Код да Вінчі

Розділ 104

Каплиця Рослін, яку часто називають собором Кодів, розташована за сім миль на південь від Единбурга в Шотландії на місці давнього храму Мітри. Побудували її тамплієри 1466 року. Кам’яні' стіни, підлога й стелі каплиці прикрашені неймовірною сумішшю символів, що походять із єврейської, християнської, єгипетської, масонської та поганської традицій.

Географічні координати цього храму точно збігаються з меридіаном, що проходить через Гластонбері. Із цією лінією троянди, або ж рози, традиційно пов’язують легендарний острів короля Артура Авалон, і вона вважається стрижнем британської сакральної геометрії. Власне від цієї священної лінії рози і походить назва каплиці Рослін.

Шпилі каплиці відкидали на землю довгі вечірні тіні. Роберт Ленґдон і Софі Неве зупинили авто, винайняте спеціально для цієї поїздки, на галявині біля підніжжя пагорба, на якому стояв храм. За час короткого польоту з Лондона до Единбурга вони трохи відпочили, хоч жоден із них так і не заснув, думаючи про те, що їх чекає в кінці подорожі. Задивившись на строгий силует каплиці на тлі вечірнього неба, Ленґдон почувався, як та Аліса, що впала сторчма в кролячу нору. «Мабуть, це сон». Однак він знав, що останнє послання Соньєра однозначно вказує на це місце.

Ленґдон уявляв, що карта Ґрааля — це якась схема, на якій хрестиком позначено місце заховання скарбу. Але останню таємницю Пріорату Соньєр описав тією самою мовою, якою розмовляв з ними від самого початку. Простий вірш. Чотири рядки, що беззаперечно вказують саме на це місце. У вірші не тільки чітко названо каплицю Рослін, а й згадано кілька її знаменитих архітектурних особливостей.

Попри зрозумілість останнього послання Соньєра, Ленґдон почувався дещо невпевнено. На його думку, каплиця Рослін була аж надто очевидним місцем. Світом століттями ходили чутки про те, що Ґрааль заховано саме тут. В останні кілька десятків років про це заговорили вголос, коли за допомогою потужного радара під каплицею виявили дивовижну річ — велику підземну камеру. Мало того, що велетенський склеп здавався більшим за саму каплицю, — він ще й не мав жодного входу чи виходу. Археологи вже хотіли прокладати тунель до таємничої камери за допомогою вибухів, але фонд каплиці Рослін категорично заборонив будь-які розкопки на священному місці. Звісно, це тільки ще більше заінтригувало цікавих. Що ж такого приховує фонд каплиці Рослін?

Сьогодні каплиця стала справжнім місцем паломництва для шукачів таємниць. Деякі з них стверджують, що сюди їх притягує потужне магнітне поле, яке невідомо чому випромінюють ці координати; інші кажуть, що приїхали шукати потаємний вхід до підземелля. Але більшість зізнається, що хочуть просто побродити по цій землі і відчути дух Святого Ґрааля.

Ленґдон ніколи раніше тут не був, але завжди в душі підсміювався, коли хтось казав, що тепер Святий Ґрааль покоїться в каплиці Рослін. Можливо, колись давно Ґрааль і справді пробув тут якийсь час... але сьогодні його, безумовно, тут немає. В останні кілька десятиріч надто багато уваги було зосереджено на цій каплиці. Рано чи пізно хтось таки знайде спосіб проникнути до підземелля.

Серйозні науковці, що цікавилися Ґраалем, вважали, що Рослін — це приманка, один із тих глухих кутів, що їх Пріорат влаштував так майстерно. Однак тепер, тримаючи в руці наріжний камінь Пріорату, в якому виявився вірш, що вказував просто на це місце, Ленґдон уже не був такий впевнений. Йому не давало спокою одне запитання: «Навіщо було Соньєрові докладати стільки зусиль, щоб спровадити нас до такого очевидного місця?»

Відповідь могла бути лише одна.

«У Рослін є щось таке, чого ми поки що не розуміємо».

— Роберте! — Софі стояла біля авта й чекала на нього. — Ти йдеш? — Вона тримала в руках скриньку трояндового дерева, яку повернув їм капітан Фаш. Усередині лежали обидва криптекси, зібрані, один в одному, так, як їх і знайшли. У меншому був надійно захований папірус із віршем — бракувало лише розбитого флакона з оцтом.

