Код да Вінчі

Розділ 32

Софі й Ленґдон вискочили через аварійний вихід у паризьку ніч, і тієї ж миті із західного крила Лувру знову пронизливо завила сигналізація, вмить розігнавши всіх голубів, що мирно собі спали в саду Тюїльрі. Коли вони бігли через площу до автомобіля, Ленґдон почув вдалині поліцейські сирени.

— Он там, — Софі показала на червоне двомісне авто із задертим носом, припарковане на службовій автостоянці.

«Вона що, жартує?» Меншого авта Ленґдон ще в житті не бачив.

— «Смарт», — пояснила Софі. — Літр бензину на сто кілометрів.

Ленґдон ледве встиг ускочити всередину, як Софі різко зрушила з місця й переїхала через бордюр на всипану гравієм роздільну смугу. Він ухопився за панель управління — авто на швидкості переїхало тротуар і вилетіло на невелике кільце на площі Карузель.

На мить Ленґдонові здалося, що Софі хоче перетнути кільце по прямій, переїхати просто через живу загорожу посередині круглого газону.

— Ні! — закричав він, знаючи, що кущі на кільці Карузель насаджено, аби замаскувати небезпечну ущелину в центрі площі — La Pyramide Inversée — світильник у формі перевернутої піраміди, який він бачив раніше в самому музеї. «Смарт» буквально провалився б крізь землю, тільки б його й бачили. На щастя, Софі обрала безпечніший маршрут: вона різко скрутила кермо вправо, об’їхала кільце як належало, тоді звернула ліворуч і виїхала на північну смугу. Збільшила швидкість і помчала в напрямку вулиці Ріволі.

Сирени у них за спиною завивали дедалі гучніше, і Ленґдон вже бачив у бокове дзеркало фари поліцейських машин. Двигун «смарта» жалібно скиглив — Софі щосили тиснула на газ. Попереду, приблизно за п’ятдесят ярдів, на перехресті з Ріволі загорілося червоне світло. Подумки вилаявшись, Софі мчала вперед. Ленґдон увесь напружився.

— Софі!

Під’їжджаючи до перехрестя, Софі лише трохи зменшила швидкість, блимнула фарами, швидко озирнулась по боках, тоді знову натиснула на газ і різко повернула ліворуч на вулицю Ріволі. Промчавши близько чверті милі у західному напрямку, вони об’їхали велике кільце й опинилися на Єлисейських полях.

Коли вони виїхали на широку трасу, Ленґдон обернувся й подивився в заднє вікно в бік Дувру. Поліція, схоже, їх не переслідувала. Сині вогники скупчувалися біля музею.

Нарешті, трохи заспокоївшись, Ленґдон зауважив:

— Це було весело.

Софі не відповіла. Її погляд був спрямований уперед, на простору проїжджу смугу. Обабіч на дві милі тягайся розкішні вітрини крамниць, саме тому Єлисейські поля часто називали П’ятою авеню Парижа. До посольства залишалась якась миля, і Ленґдон з полегшенням відкинувся на спинку сидіння.

Настільки темна облуда людини...

Як швидко Софі здогадалась!

«Мадонна в скелях».

Софі сказала, дідусь залишив їй щось за цією картиною. Останнє послання? Ленґдон щиро захоплювався тим, як влучно Соньєр обрав місце для схованки. «Мадонна в скелях» була ще однією доречною ланкою в усьому ланцюжку взаємопов’язаних символів. Здавалося, Соньєр кожним жестом намагався підкреслити своє захоплення темним боком Леонардо да Вінчі.

Перше замовлення на «Мадонну в скелях» да Вінчі одержав від ' однієї організації, яка називала себе Братством непорочного зачаття. їм була потрібна якась картина для центральної частини триптиху вівтаря в їхній церкві Святого Франческа в Мілані. Монахині назвали Леонардо конкретні розміри і приблизний сюжет картини — Діва Марія, немовля Іван Хреститель, Уриїл і немовля Ісус ховаються в печері. Да Вінчі зробив усе, як хотіли монахині, але коли він показав їм готову картину, ті вжахнулись. Замовлену сцену доповнювало чимало незрозумілих, тривожних деталей.

