Код да Вінчі

Розділ 99

Серу Лі Тібінґові було неприємно від того, що він змушений цілитися в Роберта Ленґдона і Софі Неве.

— Друзі мої, — сказав він, — від миті, коли ви минулої ночі переступили поріг мого будинку, я робив усе можливе, щоб уберегти вас від неприємностей. Але через вашу наполегливість я потрапив у складне становище.

Він бачив, що Софі й Ленґдон глибоко вражені і вважають його зрадником, однак був упевнений, що незабаром вони зрозуміють, який ланцюжок подій привів їх усіх трьох до цієї неймовірної розв’язки.

«Я стільки всього мушу вам обом розповісти... ви ще так багато не розумієте».

— Повірте, — продовжив Тібінґ, — я ніколи не планував вплутувати вас. Це ви прийшли до мого будинку. Ви самі знайшли мене.

— Лі? — нарешті вимовив Ленґдон. — Якого дідька ви виробляєте? Ми думали, ви в небезпеці. Ми прийшли, щоб допомогти вам!

— На це я й сподівався, — відповів Тібінґ. — Нам є про що поговорити.

Здавалося, Ленґдон і Софі не можуть відірвати здивованих поглядів від револьвера, націленого на них.

— Це лише для того, щоб ви слухали мене дуже уважно, — сказав Тібінґ. — Якби я хотів заподіяти вам зло, ви б уже давно були мертві. Відколи ви прийшли до мене минулої ночі, я ризикував усім, щоб урятувати вам життя. Я людина честі, і я заприсягнувся принести в жертву тільки тих, хто зрадив Санґріл.

— Ви про що? — здивувався Ленґдон. — Зрадив Санґріл?

— Я довідався жахливу річ, — зітхнувши, сказав Тібінґ. — Я дізнався, чому документи Санґріл досі не показали світові. Виявляється, Пріорат вирішив їх не оприлюднювати. Ось чому на початку нового тисячоліття не сталося одкровення, ось чому нічого не відбулося із настанням кінця днів.

Ленґдон набрав у груди повітря, готовий заперечити.

— Пріорат Сіону, — вів далі Тібінґ, — мав священний обов’язок розповісти світові правду. Оприлюднити документи Санґріл, коли настане кінець днів. Століттями такі люди, як да Вінчі, Боттічеллі і Ньютон, ризикували всім, щоб захистити ці документи і виконати священну місію. І тепер, коли момент істини настав, Жак Соньєр раптом передумав. Людина, якій було довірено найвищу місію в історії християнства, знехтувала своїм обов’язком. Він вирішив, що час іще не настав. — Тібінґ повернувся до Софі: — Він зрадив Ґрааль. Він зрадив Пріорат. І він зрадив пам’ять усіх тих поколінь, які докладали всіх зусиль, щоб цей момент міг настати.

— То це ви? — вигукнула Софі. Зелені очі спалахнули гнівом. — Це ви винні у вбивстві мого діда?

Тібінґ насмішкувато фиркнув.

— Ваш дід і його сенешалі зрадили Ґрааль.

Софі відчула, як її охоплює лють. Він бреше!

— Ваш дід продався Церкві, — безжально продовжував Тібінґ. — Цілком очевидно, що його змусили мовчати.

Софі похитала головою.

— Церква не мала впливу на мого діда.

Тібінґ розсміявся.

— Дорогенька, Церква дві тисячі років залякувала тих, хто, погрожував викрити її брехню. Від часів Костянтина Церква успішно приховувала правду про Марію Магдалину й Ісуса. Не варто дивуватися, що сьогодні Церква знову знайшла спосіб тримати світ у темряві. Церква більше не може споряджати хрестоносців, щоб винищувати невірних, але вплив її не зменшився. Вона така ж підступна. — Він витримав багатозначну паузу. — Міс Неве, віднедавна ваш дід хотів розповісти вам правду про вашу родину.

Софі була вражена.

— Звідки ви знаєте?!

— Звідки я знаю — зараз не важливо. Важливо, щоб ви зрозуміли таке. — Він глибоко вдихнув. — Ваші батьки, бабуся і брат загинули не випадково.

Ці слова боляче вразили Софі. Вона відкрила було рот, щоб щось сказати, але не змогла.

Ленґдон похитав головою.

— Що ви таке кажете?

— Роберте, це все пояснює. Усе сходиться. Історія повторюється. Коли хтось погрожує відкрити правду про Санґріл, Церква вдається до вбивства. Напередодні кінця днів убивство близьких родичів великого магістра було дуже чітким знаком. Мовчіть, або ви з Софі будете наступними.

