматного пострілу з тієї самої позиції, з якої хвилину тому стріляли по танку. В бойову машину піхоти праворуч по борту влетів снаряд. Потужний вибух розкидав з броні бійців у різні боки, тіла яких розліталися на висоту від трьох до п’яти метрів. Одно­часно з ними догори зметнулася башта БМП і, злетівши на кілька метрів вгору, впала на землю. Майже відразу після падіння башти пролунав другий, потужніший вибух. Швидше за все, здетонував боєкомплект бойової машини. З відкритого отвору, там, де раніше була башта БМП, вилетіло тіло одного з бійців екіпажу машини. Його викинуло з підбитої машини так, ніби невидима рука вирвала його з надр БМП й підкинула високо в повітря. Тіло, подібно ганчірковій ляльці, неприродно перевернулося в повітрі і, падаючи вниз, повисло на високовольтних дротах лінії електропередач.

Десь за Новокатеринівкою і в самому селищі гуркотіли вибухи й велася безперервна автоматична стрілянина. Відразу хотіли визначитися в групі, хто є старшим. Питали, чи є серед нас офіцери. Серед екіпажу МТЛБ був один офіцер, але він якось не надто активно взявся за організацію та планування подальших дій. Втім, спочатку цей офіцер брав участь в керівництві своїми бійцями, але потім нам довелося самоорганізовуватися, і вся відповідальність за прийняття рішень лягла на плечі Прапора. Бійців «Дніпра-1» серед всіх присутніх було вісім чоловік. Останнім розпорядженням полковника заступником командира взводу був призначений Прапор. Він і взявся організовувати наш загін. Кількох чоловіків з числа бійців 51-ї бригади відправили в дозор в глиб «зеленки» на розвідку. Відчепили від тягача й замаскували в «зеленці» ЗУшку. Саму «мотолигу» теж загнали глибше в «зеленку» й вирішили заглушити, щоб гуркіт двигуна не видавав нашого розташування. Командир тягача сказав:

— Якщо ми його заглушимо, то більше не заведемо.

І все-таки, було прийнято рішення далі рухатися пішки. Броньований тягач був занадто помітною мішенню та міг стати спільною могилою для всіх нас. Ніхто не знав, де ми знаходимося й куди йти далі. За останню годину ми стільки раз наражалися на замасковані укріплені позиції против­ника, що вже не знали, куди можна направити МТЛБ, щоб не потрапити в засідку.

Потрібен був зв’язок зі своїми побратимами, які ще, можливо, лишилися живими. Я виліз на броню і зняв з розгрузки свого загиблого друга радіостанцію, пістолет ПМ та його телефон. Оскільки ми були в такому становищі, що будь-якої миті могли зустріти смерть, то я вирішив повідомити дружині Дениса Юлі сумну звістку про його загибель. На щастя, я знав яким графічним кодом був захищений телефон Дена, і набрав номер Юлі. Мені треба було вперше в житті повідомити страшну новину людям, які ще навіть не підозрюють того, що більше не побачать свого рідного чоловіка й батька. Навколо тривав бій, і для того, щоб добирати слова, не було часу. Тим паче, що зв’язок був слабким та нестабільним.

Радіостанція виявилася майже розрядженою. Ми встигли лише дізнатися від Фана, що він з групою наших бійців знаходиться десь в Новокатеринівці. Ходили чутки, що комбат та Вова Парасюк потрапили в полон.

У штабі батальйону намагалися дізнатися у нас наше місцезнаходження, але що ми могли повідомити? «Зеленка» серед полів за якимось селом. Те, що це Новокатеринівка, ми дізналися згодом. Збоку від нашої «зеленки» чисте поле. Метрів за триста від нас на полі стоїть спалена САУ. Що бачимо? Бачимо з одного боку село, а з іншого — десь далеко якийсь елеватор. У смс-повідомленнях знову настійно рекомендували виносити поранених на дорогу, а самим рухатися у бік Комсомольського. У цьому селищі розташовувалася нацгвардія, і там всіх очікують автомобілі Червоного Хреста. Нам писали про якісь досягнуті домовленості, про припинення стрілянини на деякий час, і що ми маємо встигнути за цей час вийти до Комсомольського. Ми лише наполовину довіряли цим повідомленням, бо чули, що продовжується робота артилерії з обох від нас напрямків, і ні про яке припинення вогню не може бути й мови.

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

29 серпня 2014 року. Червоносільське

— «Амбал»! Дивись, що в мене є.

— Ти — жук! Звідки це в тебе?

— Приберіг для такого моменту.

— Значить весь цей час ти ховав це. Жид!

— Сам ти жид! Тримай одну. Ця, до речі, моя улюблена. Можу хоч десяток з’їсти.

— У нашій ситуації будь-хто з’їсть десять.

«Амбал» розгортає обгортку і починає смакувати. Усе. Більше не втримаюсь. Та й навіщо чекати? Ніжний шоколад розтоплюється в роті. Давно не отримував такої насолоди. Усе навколо зупинилось. Кулі, снаряди. Крики і команди. Усього цього більше немає. Нічого більше не турбує. Є я і шоколад «Чайка». Божественно!

Нічний виїзд відмінили. Як «Камаз» і передбачав. Сказали просто: «Чекайте команду».

А зараз майже п’ята ранку. Сонця ще немає. Небо помалу світліє. Прохолодний вітер пронизує все тіло до кісток. Найкращий час для смерті... Так. Її вже зачекалися. Від нудьги рятує тільки ця шоколадка.

— А в тебе ще є?

— Одна залишилась. Давай притримаємо, коли приїдемо в Курахово. Тоді й відмітимо.

— Але ти й скритний. Ховати таке добро стільки часу. Не очікував такого...

— Але приємно ж?

— Не те слово. Ти «Камазу» давав?