На картині було зображено Діву Марію в синьому, яка обіймає немовля, очевидно Ісуса. Навпроти Марії сидить Уриїл, теж із немовлям, очевидно Іваном Хрестителем. Але, на відміну від звичного сценарію, коли Ісус благословляє Івана, тут Іван чомусь благословляв Ісуса, а Ісус... йому підкорявся! Ще більше насторожувало те, що Марія тримала одну руку високо над головою немовляти Івана, і цей жест виглядав загрозливо — її пальці нагадували кігті орла, що схопили чиюсь невидиму голову. І нарешті найстрашніша деталь: саме під зігнутими пальцями Марії Уриїл робить рукою такий жест, наче відтинає невидиму голову, що потрапила до кігтів Марії.

Ленґдонові студенти завжди потішалися з того, що да Вінчі зрештою таки догодив монахиням, намалювавши їм другу, «пом’якшену» версію «Мадонни в скелях», де всіх було зображено у більш-менш традиційній манері. Друга версія тепер висіла в Лондонській національній галереї й мала назву «Діва Марія в скелях». Але Ленґдонові більше подобався загадковіший луврський оригінал.

Софі мчала авто Єлисейськими полями, і Ленґдон поцікавився:

— Та картина... Що було за нею?

Вона не відводила погляду від дороги.

— Пізніше покажу. Коли ми будемо в безпеці, у посольстві.

— Покажеш? — здивувався Ленґдон. — То він залишив тобі якийсь предмет?

Софі кивнула.

— Атож. Із лілією та ініціалами P.S.

Ленґдон не вірив власним вухам.

«Прорвемося», — думала Софі, повертаючи кермо праворуч. Авто промчало повз розкішний готель «Де Крійон» і в’їхало до обсадженого деревами дипломатичного району Парижа. До посольства тепер залишалося менше милі. Софі подумала, що нарешті можна трохи розслабитись.

Увесь цей час їй не йшов із голови ключик, що лежав у неї в кишені. Вона пригадала, як уперше побачила його багато років тому, як її тоді вразила його головка у формі симетричного хреста, трикутний стрижень, заглибинки на ньому, емблема з лілією та літери P.S.

Хоч за всі ці роки Софі майже не згадувала про дідусів ключик, працюючи в поліції, вона багато довідалася про засоби безпеки, і тепер незвична форма цього ключика вже не здавалась їй такою дивною. Змінна матриця, виготовлена за допомогою лазера. Підробити таку неможливо. Замість звичних зубців цей ключ мав складний набір випалених лазером заглибин, на які реагував спеціальний електронний пристрій. Якщо цей пристрій визначав, що шестикутні заглибини розташовані на належній відстані одна від одної і в належній послідовності, то замок відмикався.

Софі не уявляла, що може відмикати такий ключ, але відчувала, що в цьому їй допоможе Роберт. Адже він описав емблему, що була на ключі, навіть жодного разу не бачивши його. Хрест угорі, очевидно, означав, що цей ключ належить якійсь християнській організації, однак Софі не чула, щоб якісь церкви послуговувалися ключами у вигляді змінної матриці, виготовленої за допомогою лазера.

До того ж дідусь не був християнином...

Софі пересвідчилася в цьому десять років тому. За іронією долі, правду їй відкрив інший ключ, цілком звичайний.

Того теплого пообіддя вона приземлилася в аеропорту Шарля де Ґолля і поїхала на таксі додому. «Оце здивується дідусь, побачивши мене», — думала дівчина. Вона на кілька днів раніше приїхала на весняні канікули з Англії, де вчилася в університеті, і їй нетерпеливилося побачити дідуся й розповісти йому про нові методи шифрування, які вона саме вивчала.

Софі приїхала до їхнього паризького помешкання, але там дідуся не було. Вона засмутилась, хоч і розуміла, що дідусь не чекав на неї, тож, мабуть, працював і досі у Луврі. «Але ж сьогодні субота», — раптом згадала Софі. Дідусь рідко працював у вихідні дні. У вихідні він зазвичай...