Ідучи догори довгою, посиланою гравієм стежкою, Ленґдон і Софі проминули славнозвісну західну стіну каплиці. Необізнані відвідувачі вважали, що ця дивна стіна — недобудована частина храму. Ленґдон пригадав, що насправді її історія значно цікавіша.

Західна стіна храму Соломона.

Тамплієри спроектували каплицю Рослін точнісінько за зразком храму Соломона в Єрусалимі — із західною стіною, вузьким прямокутним приміщенням і підземеллям на кшталт Святая Святих, де перші дев’ятеро рицарів колись розкопали безцінний скарб. Ленґдон не міг не визнати, що в ідеї тамплієрів побудувати сучасний мавзолей для Ґрааля, який би перегукувався з його первинним сховком, була якась заворожлива симетрія.

Вхід до каплиці Рослін виявився скромнішим, ніж Ленґдон очікував. Маленькі дерев’яні двері висіли лише на двох петлях, поряд була дубова дощечка з написом:

Ленґдон пояснив Софі, що ця старовинна назва походить від словосполучення «лінія рози», що означає меридіан, на якому розташована каплиця, або ж — як вважали науковці — родовід Марії Магдалини.

Каплицю вже скоро мали зачинити. Ленґдон потягнув двері, і з-за них вирвалася хмарка теплого повітря, неначе старовинний храм утомлено зітхнув наприкінці довгого дня. Арки над входом були прикрашені різьбою у вигляді п’ятилисників.

«Троянди. Лоно богині».

Увійшовши разом із Софі, Ленґдон мимоволі обвів поглядом стіни й стелю знаменитого храму. Хоч він доволі багато читав про дивовижну різьбу по каменю в каплиці Рослін, однак, побачивши все на власні очі, був глибоко вражений.

«Рай символів» — так назвав цю каплицю один із колег Ленґдона.

Стіни й стелю суцільно вкривали символи — християнські хрести, юдейські зірки, масонські печатки, хрести тамплієрів, роги достатку, піраміди, астрологічні знаки, рослини, овочі, пентаграми та троянди. Тамплієри були неперевершеними мулярами, вони споруджували церкви по всій Європі, але каплицю Рослін уважають їхнім найвеличнішим творінням, до якого вони доклали максимум любові й старання. Ці вправні майстри не залишили тут жодного каменя без малюнка. Каплиця Рослін була храмом усіх релігій... усіх традицій... а передусім, храмом природи й богині.

Усередині було майже порожньо, лише кілька туристів слухали молодого гіда, що проводив останню на сьогодні екскурсію. Вони йшли за ним вервечкою звичним маршрутом — невидимою стежкою на підлозі, що сполучала шість ключових архітектурних точок всередині храму. Цими прямими лініями ходило вже багато поколінь відвідувачів, і за довгі роки від їхніх ніг на підлозі утворився величезний символ.

«Зірка Давида, — подумав Ленґдон. — Це не збіг». Відома також як Соломонова печатка, ця гексаграма колись була таємним символом жерців-астрономів, а пізніше її прийняли як символ влади юдейські царі — Давид та Соломон.

Молодий гід побачив Софі й Ленґдона, і хоч уже настав час зачинятися, привітно їм усміхнувся і жестом запросив зайти й оглянути каплицю.

Ленґдон кивнув на знак подяки й повільно пішов у глиб храму. Софі ж завмерла при вході, явно чимось збентежена.

— Що сталося? — запитав Ленґдон.

Софі з подивом розглядала каплицю.

— Здається... я вже тут була.

— Але ж ти казала, що ніколи навіть не чула про Рослін, — здивувався Ленґдон.

— Не чула... — Вона наче сумнівалась. — Мабуть, дідусь привозив мене сюди, коли я ще була зовсім маленька. Не знаю. Усе тут здається знайомим. — Уважно оглядаючи внутрішнє оздоблення каплиці, вона закивала впевненіше. — Так. — І показала вперед. — Ці дві колони... Я їх уже бачила.

Ленґдон подивився на дві колони з вигадливою різьбою в дальньому кінці каплиці. У західне вікно світили останні промені сонця, і здавалося, що білі кам’яні мережива випромінюють рожеве сяйво. Колони стояли на тому місці, де зазвичай розташований вівтар, і здавалися дивною парою. На тій, що ліворуч, були вирізьблені прості вертикальні лінії; та ж, що праворуч, була прикрашена складним спіральним візерунком із квітів.

Софі вже йшла до них. Ленґдон поспішив за нею. Наблизившись до колон, Софі здивовано підтвердила:

— Так, я впевнена, що бачила їх!