— Він відмовився. Не гурман.

Міни і снаряди. Кулі та гранати. Усе це літає кожної ночі. Зі самісінького вечора і до ранку. Безперебійно. Дивна річ — досвід. Якби потрапив у це пекло з першого дня — не знаю, чи витримав би. Здурів би на голову або мене б просто вбили.

А зараз моє ставлення до конвеєрних обстрілів цілком нормалізувалось. Цей невідворотний факт війни зробився навіть обов’язковим. Коли покину це місце, то, напевне, буду нудьгувати за обстрілами. За п’янким гонінням смерті. За її постійними намаганнями познайомитись ближче.

Сьогодні ми плюємо в обличчя смерті. Нехай захлинеться нашою слиною. І що ви думаєте? Це працює. Зневажливе ставлення дає свої плоди. А саме тишу. Так. Зараз тиша. Перша більш-менш спокійна ніч.

«Камаз» і «Утьос» уже три рази прогрівали машину за ніч. Переймаються, щоб усе було справне і готове до виїзду.

А ми з «Амбалом» — обірванці. Недобиті, живучі створіння. Машину втратили. Гранатомет і автомати — також. Згорів весь одяг, документи та їжа. Фактично — «бомжі». Їдемо зараз на цивільній вантажівці. Зброя позичена. Одяг залізничний — дві сині теплі сорочки. З документів у мене тільки щоденник. Одне, що постійно залишається при мені, — пам’ять і навички.

— Коли вже поїдемо?

— Да, вы уже за***ли! «Когда-когда»... Не знаю я, когда по­едем! Сидите здесь и жрите свой шоколад!

«Камаз» так нічого й не навчився. Скільки вже минуло часу і розмов. Скільки разів ми його вмовляли і серйозно говорили про його «манери» командування. «Камаз» не міняється. «Дебилы, идиоты и п******ы... » Може, й не треба, щоб мінявся? Навіть складно уявити його без цього лексикону. «Камазівський» «шарм». Навіть командир дуже цінує цю його характерну рису.

Осколки летять з неба. Земля спалахує.

— «Градами», суки, начали крыть!

— «Камаз»! Ти точно не будеш шоколадку?

— Да иди ты нахер! Задолбал! Сказал уже, что не буду.

— А «Лєрмонтов» не виходив з тобою на зв’язок? Він таки не буде повертатися.

— Нет, не выходил. Да вряд ли он будет сюда приезжать. Их, наверное, отправили ночью в Многополье, чтобы дорогу держали.

Частина батальйону виїхала ще вночі. Чому нас затримують?

— Внимание! Всем бойцам направляться в Многополье!

Заскакуємо в кузов. Одразу лягаю. Ніби дерево врятує мене від металу. Але це інстинкт. Нічого не поробиш. Накриваю ноги бушлатом, щоб були в теплі. Якщо в машину буде пряме влучання — не страшно. Страшно те, що ноги замерзнуть. Вони завжди мають бути в теплі. Бо захворію. О, це вже буде по-справжньому страшно. Воювати хворим? Як це? Навіть не знаю. Але думаю, що приємного мало.

«Камаз» самотньо кермує в кабіні нашого блакитного, як українське небо, «ГАЗона». Такого ж самого кольору «ЗІЛ». Його веде «Утьос». Машина досить весела через хлопців, які там сидять, — «Череп», «Сократ» і «Варг». Це майстри чорного гумору на війні. Якщо у вас немає настрою або просто стало нудно — знайдіть їх. Перші десять хвилин з ними будуть вирваними з реальності. Що я тут роблю? Що вони мелють? «Череп» жартує настільки серйозно, що спочатку не розумієш, чи він жартує. Може здатися навіть, що злиться.

— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?

Я спочатку довго до цього звикав. Але «Черепові» байдуже. І далі продовжує «стріляти» своїм сарказмом. «Сократ» також спочатку ніяковів від цього. Хлопець інтелігентний. Юрист. Характер має досить жвавий і комунікабельний. Допомагає у спілкуванні з такими брутальними сангвініками, як «Череп».

— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?

— А ти хочешь загреметь по сто пятнадцатой?

— Якій сто п’ятнадцятій?

— Умышленное убийство. Уголовный кодекс.

— Ха! Ми ж на війні. Закони тут не діють. Та й ти зараз не в дорогому костюмчику.

— Я знаю. И я не курю вообще-то.

— Я знаю, що не куриш. Просто вигляд у тебе паскудний.

— Бо я не в костюмі.

Ну і «Варг»... «Сократ», у порівнянні з ним, — інтроверт. «Варг» — душа компанії. У будь-якій ситуації в нього знайдеться ізюминка, яка зацікавить усіх. Це може бути якась дрібниця. Суперкласні горішки з якоїсь екзотичної країни. Частує ними під час обстрілу. Коктейлі власного приготування в щойно звільненому місті. «Варг» завжди вміє оживити все тьмяне. Додати якоїсь помпезності чи навіть святковості в буденне життя або безвихідні ситуації.

— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?

— А ты хочешь загреметь по сто пятнадцатой?

— Якій сто п’ятнадцятій?

— Умышленное убийство. Уголовный кодекс.

— Ха! Ми ж на війні. Закони тут не діють. Та й ти зараз не в дорогому костюмчику.

— Я знаю, що не куриш. Просто вигляд у тебе паскудний.

— Бо я не в костюмі.

— Хлопці! А ви слухали взагалі пісню «Paranoid» гурту «Black Sabbath»?

— Що? «Варг», що ти мелеш?

— Ну як? Ви що, справді не чули? Ви взагалі слухаєте музику? Це ж легенда металу. Озі Озборн у них соліст.

— Ты опять за свой металл?

— Нам тут і без твого металу вистачає.