Софі усміхнулась і побігла до гаража. Ну звичайно, його авта немає. Отже, ці вихідні — не виняток. Жак Соньєр не любив їздити містом і тримав авто лише для однієї мети: щоб їздити до свого заміського замку в Нормандії, на північ від Парижа. Після багатомісячного перебування в задусі Лондона Софі скучила за природою, свіжим повітрям і була не проти розпочати канікули негайно. Тільки-но починало вечоріти, і вона вирішила поїхати до дідуся одразу ж і зробити йому сюрприз. Софі позичила авто в подруги і поїхала на північ. Дорога звивалася поміж голих, залитих місячним сяйвом пагорбів поблизу Крьоллі. Було близько десятої, коли вона звернула на довгу алею, що вела до дідусевої фортеці. Під’їзна алея була з милю завдовжки, і, лише подолавши півшляху, Софі побачила крізь дерева будинок — великий старовинний замок, що примостився на схилі пагорба посеред лісу.

Софі була майже впевнена, що в цю пору дідусь уже спить, тож невимовно зраділа, коли помітила, що у вікнах світиться. Проте, під’їхавши до будинку, вона з величезним подивом побачила на алеї цілу купу автомобілів — «мерседеси», «БМВ», «ауді» і навіть один «роллс-ройс».

Якусь мить Софі не знала, що й думати, а тоді розсміялась. «Дідусю, дідусю, знаменитий самітнику!» Схоже, Жак Соньєр вів зовсім не таке самітницьке життя, як любив удавати. Очевидно, він влаштував вечірку, доки онука була на навчанні, і, якщо судити з автомобілів, до нього завітали деякі найвпливовіші люди Парижа.

Згораючи з нетерпіння, вона поспішила до дверей. Але виявилося, що парадні двері зачинені. Вона постукала. Ніхто не відгукнувся. Збентежена, Софі обійшла будинок і спробувала зайти з двору. Але там теж було зачинено. І теж ніхто не реагував на стук.

Спантеличена, Софі постояла якусь мить і прислухалась. Але почула тільки тихеньке завивання холодного нормандського вітру, що кружляв над долиною.

Не чутно було ні музики, ні голосів.

Нічого.

Серед цілковитої тиші Софі швидко пішла знову за будинок, видерлася на купу дров і зазирнула до вікна вітальні. Те, що вона побачила, просто не вкладалося в голові.

Та тут порожньо!

На всьому першому поверсі, схоже, не було нікого.

Де ж усі?

Не на жарт стривожена, Софі побігла до комірчини з дровами і дістала запасний ключ, якого дідусь тримав про всяк випадок під ящиком з трісками. Тоді кинулася до будинку й відчинила парадні двері. Щойно Софі ввійшла до порожнього передпокою, як на щитку системи безпеки заблимала червона лампочка — то було попередження, що новоприбулий має десять секунд, щоб увести відповідний код, бо інакше спрацює сигналізація.

«Під час вечірки він увімкнув сигналізацію?»

Софі швидко ввела код, і лампочка перестала блимати.

Вона обійшла весь будинок і не знайшла нікого. Нагорі теж. Спустилася знову до порожньої вітальні і хвильку постояла в тиші, розмірковуючи, що ж це таке відбувається.

І раптом Софі щось почула.

Приглушені голоси. Здавалося, вони долинають звідкись знизу. Але звідки? Софі припала вухом до підлоги і прислухалась. Так, цей звук точно йшов знизу. Голоси начебто співали... чи монотонно бубніли? Вона налякалась. Усе це виглядало дуже дивно, тим паче що в будинку взагалі не було підвалу.

Принаймні, наскільки їй було відомо.

Софі уважно оглянула вітальню й зупинила погляд на єдиному предметі в цілому будинку, який, здавалося, був не на.своєму місці. Старовинний обюссонський гобелен, що його дідусь так любив, завжди висів на східній стіні біля каміна. Сьогодні ж його чомусь відсунули вбік, а на його місці лисніла гола дерев’яна стіна.