— Вони загинули в автокатастрофі, — запинаючись, вимовила Софі. У ній прокинувся давній біль. — Це був нещасний випадок!

— Це все казки, щоб залишити вас у щасливому невіданні, — сказав Тібінґ. — Подумайте: лише двоє членів родини залишилися неушкоджені — великий магістр Пріорату і його єдина онука — ідеальна пара, щоб забезпечити Церкві повну владу над братством. Можу уявити, в якому страху Церква тримала вашого діда всі ці роки, погрожуючи вбити вас, якщо він посміє відкрити таємницю Санґріл; погрожуючи довести до кінця розпочату справу, якщо Соньєр не переконає Пріорат порушити давню обітницю.

— Лі, — озвався Ленґдон, тепер явно розгніваний, — ви ж не маєте жодних доказів, що Церква причетна до загибелі родини Софі чи до рішення Пріорату нічого не оприлюднювати.

— Доказів? — спалахнув Тібінґ. — Вам потрібні докази, що на Пріорат тиснули? Настало нове тисячоліття, а світ досі нічого не знає! Це що ж — не доказ?

У відлунні слів Тібінґа Софі вчувався інший голос: «Софі, я мушу розповісти тобі правду про твою родину». Вона відчула, що тремтить. То, може, оце й є та правда, яку дідусь хотів їй розповісти? Те, що її родину вбили. Справді, що вона знає про ту автокатастрофу, яка забрала її рідних? Лише деякі деталі. Навіть газети описували цей випадок доволі туманно. Нещасний випадок? Казки? Раптом Софі згадала, як дідусь завжди трусився над нею, як не любив залишати саму, коли вона була маленька. Навіть коли Софі подорослішала і вступила до університету, то й тоді їй здавалося, що дідусь не зводить із неї пильного ока. Тепер вона подумала, що, може, якісь члени Пріорату і справді весь час охороняли її, залишаючись невидимими.

— Ви підозрюєте, що Соньєром маніпулювали, — сказав Ленґдон, суворо дивлячись на Тібінґа. — Отже, ви його вбили?

— Не я все почав, — відповів Тібінґ. — Соньєр помер багато років тому, коли Церква відібрала в нього родину. Йому погрожували. Тепер він позбувся цього болю, звільнився від сорому, що не здатний виконати священний обов’язок. А який іще був вихід? Треба було щось робити. Чи світ має довіку перебувати в темряві? Чи треба дозволити Церкві довіку вплітати в підручники історії брехню? І нехай Церква постійно домагається свого за допомогою убивств і залякування? Ні, щось конче треба робити! І ось тепер ми готові виконати замість Соньєра його місію і виправити жахливу помилку. — Він на мить замовк. — Усі троє. Разом.

Софі здивувалась.

— Невже ви й справді думаєте, що ми вам допомагатимемо?

— Люба моя, це ж через вас Пріорат не оприлюднив документів. Любов до вас обеззброїла вашого діда перед Церквою. Страх втратити єдину онуку паралізував його. Він не мав нагоди розповісти вам усе, бо ж ви його відштовхували, ви зв’язали йому руки, змушували чекати. Тож тепер ви самі маєте відкрити світові правду. Ви мусите зробити це на спомин про діда.

Роберт Ленґдон облишив спроби зрозуміти, що насправді відбувається. Хоч у голові роїлася тисяча запитань, він знав, що зараз важливо лише одне — вивести звідси Софі живою. Усе почуття провини, яке раніше мучило його через те, що буцімто він вплутав Тібінґа, тепер перенеслося на Софі.

«Я привів її до Шато Віллет. Це я в усьому винний».

У Ленґдона не вкладалося в голові, що Лі Тібінґ здатний холоднокровно вбити їх тут, у будинку капітулу, але ж з’ясувалось, що Тібінґ уже вбивав інших під час свого фанатичного пошуку правди. Ленґдон подумав, що в цій віддаленій будівлі з товстими стінами пострілів ніхто й не почує, особливо в такий дощ. «І Лі щойно нам в усьому зізнався».

Ленґдон подивився на Софі. Та була приголомшена. Церква вбила родину Софі, щоб змусити Пріорат мовчати? Ленґдон був переконаний, що сучасна Церква нікого не вбиває. Мало бути якесь інше пояснення.

— Нехай Софі йде, — рішуче сказав Ленґдон, дивлячись Тібінґові в очі. — Ми з вами обговоримо це самі.

Тібінґ вимушено засміявся.

— Боюся, що не можу довіритись вам аж настільки. Однак можу запропонувати оце. — Він сперся на милиці і, цинічно продовжуючи цілитися в Софі, витягнув із кишені криптекс. Простягнув Ленґдонові, трохи при цьому похитнувшись.