— Тобто? Ви обстріл маєте на увазі? Для чого зайві хвилювання? Під таку музику можна й помирати. Класно звучить, до речі. Вмерти від металу під метал. Треба запам’ятати. Чудово! Просто прекрасно!

Може, треба було з ними поїхати? Але ні. «Камаз» би не зрозумів...

А далі все просто. У «Бугровій» машині їде «Бугор», «Апостол» і «Зугрес». У «Мангустовій» — «Мангуст», «Аксель» і «Дмитро». Ще є машина «М’ясника», але вони зараз геть кудись пропали. Ще з ночі. Сподіваюсь, скоро зустрінемось.

Лежу в кузові. Ногам тепло. У роті приємний смак шоколаду. Дивлюсь на небо. Усе було б прекрасно, як би не звуки. «Градами» накривають усю територію станції. Дим піднімається вище над будівлями.

Машина за машиною. Автобус за автобусом. Більше ніж сотня машин. Колона майже вся проїхала. «Камаз» стоїть на дорозі і питає про сигарети.

Нарешті вояки зупиняються і дають йому півпачки. Урятували наш розрахунок від нікотинової загибелі.

Майже всі гілки на деревах трусяться. Земля двигтить під ногами.

— Все! Едем!

Колона розтягнулася на декілька кілометрів.

— Звідки стільки люду?

— Та це вони всіх зібрали просто в купу.

Втомлена армада. Після стількох тижнів — відступаємо. Завдання не виконане. У душу хтось наклав величезну смердючу купу. Така купа є у більшості з тут присутніх. Убиті друзі. Знищена техніка. Втрачена зброя.

Літак летить? Невже таки пустили на нас авіацію? Та ні. Це знову артилерія. Влучає у лісосмугу. Величезна стіна диму піднімається догори. Високо над деревами. Уже таке бачив. Коли школу декілька днів тому обстріляли.

— Що це? Як думаєш?

— Та «Град», напевно. Або «Ураган». Снарядів п’ять-шість за раз упало.

— Ще б на триста метрів ближче, і в нас би влучило.

— Та не влучить. Якби вони хотіли, то давно вже попали. Граються з нами.

— Щось тут не те...

— Отож!

Колона зупинилася. Не вилажу з кузова. Не хочу потім на ходу застрибувати. За такого поспіху можуть і покинути.

Декілька мін падають поряд із колоною. Орієнтація у просторі зникла. Біжу, як п’яниця. Падаю. Перекочуюсь. Не можу стати на ноги.

Хаотичний забіг веде в якесь подвір’я. Пощастило, що тут ще й підвал є. Але він не вмістить наплив натовпу. Комусь доведеться зустрітися віч-на-віч з небезпекою.

Вибух! У нас летять осколки. Вибух! Осколки! Вибух! Уже не розумію, живий я чи мене розчавили тут.

— Покинуть зону обстрела! Быстро! Быстро! Быстро!

Командує «ВДВ». Командир роти охорони.

Обстріл на якусь мить вщухає. Появилося «вікно» для втечі. Весь підвал бурхливим пото­ком рветься до машин. Це схоже на забіг. Смертельний забіг. Відштовхують одне одного. Шпортаються. Падають. Нікого не підіймають. Головне — донести свою задницю в машину. Перед лицем смерті людина часто стає закінченим егоїстом.

— Давайте, мои маленькие ублюдки! Быстро запрыгивайте! Мы должны, б***ь, догнать наших!

«Камаз» біжить. Командує й одночасно докурює сигарету. Цезар! Якщо б була необхідність стріляти, то він ще й стріляв би. Унікальна людина цей «Камаз».

Вітер, виснаження, жага вирватись звідси — усе це настільки переповнює мене зараз, що ладен вистрибнути на небо.

— «Піаніст»! Як вирвемось, то я тобі поставлю стільки піц, скільки зможеш з’їсти!

— Тоді з мене баня!

— Домовились!

Швидкість дуже велика. Двигун так напружено гарчить, що зараз вистрибне з машини й побіжить сам. Вантажівку струшує в різні боки.

Дивний свист. Що це таке? На двигун не схоже. Може, щось у машині зламалось? А може...

— «Амбал»! Кулі свистять чи що? Це стріляють?

— Стріляють! Ще й як!

Значить «Камаз» мав рацію. Завжди. Не дадуть нам по-хорошому виїхати.

«Амбал» швидко бере автомат. Стріляє по соняшниковому полю.

— «Піаніст»! Чого ти сидиш?! Дай мені ще магазин!

Мене й досі не відпускає те, що ми опинились у такому лайні. А залишалось не так багато для щастя... Беру магазин і подаю «Амбалу». Вистрілює його за декілька секунд. Поливає кулями. Поливає ці довбані соняшники. Так-так. Там бігають вороги. Як польові миші. Підступні боягузи! Підлота одна! Що зі мною коїться? Чому не можу взяти себе в руки?

— «Піаніст»! Магазин! Магазин давай! Не спи!

— Тримай!

Кулі рояться над головою. Чорт би це все побрав! Що там відбувається? Я чув раніше такий крик. Так. Це агонія. Смерть уже тримає когось за плече.

— Це ж «Утьосова» машина! «Піаніст»! Дивись!

Треба підводитись! Що там з «Утьосом»?

Не можу повірити своїм очам. «ЗІЛ» палає. Вогонь вилизує кожен сантиметр металу. Машина шипить від жару. Кабіна горить. Кузов також горить. Два попадання. Невже їх уже немає? Вони повинні були кудись вистрибнути. «Утьос»! «Череп»! «Берег»! «Варг»! «Сократ»! Ви ж ще живі!!!

Водійські двері відчинені. Від них повзе обвуглене тіло у вогні. Одягу вже немає. Немає нічого. Тільки палаючий силует. Хто це? «Череп» чи «Утьос»?