— Мабуть, що бачила, — мовив Ленґдон, — але не обов’язково тут.

Вона обернулась до нього.

— Тобто?

— Ці дві колони мають стільки двійників по всьому світу, як жодна інша архітектурна споруда. За століття їх безліч разів копіювали.

— Каплицю Рослін копіювали? — здивувалась Софі.

— Не каплицю. Лише ці колони. Пам’ятаєш, я вже казав тобі, що сама каплиця Рослін — це копія храму Соломона? Ці дві колони — точна копія колон, що стояли в передній частині храму Соломона. — Ленґдон показав на колону зліва. — Цю називають Боаз, або колона Масона. Друга — Яхін, або колона Учня. — Він помовчав. — Насправді у кожному масонському храмі на світі є такі дві колони.

Ленґдон уже розповідав Софі про тісний історичний зв’язок між орденом тамплієрів і сучасними таємними масонськими товариствами. їхня градація — масон першого, другого й третього ступеня — походить іще з раннього періоду історії тамплієрів. В останньому вірші Соньєра було чітке посилання на масонів-майстрів, що прикрасили каплицю Рослін мистецькою різьбою по каменю. Крім того, в ньому згадувалася стеля каплиці із вирізьбленими на ній зорями та планетами.

— Я ніколи не була в масонському храмі, — сказала Софі, все ще не відводячи погляду від колон. — І майже впевнена, що бачила саме ці колони. — Вона знову почала розглядати каплицю, наче сподівалася знайти тут для більшої впевненості ще щось знайоме.

Інші відвідувачі вже виходили, і молодий гід тепер ішов до них, привітно всміхаючись. Це був вродливий чоловік, якому ще, мабуть, це виповнилося й тридцяти років, зі світлим рудуватим волоссям. У його мові чувся шотландський акцент.

— За хвилю я зачиняю каплицю. Може, допомогти вам щось знайти?

«Так. Святий Ґрааль, якщо ваша ласка», — хотів сказати Ленґдон.

— Код, — раптом мовила Софі, наче щось пригадавши. — Тут є код!

Гідові сподобалось, що вона промовила це з такою зацікавленістю.

— Справді, міс, тут є код.

— На стелі, — сказала Софі, обернувшись до стіни праворуч. — Десь... отам.

Він усміхнувся.

— Бачу, ви тут не вперше.

«Код», — думав Ленґдон. Він і забув про цю деталь. До численних таємниць каплиці Рослін належить склепінчаста арка, з якої виступають сотні кам’яних блоків, утворюючи чудернацьку багатогранну поверхню. На кожному блоці вирізьблений якийсь символ — на перший погляд, випадковий — і разом усе це виглядає, як один величезний код. Хтось уважає, що тут зашифровані вказівки, як знайти вхід до підземелля. Інші думають, що це правдива історія Ґрааля. Криптографи століттями намагалися розгадати цей код, та все марно. До сьогодні фонд каплиці Рослін пропонував щедру винагороду тому, хто розкриє значення цих символів. Але код, як і раніше, залишався таємницею.

— Я з радістю покажу вам...

Голос гіда поволі стих.

«Мій перший код», — думала Софі, йдучи, наче в якомусь трансі, до арки з кодом. Віддавши скриньку Ленґдонові, вона вмить забула про Святий Ґрааль, Пріорат Сіону і всі таємниці попереднього дня. Коли вона опинилась під цим дивовижним склепінням і побачила над собою сотні символів, її захлеснули спогади. Вона пригадувала перший приїзд сюди, і — дивно — її несподівано огорнув сум.

Вона була маленькою дівчинкою... після загибелі її родини проминув лише рік. Дідусь привіз її до Шотландії на короткі канікули. Перш ніж їхати додому до Парижа, вони вирішили оглянути каплицю Рослін. Був вечір, і каплицю вже зачинили. Але вони й досі залишалися всередині.

— Їдьмо вже додому, Grand-père, — попросила втомлена Софі.

— Уже їдемо, люба. — У його голосі чувся сум. — Я маю тут ще одну маленьку справу. Може, ти почекаєш в авті?

— Це доросла справа?

Він кивнув.

— Я швидко. Обіцяю.

— А можна, я ще раз подивлюся на код в арці? Мені він сподобався.

— Не знаю. Я мушу вийти назовні. Ти тут не боятимешся сама?

— Звичайно, ні! — фиркнула вона. — Ще ж навіть не темно!

Він усміхнувся.