Той насторожився і не зрушив з місця. «Лі віддає нам наріжний камінь?»

— Візьміть, — сказав Тібінґ і незграбно тицьнув криптекс у бік Ленґдона.

Ленґдон знаходив тільки одне пояснення такого вчинку.

— Ви його вже відкрили. Ви витягнули карту.

Тібінґ похитав головою.

— Роберте, якби я відгадав пароль, то ви б мене більше не побачили: я б сам знайшов Ґрааль і не вплутував би вас. Ні, я не знаю відповіді і відверто в цьому зізнаюся. Перед Ґраалем справжній рицар упокорює гординю. Він вчиться слухатися знаків, що з’являються на його шляху. Коли я побачив, як ви заходите до абатства, то одразу все зрозумів. Ви тут опинилися не випадково. Ви маєте мені допомогти. Я не женуся за славою. Я служу вищій меті, а не просто догоджаю самолюбству. Ця мета — правда. Людство заслуговує на те, щоб знати правду. Ґрааль знайшов нас усіх і благає, щоб таємницю нарешті відкрили. Ми мусимо зробити це разом.

Попри заклики до довіри й співпраці, Тібінґ не спускав револьвера з Софі. Ленґдон зробив крок уперед і взяв холодний мармуровий циліндр; оцет всередині булькнув. Диски були розташовані безладно: криптекс залишався замкнений.

Ленґдон підвів очі на Тібінґа.

— Звідки ви знаєте, що я його зараз же не розтрощу?

Тібінґ засміявся, і від цього сміху стало моторошно.

— Я мав би раніше здогадатися, що ваша погроза розбити його в церкві Темпля була несерйозною. Роберт Ленґдон ніколи в світі не розіб’є наріжного каменя. Ви ж історик, Роберте. Ви тримаєте в руках ключ до таємниць двох тисяч років історії — втрачений ключ до Санґріл. До вас волають душі усіх рицарів, які згоріли на вогнищах, щоб захистити цю таємницю. Невже ви допустите, щоб їхня жертва виявилась марною? Ні, ви їх підтримаєте. Ви приєднаєтесь до видатних людей, якими захоплюєтесь: да Вінчі, Боттічеллі, Ньютона, — кожен із них уважав би за честь бути зараз на вашому місці. Таємниця наріжного каменя волає до нас. Благає випустити її на волю. Час настав. Сама доля привела нас до цієї миті.

— Лі, я не можу вам допомогти. Я не знаю, як відкрити криптекс. Я бачив могилу Ньютона якихось кілька хвилин. Але навіть якби я й знав пароль... — Ленґдон.замовк, зрозумівши, що бовкнув зайве.

— Ви б його мені не сказали? — Тібінґ зітхнув. — Роберте, я розчарований і здивований, що ви не усвідомлюєте, наскільки мені зобов’язані. Мені ж було значно легше позбутися вас за допомогою Ремі, коли ви тільки прийшли до Шато Віллет. Натомість я ризикував усім, аби тільки повестися з вами благородно.

— Оце ви називаєте благородно? — Ленґдон показав на револьвер.

— Це Соньєр винний, — відказав Тібінґ. — Він та його сенешалі збрехали Сайласові. Інакше я б добув наріжний камінь без ускладнень. Звідки мені було знати, що великий магістр удасться до таких хитрощів, щоб тільки обдурити мене і довірити наріжний камінь онуці, яка давно з ним порвала? — Тібінґ презирливо глянув на Софі. — Особі, настільки не готовій прийняти це знання, що їй потрібний символог у ролі нянечки. — Тібінґ знову повернувся до Ленґдона. — На щастя, Роберте, ваша участь усе врятувала. Замість того, щоб наріжний камінь навіки залишився в банківському сейфі, ви принесли його мені додому.

«Куди ще мені було податися? — подумав Ленґдон. — Істориків, що цікавляться Ґраалем, не так багато, а з Тібінґом я як-не-як був знайомий».

Тепер Тібінґ здавався задоволеним із себе.

— Коли я дізнався, що Соньєр, помираючи, залишив вам послання, то зрозумів: вам до рук потрапила цінна інформація Пріорату. Чи це сам наріжний камінь, чи вказівки, де його шукати, — я точно не знав. Але коли поліція сіла вам на хвіст, у мене з’явилась підозра, що ви, можливо, прийдете до мене.

— А якби не прийшли? — суворо запитав Ленґдон.

— Я вже думав, як би краще запропонувати вам допомогу. Так чи інакше, а наріжний камінь мав опинитися в Шато Віллет. Те, що ви самі принесли його до моїх нетерплячих рук, лише підтверджує, що я роблю праведну справу.