— «Утьос»!!!!

Чому я йому кричу? Чому він не кричить? Я не вірю! Це не їхня машина. У когось, мабуть, така ж сама. Це просто збіг.

— «Піаніст»! Обережно!

Мною кидає по кузову. Вийти можливості немає. Кулі літають, як мухи біля мертвого тіла.

Машиною трусонуло добряче. Ледь не випав. Дороги немає. Дихати важко. Очі сльозяться. Величезні стовпи чорного диму підіймаються в небо. Утворюють стелю темряви над нами. Це наші машини. Наші бійці. З’єдналися воєдино. Спостерігають за нами. Дим підіймає їхні душі в небо. Сотні душ. Ви хочете дізнатись, як виглядає пекло? Я в ньому. І його не опишу. Ніхто не опише. Тут працює тільки страх. Не той, який ви відчуваєте кожного дня. Це первородний страх. Він відбирає дихання, мову, зір та взагалі все світосприйняття. Це як чорна діра. Відбирає все, не даючи нічого взамін. Мимовільно відчувши його, можна вмерти на місці.

Нас обганяє вантажівка взводу охорони. Уже закінчує маневр, але збоку влітає керована ракета. Машину вивертає назовні. Частини тіл, куски металу розлітаються в різні боки. Клапті життя зрошують поле смерті.

— Держитесь там!

«Камаз» щось буде робити.

— «Піаніст»! Ракета!

Пора прощатись із життям. Або стрибати геть... Ось ми й дочекалися виходу. Двері відчинені. Зроби крок назустріч! Прощавайте всі, кого я знав.

Керовану ракету добре видно. Готуйсь! Ось вона йде. Тільки щось повільно. Швидкість у неї мала. Але шансів ухилитися немає. Впритул наближається до нас і... ще мить...

...«Камаз» гальмує! Боляче б’юся об дошки. Як це боляче! Чому я чую біль? Я живий? Ракета з невдоволеним ревом про­літає повз. Падає в полі. Як «Камаз» зміг це? Він ж урятував нам життя...

Машину трясе так, що зараз перекинемось. Лежимо долі­лиць, щоб не вилетіти. Не видно, у кого стріляти. Чую тільки звуки жаху. Це вже не бій. Це довбаний розстріл! Цинічний, підлий розстріл! Скоро з’їду з глузду.

Машина різко гальмує. Усе? Ми застрягли? Звідки нас уб’ють тепер?

— Вылазьте, на***!

Поряд якісь будинки. Звідки вони появились? Ми ж були в полі.

— «Пианист», б***ь! Хочешь умереть? Вылазь, сука! Щас нас всех здесь при***рит!

Бійня. Вона не закінчилась. Вона тільки починається.

Це якийсь присілок. Лінією стоять сільські хатки. Біля будинку — бійці. Серед них багато поранених. Камуфляжі заляпані кров’ю. Панікують. Не знають, що робити. Обстріл не закінчується. Автомати, кулемети, керовані ракети, танки та артилерія — усе це стріляє тепер сюди. Ще не вистачає, щоб нас авіація обстрілювала. Давайте! Нумо! Хочемо повнометражний фільм.

Одна за одною прибувають уцілілі машини. Бійці вилітають з них і падають на землю. Біжать або повзуть до будинків. Хто як. Ніхто не може зрозуміти, звідки стріляють. Стріляють звідусіль. Лунає гучний вибух. У припаркований броньовик влітає ракета. Горить вивернутий назовні, як консерва. Трохи далі палає червона пожежна машина.

Міни натовпом просвистують по магістралі свого вектора.

Забігаю в підвал. Усе забито. Немає куди пройти.

— Раненого! Возьмите раненого!

— Давай его сюда!

Крізь натовп протискують кремезного бійця. Це «Стейнар» з другої штурмової. Великокаліберна куля потрапила йому в руку і перебила кістку. М’ясо, кров. Білий, як крейда. Рука неприродно звисає на сухожиллях. Зверху перетиснута джґутом. Поряд лежить наш повар. Йому відстрелили великий палець на руці.

Від великої кількості людей немає чим дихати. «Стейнарові» дуже погано. Майже непритомніє. Постійно щось бурмоче незрозуміле.

— Попустіть джґут... попустіть... боляче...

— Не можна. Тобі тільки що його попускали. Стечеш кров’ю.

— Боляче... будь ласка...

— Потерпи, друже. Потерпи...

Виходжу надвір. Лиця в усіх розгублені. Чого ти дивуєшся? Подивись на себе в дзеркало. Думаєш, ти краще виглядаєш?

— «Пианист»! Будь с раненными. Мы с «Амбалом» пойдем в разведку.

— Куди, «Камаз»? Я також іду.

— Сиди здесь!

«Лєрмонтов» живий. Проходить між рядами. Не сподівався його вже побачити. Вигляд має досить холоднокровний. Він як офіцер розуміє, що потрібно якнайшвидше діяти. Згаяна хвилина варта декількох життів.

Не можу повірити, що в такій глушині може бути такий чудовий будинок. Двоповерховий, з новим ремонтом. З великою стайнею. Усе муроване і закладене плиткою. Ремонти вищого класу. Фасад дорогий. Цікаво, хто тут живе?

На подвір’ї «Лєрмонтов» організовує оборонний фланг. Планування двору досить фортифіковане, щоб витримувати удари великих калібрів. Одразу все не згорить. Тут усі гранатометники і ще декілька бійців нашого батальйону.

— Внимательно следите за периметром! Мне доложили, что враг высадил пехоту. Она движется на нас. Человек пятьдесят или шестьдесят. Будем встречать их здесь. Посчитайтесь, пожалуйста. Надо посмотреть на количество.

— Дев’ятнадцять чоловік.

— Мало...