— Що ж, добре. — І повів її до незвичної арки, яку вже показував раніше.

Софі миттю впала на кам’яну підлогу, лягла на спину і почала розглядати неймовірну суміш символів над головою.

— Я розгадаю цей код, ще доки ти повернешся!

— Тоді побачимо, хто швидше впорається. — Він нахилився, поцілував її в чоло і пішов до виходу. — Я буду тут, надворі. Двері залишу відчиненими. Якщо я буду тобі потрібний, просто поклич. — І він вийшов у м’яке світло вечора.

Софі лежала на підлозі й дивилася на символи. Захотілося спати. За кілька хвилин знаки почали розпливатися перед очима. А ще за мить і зовсім зникли.

Коли Софі прокинулась, підлога здалася їй холодною.

— Grand-père!

Ніхто не відповів. Вона підвелась, обтрусилася. Двері були й досі відчинені. Надворі сутеніло. Вона вийшла й побачила, що дідусь стоїть на порозі невеличкого будинку із грубого каменю відразу за церквою. Він говорив із кимсь, кого неможливо було розгледіти крізь двері із сіткою.

— Grand-père! — покликала вона.

Дідусь повернувся і помахав їй, попросивши знаком почекати ще хвильку. Тоді неквапно попрощався і послав до дверей повітряний поцілунок. Коли він повернувся, в очах у нього були сльози.

— Чому ти плачеш, Grand-père?

Він узяв її на руки і міцно обійняв.

— Ох, Софі, цього року нам із тобою довелося попрощатися з багатьма людьми. Це тяжко.

Софі подумала про автокатастрофу, про те, що попрощалася з матусею й татусем, з бабцею й молодшим братиком.

— Ти прощався зараз іще з кимсь?

— З дорогим другом, якого дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. — І я боюся, що тепер дуже довго її не побачу.

Стоячи з гідом, Ленґдон оглядав стіни каплиці, і в ньому наростало тривожне відчуття, що це, можливо, глухий кут. Софі пішла подивитися на арку з кодом і залишила Ленґдонові скриньку трояндового дерева з картою Ґрааля, від якої зараз, схоже, не було жодної користі. У вірші Соньєра чітко йшлося про Рослін, але тепер, коли вони приїхали сюди, Ленґдон не знав, що робити далі. У вірші говорилося про «чашу й лезо», яких Ленґдон тут ніде не бачив.

Ленґдон знову відчув, що якась грань цієї таємниці ще не розкрита.

— Вибачте за цікавість, — сказав гід, дивлячись на скриньку в руках Ленґдона. — Але ця скринька... можна запитати, звідки вона у вас?

Ленґдон втомлено усміхнувся.

— Це надзвичайно довга історія.

Молодий чоловік завагався. Він не відводив очей від скриньки.

— Дивовижна річ, моя бабуся має точнісінько таку саму скриньку — для коштовностей. Таке ж поліроване дерево, така ж інкрустація — навіть петлі такі самі.

Ленґдон був упевнений, що молодий чоловік помиляється. Якщо існувала на світі унікальна скринька, то хіба що ця — скринька, виготовлена спеціально для зберігання наріжного каменя Пріорату.

— Можливо, вони схожі, але...

Двері гучно зачинились, і вони разом повернули голови. Не сказавши ані слова, Софі вийшла і тепер спускалася з пагорба до будинку з грубого каменю, що стояв неподалік. Ленґдон здивовано дивився їй услід. Куди вона прямує? Вона взагалі поводилася дивно, відколи вони переступили поріг каплиці. Він повернувся до гіда.

— Ви знаєте, чий це будинок?

Той кивнув. Його теж здивувало, що Софі пішла туди.

— Це будинок священика. Там живе куратор каплиці. Вона ж очолює фонд Рослін. — Він помовчав. — Це моя бабуся.

— Ваша бабуся очолює фонд каплиці Рослін?

Молодий чоловік знову кивнув.

— Я живу з нею, допомагаю доглядати каплицю і проводжу екскурсії. — Він знизав плечима. — Я прожив тут усе життя. Бабуся виховала мене в цьому будинку.

Непокоячись про Софі, Ленґдон пішов до дверей, щоб покликати її. Але на півдорозі раптом зупинився наче вкопаний. Останні слова гіда щойно дійшли до його свідомості.

«Бабуся виховала мене».

Ленґдон виглянув і побачив Софі на стежці. Тоді подивився на скриньку, яку тримав у руках. Не може бути. Він повільно повернувся до молодого чоловіка.