— Що?! — обурився Ленґдон.

— Сайлас мав вломитися і відібрати від вас наріжний камінь іще в Шато Віллет — і в такий спосіб вивести вас із гри, не завдавши шкоди, а заодно відвести від мене всяку підозру в співучасті. Однак, коли я побачив, які складні в Соньєра коди, то вирішив залишити вас іще на якийсь час. Сайлас міг викрасти наріжний камінь і пізніше, коли б я довідався достатньо, щоб упоратися з рештою самотужки.

— Церква Темпля, — з гіркотою сказала Софі.

«Нарешті вони починають усе розуміти», — думав Тібінґ. Церква Темпля була ідеальним місцем, щоб відібрати в Роберта й Софі наріжний камінь. Завдяки віршеві про рицаря заманити їх туди виявилося нескладно. Ремі одержав чіткі вказівки: не показуйся, нехай Сайлас сам відбере наріжний камінь. Прикро, але через погрозу Ленґдона розтрощити криптекс об кахельну підлогу Ремі запанікував. «І навіщо тільки Ремі втрутився, — із жалем думав Тібінґ, згадуючи своє інсценоване викрадення. — Ремі був єдиною ланкою, що вела до мене, і він показав обличчя!»

На щастя, Сайлас не знав, що Тібінґ — це Учитель. Нічого не підозрюючи, він допоміг Ремі викрасти його з церкви, а тоді наївно чекав, доки той удавав, що зв’язує заручника в салоні лімузина. Коли Ремі підняв звуконепроникну перегородку, Тібінґ подзвонив Сайласові, що сидів спереду, і з французьким акцентом Учителя наказав йому йти до резиденції «Опус Деї». Одного анонімного дзвінка до поліції було достатньо, щоб позбутися Сайласа раз і назавжди.

З одним свідком покінчено.

З другим свідком було складніше. Ремі.

Тібінґ довго мучився, перш ніж прийняти це рішення, але врешті-решт Ремі сам не залишив йому вибору. Пошук Ґрааля завжди вимагає жертв. Найпростіший варіант був у Тібінґа просто перед носом, у барі лімузина — коньяк і баночка арахісу. Порошку на її дні було більш ніж достатньо, щоб викликати в Ремі смертельну алергічну реакцію. Коли Ремі припаркувався на площі Хорсґардз-Парейд, Тібінґ вийшов з авта, підійшов до передніх дверей і сів поряд. За кілька хвилин знову вийшов, зайшов до салону і прибрав усі сліди. А після цього перейшов до останнього пункту своєї місії.

До Вестмінстерського абатства було недалеко. Через металеві скоби на ногах, милиці й револьвер сигналізація на вході, звісно ж, спрацювала, і охоронці розгубилися. Що робити? Примусити зняти скоби і проповзти під детектором? Чи обшукувати його скалічене тіло? Але Тібінґ підказав збентеженим охоронцям значно простіше рішення — пред’явив посвідчення рицаря. Бідолахи один перед одним кинулися заводити його всередину.

Тепер, не спускаючи очей із Ленґдона і Софі, Тібінґ змагався зі спокусою розповісти їм, як блискуче він зумів втягнути «Опус Деї» до операції, яка незабаром призведе до краху всієї Церкви. Але з цим доведеться почекати. Спочатку треба зробити інше.

— Mes amis, — сказав Тібінґ з бездоганною французькою вимовою, — vous ne trouvez pas le Saint-Graal, c’est le Saint-Graal qui vous trouve[36]. — Він усміхнувся. — Ми не випадково опинилися разом, це ж очевидно. Ґрааль знайшов нас.

Мовчання.

Він заговорив пошепки.

— Слухайте. Чуєте? Ґрааль промовляє до нас із глибини століть. Він не хоче бути заручником нерозважливості Пріорату і благає, щоб ми його визволили. Благаю вас обох, оцініть належно цю нагоду. У цю мить на землі немає трьох інших людей, спроможних більше, ніж ми, розшифрувати останній код і відкрити криптекс. — Тібінґ перевів подих, очі його горіли. — Ми мусимо разом присягнути на вірність одне одному. Дати обітницю рицаря дізнатися правду і розповісти про неї світові.

Дивлячись Тібінґові просто в очі, Софі промовила крижаним тоном:

— Ніколи в житті я не даватиму обітниць убивці мого діда. За винятком однієї — що зроблю все, аби ви опинилися за ґратами.

Тібінґ спохмурнів і холодно мовив:

— Мені шкода, що ви налаштовані саме так, міс. — Тоді повернувся і навів револьвер на Ленґдона. — А ви, Роберте? Ви зі мною чи проти мене?