Я розумію, що це тільки один фланг у нашій круговій обороні. Лівий. Є ще правий. Там командує «Яцик». Ну і в центрі багато поранених. Але це взагалі не пояснює той факт, що зараз тут тільки дев’ятнадцять чоловік. Дев’ятнадцять довбаних бійців! У колоні було майже тисяча бійців. Безліч підрозділів. Не могли ж їх усіх розстріляти. Де решта?

Ховаються? Не хочуть воювати? Чи не можуть. Невже страх настільки полонив їх, що ладні віддати життя. Щоб відчути себе декілька годин у безпеці? Що ж за боягузи навколо? У ворога бо­ягузи не хочуть наступати. Наші боягузи бояться контрнаступів. Я тут боюсь зустрічати півсотні ворожої піхоти. Не сам, звісно, — з друзями. Але страху це не відбирає. Бій виграє та сторона, в якої менше боягузів.

За двоповерховим будинком стоїть перший підбитий танк. З правого боку — яр. Там ще танк. Цей уже знищений. Корпус горить. Від вибуху башту відірвало так, що вона валяється за десять метрів. Тепер аж до мене дійшло. Цей дивний космічний звук лунав звідси. Незрівнянний крик умираючого танка.

Нарешті до флангу помалу згруповуються бійці. Нас стає вже більше. Упевненість переважує страх на шальках терезів. Тепер я удвічі готовий до бою. До бою, якого не буде?

— Хлопці! На правому фланзі захопили два танки! І полонених узяли. «Яцик» передав по рації.

— Это все прелестно. Но останавливаться нельзя. Враг рядом. Не теряйте бдительность. Могут ударить в любую секунду.

— «Піаніст»! Пішли глянемо на танк, який підбили?

— Та чого ти кричиш?

— Шо?

— А не вб`ють нас там?

— Та ось там уже наші риються. Пішли!

— Ну, давай!

Великий бородань «Бугор». Як може з цього вулкана гумору й тер­пимости вивергатися стільки мужності? Не простої — фено­менальної. Саме в потрібному місці, саме в потрібний момент. Може до крові зціпити зуби й робити те, що в даний час називається «героїзм». Ось так. Пішов і підбив два танки. Глухий. Це ж треба. Я йду з ходячою легендою серед гранатомет­ників.

Ось він. Наш трофей. Тільки щось ціленьким виглядає. Усередині нікого немає. Навколо валяється багато сухих пайків у картонних коробках.

— «Сухпай России».

— Кацапи?

— Еге ж. Значить ми вже не з сєпарами воюємо. Це вже регулярна армія.

— Ти серйозно?

— Та на, сам почитай.

Так. Усе так. На пачці написано «Сухпай России». От же ж. Аж трошки лячно. Усе літо воювали з сепаратистами. Серед них дуже мало професійних воєнних. Та й із дисципліною не дуже. Це відчувається в бою. А тут російська армія. Зовсім інший стиль. Усе чітко й швидко. Аж не віриться, що ми змогли дати відсіч такій армаді. Тільки якою ціною? Скільки ж хлопців наших загинуло...

Мене накриває туга. Це жахливо. Сьогодні найчорніший день в історії батальйону «Донбас».

«”Усач”, вы где? “Лермонтов” говорит».

«Мы выдвинулись за километр от вашего фланга. Уничтожили одну машину десанта и личный состав. Здесь есть пленные и бронетранспортер на ходу. Мы возвращаемся».

«Плюс».

Усі роззявили роти. Як йому це вдалося? З ним ще й кулеметник «Сет». Удвох зробити таке. Ще й полонених узяли. Я не можу повірити в таку силу духу. «Усач» дуже змінився. У нашому взводі він був самітником. Та ще й спав постійно голий. Через подібні вибрики — спав окремо. За все літо нічим серйозним не вирізнявся. Але тут... От правду кажуть, що на справжні подвиги здатні зовсім непримітні люди. І що жорстокіший бій, то сильніші герої виходять з нього.

«Говорит “Камаз”. Нужны еще люди, чтобы помочь пленного донести».

«Камаз» та «Амбал» уже там? Коли встигли? Треба мерщій бігти до них. Зустрічаю їх на половині шляху назад.

— Держи его с другой стороны.

— Хто це?

— Десантник кацапский. Контрактник. Мы взяли его документы.

Ледве дихає. Поранений у руку. На вигляд має до двадцяти років. Ще молодший за мене. Позаду видніється димок від підбитої техніки.

Заносимо десантника у двоповерховий будинок. На кухні, на сходах, у коридорі, у кімнатах — бійці всюди. Біля входу стоїть солдат не в нашій формі. Приємно балакає з усіма.

— А хто це?

— Пленный.

Нічого собі. Почувається досить вільно. Теревенить. Курить сигарети. Як у себе вдома. Давати цій погані такі привілеї? З глузду з’їхали?

Після численних успішних атак росіяни запросили перемир’я. Хочуть забрати вбитих і поранених. Так-так. Це не мариво. Ми це змогли. Російська армія просить перемир’я в сотні добровольців. Бояться, паскудні пси. Не такі вони страшні, як ми думали. Та й полонені не страшні. Не малюйте ілюзій. Дійте за ситуацією. Заставляйте ворога боятися! Повірте, немає страшнішої зброї за мотивацію. Найстрашнішого демона можна здолати відважністю. Це поняття нікуди не зникло. Не загубилося в тисячах написаних книжок про героїв. Цей дух живе. Тут. Серед нас.

— Короче! Я взял нам кацапскую разгрузку. Взял оружие. Будем выходить сегодня.

— Коли?

— Ночью!

— Ми ж нічого не знаємо. Навколо ворог. Куди ми попремось?

— Да не сцыте! Я местный! Знаю все здешние дороги. Выберемся!