— Ви сказали, ваша бабуся має таку саму скриньку?

— Майже ідентичну.

— Де вона їх взяла?

— Дідусь змайстрував. Він загинув, коли я був іще малюком, але бабуся досі його згадує. Каже, він мав золоті руки. Умів зробити все, що завгодно.

Ленґдон відчув, як між подіями останньої доби і каплицею Рослін вимальовується незбагненний зв’язок.

— Ви сказали, вас виховала бабуся. Ви не образитесь, якщо я запитаю, що сталося з вашими батьками?

Молодий чоловік здивувався.

— Вони загинули, коли я ще був маленький. — На мить він замовк. — Того самого дня, що й дідусь.

У Ленґдона підскочило серце.

— В автокатастрофі?

Гід відсахнувся. В оливково-зелених очах застиг безмежний подив.

— Так. В автокатастрофі. Того дня загинула вся моя родина. Я втратив дідуся, батьків і... — він завагався й опустив очі.

— І сестру, — закінчив за нього Ленґдон.

Будинок із каменю був точнісінько такий, яким його пам’ятала Софі. Ніч швидко насувалася, і від будинку віяло теплом і затишком. З-за відчинених дверей із сіткою долітав запах свіжого хліба, у вікнах горіло золотаве світло. Софі наблизилась і почула тихі схлипи.

Крізь сітку в дверях Софі побачила в передпокої літню жінку. Вона стояла спиною до дверей, але Софі зрозуміла, що це вона плаче. Жінка мала пишне сріблясте волосся, яке навіяло несподіваний спогад. Зворушена Софі ступила на поріг. Жінка стискала в руці фотокартку якогось чоловіка і з сумом та ніжністю торкалась пальцями його обличчя.

Це обличчя Софі знала дуже добре.

Grand-père.

Очевидно, жінка почула сумну новину про його загибель минулої ночі.

Під ногами Софі рипнула дошка, жінка повільно повернулась і зустрілася з нею поглядом. Софі хотіла втікати, але ноги неначе приросли до сходів. Жінка не відводила від неї схвильованих очей, тоді поклала знімок і підійшла до дверей. Вони дивилися одна на одну крізь тонку сітку, здавалося, цілу вічність. Наче океанська хвиля, що повільно здіймається, а тоді з шумом накочується на берег, так на обличчі жінки невпевненість змінилася спочатку сумнівом... тоді надією... і нарешті виплеснулась нестримною радістю.

Вона відчинила двері, вийшла, простягнула лагідні руки й обхопила ними обличчя приголомшеної Софі.

— Моя ти дитинко... яка ж ти красуня!

Софі не впізнала цієї жінки, однак знала, хто вона. Хотіла щось сказати, але від хвилювання насилу дихала.

— Софі, — схлипувала жінка, цілуючи її в чоло.

Софі збентежено прошепотіла:

— Але ж... Grand-père казав, що ти...

— Знаю. — Жінка поклала свої ніжні руки Софі на плечі і дивилась на неї рідними очима. — Ми з дідусем змушені були багато чого говорити жахливого. Ми робили те, що вважали правильним. Мені дуже шкода. Це все було задля твоєї безпеки, принцесо.

Почувши останнє слово, Софі відразу подумала про дідуся, який багато років називав її принцесою. Здавалося, його голос відбивається від кам’яних стін, проходить крізь землю і відлунює в таємничій порожнині під каплицею Рослін.

Жінка обійняла Софі. Сльози потекли з її очей ще дужче.

— Дідусь дуже хотів тобі все розповісти. Але ви посварилися. Він докладав усіх зусиль. Я мушу тобі багато всього пояснити. Дуже багато. — Вона ще раз поцілувала Софі в чоло, а тоді шепнула на вухо: — Більше жодних таємниць, принцесо. Настав час тобі дізнатися правду про твою родину.

Софі з бабусею сиділи на сходах, міцно обійнявшись, коли до них навпростець через галявинку підбіг молодий гід. Його очі світилися надією.

— Софі?

Софі кивнула крізь сльози і підвелась. Обличчя цього чоловіка було їй незнайоме, але коли вони обійнялись, вона відчула поклик крові, що текла в його жилах... зрозуміла, що кров у них одна.

Коли до них підійшов Ленґдон, Софі вже не вірилось, що тільки вчора вона була сама-самісінька на цілому білому світі. Тепер, у цьому незнайомому місці, в товаристві трьох людей, яких майже не знала, Софі якимсь дивом відчула, що нарешті вона вдома.