Софі підійшла до цієї стіни й помітила, що тут спів чується голосніше. Повагавшись, вона притиснулась вухом до стіни. Голоси стали чіткішими. Люди таки справді щось ритмічно наспівували. .. але слів Софі не розрізняла.

Отже, за цією стіною є ще якесь приміщення!

Софі обмацала краї дощок і намацала невеличке заглиблення, а ньому — вушко. Воно було дуже майстерно заховане. «Потаємні двері!» Серце в Софі шалено калатало. Вона пропхала палець у вушко і потягнула його на себе. Важка стіна безшумно відсунулась. Знизу, із темряви, долинали голоси.

Софі прослизнула крізь отвір у стіні й побачила гвинтові сходи, викладені з грубих кам’яних плит. Вона бувала в цьому будинку з раннього дитинства, але не мала жодного уявлення про ці сходи!

Що нижче вона спускалась, то прохолоднішим ставало повітря, а голоси чіткішими. Вона вже розрізняла чоловічі й жіночі голоси. Сходи закінчувались, і Софі побачила край кам’яної підлоги. На неї падало мерехтливе жовтувате світло вогню.

Затамувавши подих, Софі ступила ще кілька кроків донизу, пригнулась, аби побачити, що там. І не повірила власним очам.

Приміщення скидалося на грот — очевидно, воно було видовбане в граніті пагорба, на якому стояв будинок. Світло йшло лише від смолоскипів на стінах. У центрі колом стояло осіб зо тридцять.

«Я бачу сон, — сказала собі Софі. — Сон. Таке буває лише вві сні».

Усі люди були в масках. Жінки були одягнені в легкі білі сукні, на ногах — позолочені туфлі. Маски в них були білі, а в руках вони тримали золоті кулі. На чоловіках були довгі чорні туніки й чорні маски. Разом вони нагадували фігури на якійсь велетенській шахівниці. Усі в колі розгойдувалися вперед-назад і щось хором ритмічно наспівували, начебто уславляли щось, що було на підлозі перед ними... чого Софі поки що не бачила.

Спів погучнішав. Ритм прискорився. Ще гучніше. Ще швидше. Раптом усі зробили крок уперед і стали на коліна. І в цю мить Софі нарешті побачила те, що було в центрі. Вона з жахом відсахнулась, відчувши, що ця сцена вкарбувалась їй у пам’ять навіки. Її занудило, вона кинулась геть, спотикаючись і хапаючись за кам’яні стіни. Засунула за собою потаємні двері, вибігла з порожнього будинку і в якомусь тупому заціпенінні поїхала назад до Парижа.

Тієї ж ночі, ще не отямившись від гіркого розчарування й відчуття зради, вона спакувала речі й пішла з дому. А на столі у вітальні залишила записку:

Поряд із запискою вона поклала старий запасний ключ від заміського будинку.

— Софі! — голос Ленґдона перервав її роздуми. — Стій! Зупинися!

Софі різко загальмувала. Авто проїхало ще кілька метрів і зупинилось.

— Що? Що сталося?

Ленґдон показав на довгу вулицю попереду.

Софі сполотніла. Попереду, приблизно за сто ярдів, на перехресті чергували два авта судової поліції. Із того, як вони стояли навскіс, їхні наміри були очевидні. Вони перекрили авеню Ґабріель!

Ленґдон похмуро усміхнувся.

— Наскільки я розумію, до посольства нам сьогодні не прорватись?

Поліцейські, що повиходили зі своїх машин, тепер дивилися в їхньому напрямку, очевидно, розмірковуючи, що це за фари так різко зупинилися посеред дороги.

Що ж, Софі, повертай повільно назад.

Вона ввімкнула задню передачу, виконала розворот у три прийоми й поїхала назад. І вже за мить почула, як за ними завищали шини. Загули сирени.

Проклинаючи все на світі, Софі натиснула на газ.