Що тут скажеш? Навіть зеленого уявлення не маю, де ми є. Ситуація така, що залишається тільки покластись на «Камазовий» досвід.

— Еще где-то один танк гуляет.

— Так. Двигун постійно гуде.

— Надо бы прихлопнуть дебила! Кацапы уже и так пересрали, что мы их всю засаду спалили.

— Та залиш ти його, «Камаз»! Зараз перемир’я.

— Ты шо ссышь? Надо уничтожить этого п****а!

— Та я не сперечаюсь. Тільки не зараз же.

— Ты с нами?

— Ні. Я побуду тут.

— Как хочешь! Иди тогда отнеси оружие в машину. А мы с «Амбалом» пойдем собирать группу.

Іду до вантажівки. Біля дерев лежать тіла наших загиблих. Замотані у спальні мішки. Спогади повертаються знову. Смертельна гонка. Відбір, який визначив учасників наступного відбору. А вцілілі підуть на інший відбір. І так без кінця і краю. Смерть сміється зверху й кидає свої криві зуби прямо нам на голови. Спробуй спіймай хоч один. Тоді пощастить менше насититися жахом.

Наша машина ціла. Поряд безліч автомобілів, що вибухнули і згоріли. А в нас — тільки водійські двері погнулись від вибуху сусіднього броньовика. Обходжу навколо. Жодна куля не потрапила в неї за сьогодні. Як таке можливо? Величезна вантажівка блакитного кольору, а попадань немає. Може, «Камаз» так матюкався по дорозі, що вони побоялися сюди стріляти? Навіть керованій ракеті було страшно зіткнутись із «Камазом». Може, не випадково він став нашим командиром? Не випадково «Лєрмонтов» також командир? Без нагромадженого бойового досвіду та завзятості ми б вижили тут? Навряд. Тіла розвіялись би попелом по вітру. А крик страждання гнав би нас на південь. До океану забуття.

Кладу зброю в кабіну. «Камаз» набрав п’ять автоматів. Хороший у нас арсенальчик намальовується. Починаю відновлювати щоденник. Попередній забув у Іловайську. Що це за напасть із цими щоденниками? Постійно вони зникають.

Не знаю, скільки треба часу, щоб записати все з першого дня Іловайська. З інтенсивністю сьогоднішніх подій — небагато. Пишу коротко. Ключовими фразами.

Так і знав. Тут також не дадуть пописати. Лунають постріли і вибухи. Знову починається артилерійський обстріл. Міни одна за одною пролітають машину і падають у полі. Стрімголов біжу до будинків.

«Хохлы! Заберите своих раненых!»

Поранених? Ні. Цього не може бути.

— А де поранені?

— Десь біля двоповерхового будинку!

Швидше! Швидше! Потрібно встигнути.

Чую крики. Когось несуть у плащ-наметі.

— Ааай! Сука! Больно! Ааай!

Хто всередині? Не хочу дивитись. Мушу. Це — «Камаз». Поранені рука і нога. Обидві кінцівки тримаються на сухожиллях. Кістки перебиті. Повернуті неприродно і чіпляються за різні перешкоди.

— Аяяй! Ай, бля! Аккуратно!!! Нога!

— Давайте я допоможу. Я понесу. А ще є поранені?

— Так. Ще один.

— А хто? Ти знаєш?

Тільки не кажи, що «Амбал». Навіщо я взагалі запитав?

— «Амбал».

— Та що ж за фігня! Він живий?

— Так. У нього поранення в ногу.

Поряд стоїть «Лєрмонтов». Також не може в це повірити. Спочатку «Утьос», «Череп», «Варг», «Сократ», «Берег». Тепер «Амбал» і «Камаз». Що тепер я буду без вас робити? «Камаз», хто тебе взагалі тягнув за язик у тому Лисичанську! Ось тепер і справдилось пророцтво. А може, ні? Може, мене ще вб’ють?

«Камаз» усю дорогу матюкається і кричить. Заносимо до першого будинку. Згодом приносять «Амбала». У нього поранення ноги від однієї кулі. Рана не серйозна. За належного догляду мав би стати на ноги за декілька місяців. Він притомний. Кричить на санітара:

— Ну кто ж так мотает! Слышь, старичок. Дай-ка я сам себе перемотаю, пока сознание не потерял.

— Навіщо ви полізли за тим танком? Усі казали вам, що не треба.

— Ой, «Пианист»! Что уже сейчас говорить? Давай потом. Мне сейчас так херово!

Дивно. Заговорив російською. Що з ним там сталося?

— Давай я щось принесу вам? Кажи, що треба. Можу в машину збігати.

— Слушай, я видел виноград возле двухэтажного дома. Принеси, если не трудно.

— А може з машини щось взяти?

— Не. Пока ничего не надо.

Повертаюся до лівого флангу. Там сидить «Аксель». Він також був з ними як гранатометник.

— Розкажи, що там сталося.

— Та що тут розказувати? Пішли ловити останній танк. Заховалися в кущах і чекаємо. Чуємо — шум. Наближаються три ворожі машини десанту. З білими прапорами. Подумали спочатку, що дипломати. Але машини повністю завантажені солдатами. По двадцять чоловік на кожному.

— А куди ж вони їхали?

— Не знаю, куди, але направлялися в бік нашого хутора. «Камаз» сказав, що зараз візьме їх у полон.

— Шістдесят чоловік у полон? Один?

— Так! Уяви собі. Вибігає їм назустріч і починає кричати: «Сдавайтесь! Вы окружены! Вокруг гранатометчики! Если не сдадитесь, то мы вас спалим на***!». Росіяни зупинились. По фізіях видно, що нервують. А хто б не нервував на фоні підбитих танків? Ситуація була дуже напруженою. Вийшов «Амбал» і почав казати те ж саме. А я сиджу в кущах із гранатометом. Ще з нами кулеметник був. Російський офіцер спускається. Вони готові здаватися. Але зброю ніхто не опускає. Ні ми, ні вони. Усі на прицілі. Четверо проти шістдесяти. «Камаз» далі починає скандувати про гранатометників. Росіянам доля смаженої котлети явно не до вподоби. Коли офіцер уже йде до «Камаза», щоб переговорити, наш кулеметник не витримує й починає стріляти. Уявляєш? Зриває всю цю шалену операцію! Одним натисканням на курок! А далі вже все пішло своїм ходом. Ми почали стріляти. Росіяни почали стріляти. Не знаю, як їх не вбили.

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Молитва перед останнім довгим переходом

День повільно спливає. Нелюдський голод зводить із розуму.

З’явилася мережа зв’язку. Увечері дивом удалося зв’язатись зі своїми. Уже годину близькі знають, що не всі загинули, і мають надію на повернення своїх синів. Проте не всіх.

Отже, удалося тимчасово виявити мережу українського оператора та передати кілька слів про живих із нашої розбитої роти. На всіх маємо всього два мобільники з рештками заряду. Надія більше на те, що вони — старої моделі й мають потужніші елементи живлення. Розмовляємо по хвилині. Ні слова — хто це, ні звуку — про місце перебування. Ефір прослуховується. Хто вже поспілкувався з рідними — так зрадів, ніби повернувся до нормального життя. Сльози на очах. Мої ж рідні ще довго взагалі не знатимуть, що я — на війні. Це необхідно, щоб берегти чутливе серце моєї неньки...

Розмірковую. Пішов ось уже четвертий рік перебування в армії. Як би там не йшли справи, раніше я завжди відповідав своїм рідним: у мене все гаразд. А коли зібрався на війну — то взагалі нікому ні слова. І зараз теж не маю морального права їх травмувати важкими новинами. А як би мав їх повідомити, що їду на передову? Ось так уже й місяць за плечима під Іловайськом. Дуже шкода свою роту. Шкода багатьох загиблих побратимів. Ворог підло розбив нас ущент саме на День Незалежності...

До сьогодні, чотири доби поспіль, ті, хто вижив, вважалися загиблими. Чимало наших також узяли в полон у бою. Довго не могли знайти жодного зв’язку. Проте на війні навіть ці чотири дні — це надто довго, як на одне життя, й важко, як на одну людину. Немає зв’язку — значить, немає достовірної інформації, злагодженості й жодної орієнтації у важких воєнних діях. Противник, щойно увійшовши, хутко позбивав усі вежі українського оператора. Військові пункти зв’язку також атаковані одними з перших. Командир нашої знаменитої 51-ї бригади загинув у бою, не вийшовши з важкого оточення. Ротний — безвісти пропав. Заступників так і не бачили з часу розгрому нашого військового формування. Уже добу ніяк не вдається вийти з засохлого озера. Пройшли важких 35 кілометрів окупованої території, утративши в русі ще більше товаришів по службі. Зайняли днювальну позицію в бетонованому котловані, не відаючи, що за п’ятдесят метрів від нас, усього через кілька годин розміститься вогнева точка регулярних військ противника. Уміло обкопавшись, вони мають постійну підтримку й контрольний зв’язок. Час від часу й далі продовжують усліпу «чистити» кулеметними чергами лісосмугу та соняшникове поле.

Наші друзі передали, що в західній частині країни почалася паніка й численні протести людей через дезінформацію про реальні події під Іловайськом. Ніхто не надає їм чітких відповідей. Телебачення виголошує постійні реляції про перемоги, тоді як насправді ми без підтримки повністю розбиті, як і багато інших військових формувань. Госпіталі в центрі та на сході України вщерть заповнені неймовірною кількістю свіжопоранених та скалічених військових, що надійшли за останні кілька днів. В усіх регіонах дуже часто проходять похорони загиблих молодих воїнів. Лише від деяких поранених у шпиталях рідним удавалося почути, що ворог при підтримці своєї далекобійної артилерії із закордонних областей увів цілий армійський корпус під Донецьк і розгромив наші сили. Кажуть, що скоріше за все підмоги нам теж не буде — не встигають зібрати необхідні сили та ресурси. Пошукові роботи загиблих так і не почались. Занадто вже гаряче тепер на сході. Незрозуміла ситуація шокує і вводить і нас у ступор. Тепер зрозуміло, чому ми зовсім не знаходимо українських блокпостів та наших військових формувань і чому вже майже тиждень воюють не найманці-сепаратисти, а переважно регулярні військові частини армії окупанта.

Мені також удалося хвилину поговорити зі своїм служивим товаришем зі столиці. Там знають трохи більше про нашу складну ситуацію. Сумно сказав упалим голосом, що від столичного начальства надійшов буцімто наказ — живих із котла не виводити. Тому допомога по нас не прийде. Сподіватися не варто.

Що ж — тут ми самі. В Іловайському котлі. Де саме зараз лінія зіткнення — незрозуміло. Кругом хаос і розруха. Спробували знову вийти на мобільний зв’язок до ймовірно найближчого українського військового добровольчого формування — батальйону спеціального призначення. Треба запитати хоч у них, як нам бути далі. Випало вести розмову мені. Рада коротка. Спілкувався з досить поважним, проте бувалим у війні начальником. Чіткі зрозумілі фрази гарною українською мовою. І дійсно — сюди, в такі небезпечні території, за нами ніхто не піде. Необхідно самим пробувати прориватися двадцять кілометрів уночі, через територію окупації до далекого села Комсомольське. Нікому нічого не повідомляти про своє пересування, щоб нас не запеленгували ворожі розвідники. Також на шляху є численні мінування — тут уже як пощастить. Спробувати йти лісосмугами та полями уздовж залізниці маріупольським напрямком. Усі колії точно прострілюються ворогом — перевірено. Цю дорогу вже півтижня контролює окупант. Ні в якому разі не заходити в населені пункти! Пересуватися максимально тихо й швидко. Без жодного привалу. У бій ні в якому разі не вступати. Наразі сили дуже нерівні. Якщо дійдемо, то умовною попередньою точкою зустрічі буде місце перетину невеличкої річки зі старим залізничним мостом. Зустріч під мостом перед високими териконами. Можливо, вранці там стоятиме їхній «Урал» для поранених. Це також залежатиме від того, чи візьме до ранку окупант і це село, яке і досі перебуває в зоні великих тяжких боїв. Виходити — пізно ввечері, як смеркне. На цей кидок — лише одна ніч. Я, звичайно ж, коротко пояснив йому, що більшість людей — украй виснажені довгим голодуванням. Надії дійти живими у більшості бійців — практично немає. Але — дай-то, Боже!

Увечері п’ємо вдосталь брудної води зі знайденого болота. Проте навіть після винайденої нами фільтрації багато одноразово не вип’єш через її важкий сморід. Нічний перехід має бути дуже важким і небезпечним. Ночі ще досить гарячі, тому й потреба у воді теж зростає. Запасу із собою немає в що набрати — всього ж тільки чотири пляшки, дві з яких навіть без пробок.

Випадково знайшов на землі недогризений качан кукурудзи. Зерняток було всього кілька при верхівці. Однак голод сильніший. Побитими брудними руками я хутко вхопив качан і тут же почав хутчій обгризати засушене насіння. Жалюгідна картина — лікар на передовій... Не відчув жалю до себе, лише нестерпний голод. Дуже хочеться жити...

Помітив, що двоє бійців тихо ділять один льодяник — дешеву червону цукерку. В сумці на поясі у них іще кілька таких. Дуже обачливо дивляться навкруги, щоб ніхто ненароком не помітив, ховають у долоні свій жалюгідний припас, адже навколо такий голод. На жаль, і серед своїх усього надивишся. Нехай ховаються. На таких надії немає...

Плануємо перехід. Із найбільших ризиків — суха трава та старий хмиз під ногами. Тріщить під кожним кроком. Проповзти нишком не вдається. Інша проблема — як обійти противника в окопі по сусідству? Через колію на інший бік теж не можна — там танкова переправа ворога. Охороняється добре — відразу ж помітять. У поле вже не підеш — ворог за день ясно дав відчути, що чітко відпрацьовує точки. Може, спробувати проскочити в темряві між вогневим гніздом та коліями? Єдина мала прогалина — всього з п’ятнадцять метрів завширшки. Стежка надії на життя, а може, й вірної смерті...

• Зведення новин

Станом на 10:00 29 серпня, за зведеною інформацією, що надійшла в РНБОЮ, за весь період АТО загинуло 765 військових. Про це в ефірі програми «Шустер-Live» повідомив спікер інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Президент Росії Володимир Путін закликав бойовиків відкрити гуманітарний коридор для українських військовослужбовців, які опинилися в оточенні, для того, щоб надати їм можливість безперешкодно вийти з району бойових дій.

• Під Іловайськом, Луганськом, Лутугіно й Станицею Луганською тривають бої, під Маріуполем сили АТО мінують місця, де можуть проїхати танки. Про це говориться в ранковому зведенні групи «Інформаційний спротив», яке публікує Дмитро Тимчук.

• Бойовики «ДНР» готові надати оточеним українським частинам гуманітарний коридор, але за умови здачі ними озброєння.

Про це заявив Олександр Захарченко, який називає себе «прем’єром ДНР»

• Бійці АТО під Іловайськом спробували вийти з оточення й потрапили в засідку, повідомляє командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко. Бійців АТО під Іловайськом атакували російські танки й піхота, вони відбилися й узяли 12 полонених.

Про це повідомив командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко у своєму Фейсбук.

• Два важко поранених офіцера-зенітникаЗбройних сил майори Олександр Кандесюк та Олексій Шепелюк, потрапивши в оточення, підірвали себе і 12 російських десантників.

Про це у п’ятницю повідомила прес-служба відомства.

• Бійці батальйону «Луганськ-1» і інших підрозділів МВС провели зачищення ряду населених пунктів Славяносербського району, а так само село Кримське й Сокільники та знищили кілька одиниць техніки й близько 40 бойовиків. Про це повідомляється на офіційній сторінці батальйону «Луганськ» в Фейсбук

• Сили АТО, військовослужбовців першого батальйону НГУ ім. генерала Кульчицького, під Іловайськом потрапили в засідку 4 бійців загинули, 19 поранені. Про це повідомляє прес-служба Нацгвардії.

«28 серпня рухаючись на допомогу силам АТО за маршрутом Дебальцеве – Вуглегірськ потрапила у ворожу засідку спільна колона підрозділів Нацгвардії та Збройних сил України», — сказано в повідомленні.

• Кількість загиблих під час конфлікту на сході України зросла до майже 3 тисяч осіб. Про це заявив помічник Генсека ООН з прав людини Іван Шимонович.

• Російським зенітно-ракетним комплексом у п’ятницю вранці був збитий літак Су-25.Льотчик катапультувався і за півтори години вже перебував в одному з підрозділів Національної гвардії України

Про це повідомили у медіацентрі АТО.

• «Гуманітарний коридор», який за закликом президента Росії Путіна був відкритий для відходу українських військ з-під Іловайська, обстріляла російська артилерія.

В результаті обстрілу загинуло близько 100 українських військових з 40-ї, 39-ї, 28-ї батальйонів ЗСУ та залишків 51-ої Волинській бригади, повідомляють джерела ZN.UA. Участь у бою беруть також добровольчі батальйони.